Після полону: історія військового, який повертається до цивільного життя 

«Що я вдома, що я повернувся — я усвідомив, мабуть, вже під час концерту в громаді. Діти на сцені розповідали вірші, мене запросили на сцену сказати пару слів. І тут я відчув — я вдома, я серед своїх. На мене тут чекали», — поділився Костянтин Зубріцький. 

Зустрітися він погодився в одному з кафе у центрі Кропивницького. На столі, поруч з чаєм, під рукою у нього лежить тека з документами. Костянтин тільки що був в обласному Територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, брав направлення на військово-лікарську комісію. Зізнається, що турбує відчуття, начебто ти нікому не потрібен. І бюрократія це відчуття посилює. Наприклад, після полону він поновив посвідчення учасника бойових дій. А ось військовий квиток поновити виявилося важче.

«У військовій частині сказали звернутися до ТЦК за місцем прописки. Тут сказали, що треба йти до ТЦК, де мобілізувався. А там кажуть звернутися… до військової частини. Отакий пінг-понг. Це стомлює і дратує. Добре, що для ветеранів є юридична допомога, то мені там підказали. Та невже не можна по-людськи зробити?», — поділився він.

Костянтин Зубрицький родом з Помічної. Та на початку повномасштабної проживав з коханою жінкою у Дніпрі. Там в перші ж дні доєднався до груп добровольців, які створили територіальну самооборону. Згодом вже достукався до ТЦК, до якого були величезні черги, і мобілізувався до ЗСУ.

В одному з боїв у 2022 році він та дехто з побратимів потрапили у ворожий полон.

Тримався за мрії про майбутнє

Костянтин Зубріцький зазначив, що у людини, яка повернулася з полону, ніколи не варто питати про те, що вона там пережила. Ні знайомим, ні рідним.

«Це важко. Людина сама розповість, коли буде готова. Але запитувати про це ніколи не варто», — пояснив він.

Три роки його утримували у колонії міста Суходольск на окупованій Луганщині. Били, знущалися, примушували стояти на морозі без теплого одягу. Каже, що особливо вражало, що серед катів були й місцеві жителі — українці за походженням, які перейшли на сторону ворога. 

Окрім фізичних тортур, намагалися зламати волю полонених. Наприклад, казали, начебто вже вся Україна окупована, що домівки зруйновані і повертатися вже немає куди. Таким чином спонукали стати перебіжчиками та долучитися до армії окупантів.

«Їжі давали рівно стільки, щоб не вмерти з голоду. І ось за додаткову ложку каші пропонували, наприклад, ремонтувати їхню техніку, або ще щось робити для них. Так деяких людей потроху прогинали, поки не зламають», — пояснює Костянтин.

Коли він потрапив у полон, то важив 115 кілограмів. По звільненню ваги показали 69 кг.

У полоні йому зламали руку, зі зміщенням. Медичної допомоги не було жодної. Він показує передпліччя: біля кисті видніється горбик. Це частина кістки, яка так і зрослася неправильно.

«Я тоді як відсмикнув сам собі руку, так вона і зрослася. Я нею рухати можу, але рухливість обмежена, важке мені не підняти. Ходив до лікарів, то це хіба що наново ламати, щоб зрослася правильно», — поділився ветеран.

Про те, що його повезуть на обмін і він повернеться додому, Костянтин Зубріцький здогадався за пару тижнів до самого обміну. Каже, що в у колонії полонені помітили, що тих, кого чекає обмін, кати зазвичай сильно бʼють без пояснення причин.

«Змушують підписати папірчик, що не маєш претензій до адміністрації та медчастини. Потім били так, що синім був від пʼяток до пояса, записали розмір одягу і взуття. По цьому я зрозумів, що мене поміняють. Ледь ходити тоді міг, але радів: значить, скоро додому», —  розповів чоловік.

Триматися ці три роки Костянтину допомагали мрії про майбутнє. Каже, ось так ходив по камері і уявляв, як спілкується з ріднею, з друзями. Постійно мріяв, що буде робити, коли повернеться додому.

«Це мене, мабуть, і тримало. Щоправда, коли повернувся, зрозумів, що реальність відрізняється від мрій. І так, як було раніше, вже не буде», — розповів він.

І додав, що по поверненню пройшов курс реабілітації, під час якої працював з психотерапевтами, реабілітологами та іншими фахівцями. Наразі у нього триває реабілітаційна відпустка.

Змиритись з тим, що все змінюється 

«Важливо, щоб з психотерапевтами працювали не тільки звільнені з полону, не тільки ветерани, а і їхні родини. Адже людина після контузій, полону та іншого пережитого змінюється. І треба вчитись наново налагоджувати цей звʼязок», — підкреслив Костянтин Зубріцький.

І каже, що особисто для нього стало болючим відкриттям, що все змінюється і вже не буде, як раніше. 

«Через це я розійшовся з коханою. Вона чудова людина, і чекала мене з полону. Та по приїзду я зрозумів, що за три роки ми стали іншими людьми, чужими. Тому вирішили розійтися», — пояснив він.

У камері колонії він мріяв про те, як купить собі житло, машину, зʼїздить на море — про звичайні радощі цивільного життя. 

«Проте для всього цього потрібні гроші. На житло те ж саме. Я хотів би купити квартиру, проте зараз орендую. Черга на житло довга, а знайти собі місце наново серед цивільних хочеться вже зараз», — поділився Костянтин Зубріцький.

Каже, що через гроші у нього стався конфлікт з рідними. Вони отримували виплати, поки він був у полоні. Та частину від суми витратили, що для Костянтина стало болючим моментом.

«Звичайно, я не хочу судитися з рідними за гроші. Та я відчув, наче мене використали», — зізнався чоловік.

І закликав людей, які чекають на рідних з полону, за можливості накопичувати виплати і не витрачати їх.

«У всіх по-різному, звісно. Та для мене це було б ознакою, що на мене чекали, вірили у моє повернення. Що ось я вільний і маю гроші на перший час, поки адаптуюся», — наголосив ветеран.

Як приймати, дякувати і шанувати

Одна з проблем ресоціалізації військових у цивільному житті — це пошук свого місця наново, налагодження нових соціальних звʼязків.

«Все змінилося. Тепер більшість моїх друзів — серед військових, або ж серед полеглих. З тими, з ким спілкувалися раніше, здається, вже мало що спільного лишилося», — зізнався Костянтин Зубріцький.

Мабуть, додає він, через це відчуття багато хто після полону або списання з армії хочуть повернутися. Тому що там вони знають своє місце, знають, що потрібно робити і як. 

«Важливе дуже відчуття, що ти тут потрібен. Що тебе чекали. Що те, що ти став на захист народу, цей народ цінує. Отже, ти зробив це не дарма. Тому я відчув себе вдома не коли тільки вийшов з автобуса і мені на плечі накинули український прапор. А коли був концерт в громаді: значить, про мене памʼятали», — поділився звільнений.

Каже, що теж був період, коли він хотів повернутися до армії. Зараз теж іноді бажання зʼявляється, проте не так гостро. Каже, що зараз він допомагає родинам своїх побратимів — живих та полеглих.

«От родині треба криницю викопать, а чоловіка немає. Або дружина побратима чекає його з полону і в неї нервовий зрив: ми з нею спілкуємося телефоном, я її підтримую. Так я відчуваю, що потрібен, що я здатен щось зробити, допомогти іншим тут», — пояснив він.

Каже, що цивільні мають жити життя, проте не забувати, завдяки кому це можливо і що війна триває. Що українці мають залишатися згуртованими у боротьбі проти ворога..

«Ось щоранкова хвилина мовчання. Це акція, дія, а не обʼєкт, повз який можна пройти. Це до мурах, коли одномоментно всі в місті, всі в країні зупиняються і схиляють голови. Коли хвилина мовчання голосно з динаміків по всьому місту оголошується. Це про згуртованість суспільства, відчуття, що ти і кожен разом з усіма», — поділився враженням ветеран.

Костянтин Зубріцький замовк і декілька хвилин роздивлявся перехожих, які йшли вулицею Театральній у Кропивницькому повз літник кафе. 

«Я пішов воювати не за державу як таку. А за них, за народ. За цих підліток, за он ту бабусю. Я пішов туди, а тепер шукатиму собі місце тут, серед них. Освоююся потрохи», — промовив він.

Потім заглянув у телефон і посміхнувся. Йому написала хрещениця, що з нетерпінням чекає на їхній похід у кіно, про який вони домовилися на цей день.

Де ветерани можуть отримати допомогу на Кіровоградщині

Ветерани і ветеранки можуть отримати психологічну, фізичну та фінансову підтримку в Україні як від держави, так від громадських організацій та бізнесу. 

Кожен ветеран і ветеранка та їхні рідні мають право на безоплатну правову допомогу від держави. Отримати її можна у Центрах з надання безоплатної правничої допомоги (БПД). Адреси центрів на Кіровоградщині можна знайти на інтерактивній мапі.

Ветерани з Кіровоградщини можуть безкоштовно пройти курс реабілітації в Знамʼянській обласній бальнеологічній лікарні. Тут же діє Центр психологічного здоров’я та реабілітації.

«Гречка» розповідала, як представники різного бізнесу у Кропивницькому впроваджують у своїй діяльності підтримку для військових та ветеранів.

Також уряд України ухвалив постанову, яка передбачає часткову компенсацію витрат на оренду житла для ветеранів і ветеранок.

Учасники бойових дій та ветерани мають право на пільги при оплаті комунальних послуг.

Також ветеранам і ветеранкам з інвалідністю Мінветеранів компенсує вартість навчання водінню на спеціально обладнаних авто. Таке обладнання мають декілька безбарʼєрних автошкіл на Кіровоградщині.

У Кропивницькому проводять еквінотерапію (взаємодію людей з кіньми) для ветеранів у Реабілітаційному центрі «Hippos», а також каністерапію (взаємодія з собаками) в Обласному госпіталі ветеранів війни.

У «Просторі хоробрих» у Кропивницькому жінок, чиї рідні чи близькі є військовими, запрошують на безоплатні консультації з психологинею.

Фото надав Костянтин Зубріцький