«Разом з колегами поліпшуватиму медійну складову у війську» – засновник “Гречки”, який вже п’ять років у ЗСУ

– Розкажи як ти взагалі вирішив прийти в журналістку

– На другому курсі через громадський рух. Тоді в місті активно працювали організації “Молодий рух”, “Альтруїст”, “Просвіта” та інші, де я брав активну участь.  У нас були люди, які допомагали нам, студентам,  фактично знайти себе в цьому житті, розкривали горизонти, так би мовити. Я навчався у технічному університеті, але мав більше схильність до гуманітарних наук.  Одного разу мені запропонували написати доповідь на конференцію. Я написав. Доповідь сподобалась, але на конференцію її не взяли. Проте  керівниця організації відзначила, що у мене непогано виходить писати і слід продовжувати це робити. Так я потрапив на невеличке стажування до “Вечірньої газети”, де мені пояснювали основи газетної журналістики, зрештою дописував у «Студентський вісник». На п’ятому курсі я вже почав працювати оператором на телебаченні та паралельно брав участь у виданні першої молодіжної газети Кропивницького (тоді Кіровограда, – авт.) «Стріха».

Телеоператором на телебаченні я пропрацював десять років. Окрім місцевих “тєліків”, працював на фрилансі у низці всеукраїнських медіа.

У 2008 році у місті активно діяв громадський рух “Не будь байдужим”, який проводив купу заходів, про які не було кому писати, тоді у нашому місті  журналістика була трохи “лінива”. А інтернет-простір представлено лише кількома інформаційними порталами. Так з’явилася ідея створити власний сайт – нашої ГО, щоб писати про культурне життя міста. Тоді і зʼявилась “Гречка”.

– Як сталось так, що у 2019 році ти потрапив в армію?

– Вперше опинитись в ЗСУ я міг ще у 2014 році. Тоді прийшов уточнити свої дані у ТЦК і за 20 хвилин вже пройшов медкомісію і стояв у кабінеті майора, який займався розподілом мобілізованих. Він сам був мобілізованим працівником міськради і одразу впізнав мене. Спитав чи я маю досвід служби в ЗСУ і коли дізнався, що ні, запропонував продовжити працювати на інформаційному фронті, а долучитись до війська вже у разі загальної мобілізації. Я погодився. Проте добровільно прийшов до армії вже за 5 років. 

Загалом за життя я брав активну участь у декількох значущих для України “двіжухах”: акція “Україна без Кучми”, “Помаранчевій революції”, “Революції Гідності”. Звісно я намагався поєднувати громадянську позицію і журналістику. З  2014 року, коли почалась війна, яку тоді називали АТО, як журналіст, почав висвітлювати події пов’язані з війною тому, що це торкнулося кожного українця. На сторінках “Гречки” ми писали про 3 полк, 57 бригаду і всі батальйони, що її формували та були, так би мовити, родом з Кропивницького. Там служить дуже багато людей з Кіровоградщини, тож я активно писав репортажі.

-Які ще події від початку стали знаковими?
Перш за все – це велика кількість якісних тренінгів, що вчили як висвітлювати війну. Це було зовсім нове для української журналістики і зокрема для мене. ІРРП, ІМІ та інші організації допомогли з якісним навчанням. Участь у різних проєктах, зокрема важливою була поїздка у Сєвєродонецьк і Рубіжне з «Телекритикою», де ми записували людей, які побували в полоні. Регулярні відрядження з волонтерами в усі куточки Донбасу, знайомство з добровольцями з 8 батальйона УДА і їх легендарним командиром Червнем. Побував у Волновасі, Соледарі, Широкіному, Маріуполі, Авдіївці та інших важливих місцях і містах. Знімав і писав про тих, хто захищав і продовжує захищати Україну.

– Як давно знімаєш 3 полк?

Загалом полк знімаю десь з 2010 року, в той час на обласному телебаченні виходила щотижнева програма «Полігон» про військо. Тоді ж для підсумкової програми новин «5 каналу» робили великий сюжет про цю ж військову частину. На той час у ній найбільше хотіли служити строковики. У 2015 році брав участь у підготовці книги “АД – 242” присвяченій Донецькому аеропорту. Тоді почав активніше співпрацювати з полком, знімати їм відео на волонтерських засадах, а згодом створив сайт і неофіційну сторінку у Фейсбуці, яка згодом стала офіційною.

Станом на 2019 рік я вже не міг приділяти достатньо часу “Гречці” як редактор, та і загалом відчував, що дещо вигорів у журналістиці.  Треба було щось вирішувати. Мені запропонували підписати контракт і я погодився. Щоправда, спершу думав, що він буде на рік. Проте виявилось, що на три, а по факту в армії я вже 6-й рік.

За три роки свого контракту вже скучив з журналістикою і зрозумів, що себе там не вичерпав, можу працювати й бути корисним. У травні 2022 року контракт підходив до закінчення і я планував повернутись. Але склалось інакше.

–  Що б хотілось покращити у свої нинішній роботі?

 Важливо, що  є висококласні фахівці, які могли б у нас служити й вони самі зацікавлені у цьому.  Це дозволило б нам працювати якісніше. Адже певною мірою ми займаємось просвітництвом: фактично роз’яснюємо людям як відбувається служба, що роблять наші військовослужбовці, що це дуже круто захищати свою Батьківщину  поруч з воїнами, які знають як це робити.

–  Як робочі моменти за п’ять років у пресслужбі запам’ятались чи вразили?

–  Перш за все це спілкування з багатьма дуже крутими хлопцями, які служать в полку. Є такі, з якими постійно перетинаюся як на зйомках, так і під час їх роботи. Мав змогу бачити їх на навчаннях, в житті та в роботі. І вони однаково класні всюди.  

Яскраве враження по роботі у пресслужбі  – це крайня велика зйомка з Ukrainer, які знімали про полк відео для проєкту “Підрозділи перемоги”. У них певно вийшов найґрунтовніший фільм про нашу частину. Над цим фільмом ми працювали у  Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровський, Запорізькій та інших областях. Для себе як журналіст, я побачив багато цікавого в їх роботі, так само – дуже задоволений результатом.

Серед моїх зйомок знаковим було відрядження в Авдіївку.  Мені здається у фільмі, що вийшов у результаті, вдалось дещо розповісти про  життя на передовій. Не тільки екшн і вибухи, а й побут.

–  Ким ти себе відчуваєш все-таки журналістом чи військовим?

–  Загалом мій батько, дядько, дід, двоюрідний брат – чинні військові або у відставці.   Сам вже маю пʼять років вислуги. Але насправді журналістика – це професія, у якій я себе знайшов, тож і лишаюсь журналістом. І відчуваю себе більше журналістом,  але військовим – “мілітаризованим”. Мені здається, що зараз всі чоловіки мають бути у війську. Якщо люди мають якісь навички та вміння корисні армії, то їх слід використовувати за призначенням.  

Наразі планую продовжувати службу в ЗСУ, разом з колегами поліпшувати медійну складову у війську, та всебічно розвивати її. Також хочу подякувати колегам, які щоденно працюють на журналістському фронті. Ваша робота, можливо, не надто помітна для пересічного українця, проте є надзвичайно потрібною і важливою, а особливо під час війни. То ж успіхів і наснаги вам і щирі вітання з професійним святом. Разом переможемо!

Фото Валерія Лебідя, фото редакції – Валентина Онищенко