«Фентезі – це не лише дракони й підземелля», – письменниця Ольга Мігель зробила Кропивницький частиною своїх книг

Нещодавно побачила світ заключна частина «Крука і Чорного Метелика» та готується до видання фінальної книги із серії «Мисливців за міськими легендами», що матиме назву «Сирени та Бомбосховища». Поява цих книг, яскравий читацький попит на творчість Ольги Мігель, а також бажання розібратися, чому ж сьогодні в час війни жанр фентезі не тільки не втратив своєї актуальності, а й стає дедалі популярним серед читачів – усе це спонукало нас до розмови з письменницею.

Про майбутні книги

Днями ти написала у фейсбуці, що задумала трилогію «Крук і Чорний Метелик» половину життя тому й усі ці роки марила моментом, коли книгу видадуть. От тепер, коли ти постиш фото з горами підписаних для читачів книжок, розкажи нам, як виник задум історії, що охопила три величезні романи? Про що заключна частина «Крука»?

Задум виникав багаторівнево, у кілька етапів. Ідея з’явилася, коли я вийшла на балкон і побачила хмару куряви в степу за вулицею Жадова. Так виникла ідея сцени після титрів, як приквел до основної історії, коли моя героїня Аліса бачить дивну хмару, за допомогою чарів зістрибує з балкону і розуміє, що через проріху між світами чарівна сила в когось потрапила… Так став вибудовуватися задум про далекий світ, де є два типи чарівників. Одні черпають силу зі стихій, інші чарівники черпають силу з останнього передсмертного подиху… Круки скільки зберуть останніх подихів, стільки матимуть сили. Каркас історії був написаний у 17 років. Те, що мало відбутися в третьому томі, було задумано ще тоді. А потім була чотирирічна творча криза. Завершення цього періоду збіглось із переїздом на навчання до Львова, де в мене не було інтернету, але був комп’ютер із усіма моїми файлами. Там я почала працювати над історією про Королеву Снів і Королеву Кошмарів, проробила концепцію світів.

Чекаємо найближчим часом появи нової частини «Мисливців за міськими легендами» – неймовірної книжки, яку можуть читати і ті, хто обожнюють фентезі, і ті, хто небайдужі до твого колоритного почуття гумору, твоєї барвистої мови, а також усі, хто любить наше місто, цікавиться його історією, обожнює покинуті будинки, овіяні ореолом міських легенд… Ми пам’ятаємо твого «Сновиду», події якого також відбуваються саме в нашому місті. Ти свідомо вписуєш своїх героїв у міський простір Кропивницького? У чому вайб нашого міста особисто для тебе?

Мені цікаво писати про місто, в якому я живу, яким я просякнута, в якому вільно плаваю. Тому мені не цікаво писати про Львів чи Київ, бо свою місто я знаю добре. Мені в ньому комфортно прописувати своїх героїв. Я відчуваю вайб Кропивницького, який полягає в міксі заброшок, старих будівель, поєднанні багатоповерхівок у спальних районах і історичних локацій – арок, старовинних маєтків, тунелів, підземель. Це між собою дуже гарно переплітається. До того ж люблю наші парки, закинуті лісові масиви типу «шервудського лісу». Так, скажімо в трилогії «Резонанс» буде обігруватися лісовий масив біля шахтарської лікарні на Кущівці, тобто такі місця з особливим присмаком.

Про міські легенди Кропивницького

Чи маєш ти свої улюблені заброшки й улюблені міські легенди?

Мені дуже подобається атмосфера Колізею, але, на жаль, тепер уже так просто в цю будівлю не потрапити… З початком повномасштабної війни посилився контроль і якщо підеш до Колізею, то ще прийдуть і спитають, чи ти часом не диверсант… До того ж, цю будівлю ніби викупили і вхід став неможливим. Мені би не хотілося, щоби Колізей пустили під знос, бо ця будівля має свою андеграундну контур-культурну історію. А в нас не цінують, на жаль, таку історію, хоча вона має свій колорит і свої легенди. Скажімо чесно: якби у Версалі не було охорони, то на позолочених балконах чимало людей могли б повбиватися. Так само і з Колізеєм. Якби там організувати відповідні умови, то це був би крутий об’єкт для сталк-екскурсій. Це міг би бути, наприклад, цікавий туристичний атракціон, як у Прип’яті. Мені прикро, що цей бік історії не охороняється в нас. Особливо ж шкода бачити, до якого стану довели сьогодні театр «Казка»… Більшість бачать у заброшках місце, де швендяють наркомани, а я бачу там історію, атмосферність і вважаю, що це класні туристичні об’єкти для любителів сталк-туризму. На жаль, у нас маргіналізують такі речі.

Як ти ставишся до оживлення міських легенд? Чи хотілось би тобі оживити під час сталк-екскурсії якусь із міських легенд.

Цікавість міських легенд Кропивницького – в їхній невловимості. Наприклад, ти стоїш у бібліотеці імені Є. Маланюка (про це, до речі, буде в третій частині «Мисливців за міськими легендами») і ти знаєш історію про те, що ця будівля, можливо, зводилася для коханки ротмістра Долинського. І що потім будинок був проданий братам Марущакам. І ти також знаєш, що працівники бібліотеки чули дивні шарудіння, ніби в цьому маєтку є привид.

Які локації ми побачимо в третій частині «Мисливців»?

Крім бібліотеки імені Є. Маланюка, ми побачимо Краєзнавчий музей. Якщо в другій частині ми знайомились із ліпниною музею, з якої розшифровували магічні таємниці, бачили музей зовні, то в третій частині ми побачимо будинок Барського зсередини, побуваємо у краєзнавчому відділі, і найцікавіше – побачимо горище музею! Тому висловлюю величезну подяку працівникам і директору Краєзнавчого музею, що мене пропустили аж на горище, провели для мене персональну екскурсію, під час якої я знайшла там дещо дуже цікаве – старий розбитий димар, який у третій частині відіграє надзвичайно важливу роль. Звісно, у третій частині буде кінотеатр «Казка» й чимало цікавого.

Якби одного разу ти прокинулась і опинилась у одному з вигаданих тобою світів, ти….

Можливо, я би хотіла потрапити до світу «Резонансу» – ще не виданого роману. А з виданого – ну його такі світи! Світ «Крука і Чорного Метелика» сповнений монстрів та аномалій, там небезпечно. А ще там трохи проблеми з технологіями – немає інтернету – тому ну його. А ще там є своя «росія», яка може у фентезійній версії України влаштувати новий колапс.

Світ «мисливців – глючний, небезпечний. У третій частині події відбуваються вже під час війни, влітку 2022 року. А от у світі «Резонансу», перша частина якого має назву «Чародійки з синдромом ненормальності», це світ такий, де можна тусити.

Ти працюєш у жанрі підліткового фентезі й належиш до авторів, які користуються попитом у своєї цільової аудиторії. Як ти можеш пояснити таку популярність жанру фентезі сьогодні?

Фентезі в Україні дуже довго ігнорували і недооцінювали як жанр передусім видавці. Навіть Леся Українка, коли писала «Лісову пісню», чула зауваження, що треба писати не вигадку, а щось серйозне. А Леся писала справжнє перше українське фентезі.

Твердолобі пафосні мужі ще до 2014 року не цінували фентезі, тому чимало авторів працювали «на болотах». Дехто так асимілював, що досі не вилізе звідти і продовжує співпрацю з росією, на жаль.

Фантастику, фентезі, містику видавці не хотіли брати і до 2014 року орієнтувалися на сучасну українську прозоньку, депресивні сюжети, страждання, любов на селі. Видавці боялись розширювати жанровий спектр і вкладати кошти в нові жанри. Можливо, саме початок війни в 2014 році вплинув на орієнтацію свідомих українських авторів, вони почали орієнтуватися на український ринок і почали більше лупати сю скалу тут. Почався двіж, який довів видавцям і читачам, що фентезі – це не лише про ельфів, гномів і магічні штуки. Це величезні можливості для творчості, це неосяжний простір з величезною кількістю жанрів, піджанрів і напрямків, за допомогою яких можна розвивати що завгодно. Тобто одночасне розуміння цього авторами ,видавцями, читачами і змінило ставлення до фентезі в Україні.

Виявилось, що фентезі – це не лише дракони й підземелля. Коли ти кажеш фентезі – то це не про архаїзми з гномами, а про все, що розвивається і стрімко змінюється.

Чи ти любиш читати сама, чи маєш для цього час і загалом чи відчуваєш проблему того, що люди стали менше читати?

Через навантаження з роботою, не маю можливості читати так багато, як хотілося б. Але дуже люблю читати. Крім фентезі, подобається Курт Воннегут, Філіп Дік. Не люблю сучасну депресивну прозу про село, страждання і безвихідь. Мене розчарували «Танці з кістками», які написав Андрій Сєм’янків, бо я очікувала історію українського Волтера Вайта – Декстера, а отримала чергового обісцяного Чіпку… Хотілось харизматичного героя, чогось детективного і закрученого, а отримала ниття.

У нас є стара школа депресивної журби. І є нова школа авторів-міленіалів, яких ця депресивна журба дістала.

Категорично неправильно вимірювати цінність літературного твору кількістю страждань на квадратний метр…

Мені дуже подобається світ «Літопису сірого ордену» Павла Дерев’янка. Там є світ з елементами стімпанку і козаків характерників, без журби і шароварщини, дуже динамічно. Люблю історії, що захоплюють героями, за якими хочеться стежити.

Що для тебе є критеріями успішного письменника і чи вважаєш ти себе успішною?

Я людина самокритична, постійно себе накручу, що роблю недостатньо, що треба було більше працювати і старатися. Я хочу досягати більшого. Вважаю, що успішні автори – це ті, яких читають. Що успіх, це коли тебе читають інші, крім твоєї мами і твого кота.

Упродовж останнього часу часто можна чути такі поняття як «літературний фронт», «культурний фронт» Як ти до таких понять ставишся? І загалом скажи кілька слів про своє бачення теми «письменник і війна».

Фронт є лише один – там, де стріляють, де вибухи, де люди ризикують головою. І я категорично проти використання таких термінів, як «культурний фронт», «танцювальний фронт», «вареничковий фронт» і т.д. Культурна праця важлива. Поки іде війна, важливо зберігати культуру, просувати її. Бо це цивілізаційна війна, вона іде не лише за територію, а й за розуми людей, за світогляди, за те, якими ми будемо, за те, щоби остаточно відірватися від руського міра, від пам’ятників руським поетам і толстоєвщини, бо всі хороші руські – це ті, яких не видно у тепловізор… Але при цьому використання термінів типу «культурний фронт» – це знецінення наших воїнів.

Ти пишеш практично постійно. Як тобі вдається не вигорати і зберігати творчу форму? Чи маєте ви які-небудь традиції або ритуали, які надихають чи допомагають в процесі написання?

Мені дуже сильно допомогла моя психологиня, сказавши, що потрібно давати собі відпочинок і не відчувати провини, що ти замість працювати, читаєш книгу, малюєш, дивишся серіал. Я працювала у шаленому темпі. Моя психологиня розклала по поличках рівні вигорання, і я зрозуміла, як мені ловити ці моменти в собі. Я намагаюсь щоденно давати собі трошки перепочити і виправдовувати свою підписку на нетфлікс, дивлячись якийсь серіальчик.

Як ти бачиш майбутнє літератури загалом і для себе особисто? Які тренди або зміни тобі особисто цікаві і хвилюють?

Я би хотіла бачити розвиток. Більшість видавців не можуть дозволити собі нормальні наклади, бо люди не можуть дозволити собі купувати багато книг – і дорого, і чимало ж українців виїхало… Тому ціна на книжку зростає, і ще менше людей можуть дозволити собі купити книгу… Хотілось би, щоби цей аспект був вирішений, щоби видавці могли вийти з кризи, спричиненої війною і здорожчанням друку.

Думаю, поки ми не переможемо, то надто ситуація на краще не зміниться. Але є і переваги. Упродовж останнього року наші видавці стали більше комунікувати із закордонними колегами. Можливо, буде підвищення експорту, і вихід авторів на закордонні видавництва. І це сприятиме кращим продажам і в Україні.

Розмову вела Надія Гармазій

Фото – з архіву Ольги Мігель