Робота цілодобово та «скарби» з каналізації: як працює Кропивницький водоканал

Болото під ногами, гепард на касці

На вулицях Кропивницького робота кипить із самого ранку. У центрі міста на вулиці Чміленка ще з 5:00 перекрили рух, щоб до 8:30, коли на місце прибуде бригада водоканалу усувати виток води, дорога була вільна від припаркованих машин. На відрізку вулиці конуси та паркан повідомляють, що тут триває ремонт. 

Водій на екскаваторі розриває яму посеред дороги. Перехожі з цікавістю намагаються заглянути туди. В цей час інша машина відкачує воду. Один із чоловіків у спецкостюмі опускає та ставить металеву драбину, а потім помалу спускається в яму, глибиною як два його зрости.

Це — Сергій, слюсар аварійно-відновлювальної бригади. Коли води в ямі вже не залишилося, він починає лопатою розчищати ділянку від землі, яка перетворилася в болото. «Є», — голосно промовляє Сергій, коли все ж помітив трубу. 

Слюсар підіймається драбиною назад на поверхню та підходить до майстра та інших чоловіків у яскравих помаранчевих жилетах — потрібно обговорити подальші дії.

У Сергія є кілька хвилин на перепочинок, під час яких розповідає детальніше про причини пориву.

«Потрібно розчистити трубу, щоб дібратися до крана та закрити врізку, з якої, ми думаємо, тече під будівлею поруч. І тоді перекриємо кран. Поки не зміг дістатися до труби, але вже побачив її та врізку туди до будинку. Ще треба довибирати землю», — зауважує він. 

На диво, спецкостюм слюсаря майже чистий, лише ноги в болоті та кілька плям на помаранчевій касці. На ній приклеєний металевий значок із гепардом. Під каскою ясніються світло-карі втомлені очі.

Цього гепарда Сергій знайшов близько двох років тому, коли також усував порив.

«Я просто люблю виділятися трішки. Тепер мене можна впізнати легко. От зараз, коли там розповідають, хто з бригади був на пориві, то кажуть, що був такий-то, такий-то та той із металевим значком», — розповідає слюсар.

Спочатку Сергій причепив значок з гепардом на костюм, але передумав, щоб не псувати водонепроникний матеріал. Чоловік у водоканалі працює з 2013 року, до цього працював водієм на іншому підприємстві. 

«Робота у водоканалі специфічна, незвична. Постійно в русі, роботи на кожній адресі дуже різні. Немає такої буденності. Але саме це мені й подобається тут», — з усмішкою відповідає він. 

Далі бригада намагатиметься закрити кран, щоб не було витоку води. Потім вже майстри вирішуватимуть, чи замінювати стару трубу, чи зможуть все ж її підлатати.

За день працівники лише однією бригадою ліквідовують до 3-4 таких аварій. Проте до цього додаються пориви, які стаються неочікувано та які ну ніяк не заплануєш. Про них повідомляють самі жителі міста.

І такі ранні роботи — це щоденний ритм для них, навіть без аварій. Адже на роботу усі працівники кропивницького водоканалу поспішають ще до 8:00. Є бригади, зміна яких триває 8 годин, проте більшість працюють 12.

Ще з вечора бригади знають, куди мають виїхати та на які роботи: чи аварія на трубопроводі, чи засмічення каналізації — не найприємніша робота, від якої водночас залежить не лише комфорт жителів Кропивницького, а і їхнє здоровʼя. 

Які «скарби» знаходять працівники водоканалу

У дорозі до місця, де бригада усуває засмічення каналізації, головний інженер водоканалу Олександр Атрощенко зауважує, що містяни більше хвилюються про водопостачання, коли проблемою, яка може мати катастрофічні наслідки, це — каналізація.

«Каналізація — це просто жах. Люди, що хочуть, те й роблять, використовують її замість сміттєпроводів», — зауважує він.

Каналізація — набагато складніше, бо працює самоплинно й потребує точних ухилів, тоді як вода у водопроводі подається під тиском. До того ж колектори водовідведення прокладали в кінці 70-х на початку 80-х років минулого століття. Вони залізобетонні, тому починають сипатися.

«Є місця на глибині 7-8 метрів. Тому не будь-якою технікою туди дістанешся, щоб відремонтувати якесь пошкодження», — розповідає він, коли вже підʼїжджаємо до місця.

У дворі між багатоповерхівками легковик ледь проїжджає. Під під’їздом біля одного з люків троє чоловіків спеціальним сталевим дротом намагаються проштовхнути те, чим засмітилися труби.

Дріт проштовхують у трубу через сухий каналізаційний колодязь, тоді як в іншому ще б трішки й вода з жиром і сміттям потекла по вулиці. Нарешті чоловікам вдається проштовхнути закупорку у трубі. Коли дріт витягають із колодязя, майстер бригади Леонід Іванович показує добуті з труби серветки та вже закам’янілий жир.

«Ні, щоб сміття викинути у смітник, вони його в каналізацію. А воно ж не розчиняється. Оце каміння — це жир від миття посуду. А ось бачте паркани поставили, то сюди каналопромивна машина не заїде. А як нас викличуть після 17:00, то ми вже нічого не зробимо — всі авто на люках стоятимуть», — скаржиться майстер бригади.

Біля іншого люку працівник бригади Ігор пильнує за тим, аби всі стічні води пішли вниз та не опинилися знову близько до краю. Через закупорку у трубі в квартирах першого поверху стоїть нестерпний сморід. Жителі будинку повідчиняли двері під’їздів, дехто повиходив на свіже повітря та спостерігає за роботою бригади.

«Ми сюди приїжджаємо вже кілька днів поспіль. Місцеві жінки, які викликають, вже нас знають як рідних… Весь цей жир іде он від тих закладів», — показує рукою Ігор на заклади харчування у кількох метрах від багатоквартирного будинку та люку.

Він додає, що заклади харчування мають ставити спеціальні жировловлювачі під мийкою. І саме через те, що цього не зробили, літри жиру опиняються у каналізаційних трубах, там перетворюються ніби у каміння та шкодять і жителям будинків, і працівникам водоканалу, які мають кожного дня діставати ці «скарби». Ігор ставить на місце люк.

В іншому мікрорайоні на закупорку труб виїхала бригада з каналопромивною машиною. Проте до потрібно люка дістатися виявилося не так і просто — впритул біля нього припаркували авто. Голова ОСББ будинку підходить до працівників водоканалу, перемовляється з ними та починає телефонувати власнику автівки. 

У цей час двоє чоловіків відкривають люк та акуратно кидають у колодязь шланг зі спеціальною форсункою. Працівник бригади із довгою сивою бородою та високих чобітках міцно тримає шланг, бо вода з насоса під високим тиском розмиває та вимиває забруднення.

Тримати шланг обов’язково, адже він може різко піднятися з труби та почати заливати водою все довкола. Робота йде повільно — заважає обережність через авто поряд.

Через хвилин 15 автівку власниця нарешті відганяє авто подалі від люка. Робота пришвидшується. Чоловіки в яскравих жилетах, які різко контрастують з осіннім похмурим днем, продовжують чистити каналізацію.

Ця каналопромивна машина вже багато років служить водоканалу, проте в арсеналі є й новеньке спецавто, на якому ще одна бригада працює в іншому місці. Звісно, така машина не замінить бригаду, але завдяки їй можна промити закупорки, до яких працівники просто фізично не змогли б дістатися та витратили б безліч часу.

Олександр Атрощенко розповідає, що витягати з каналізації серветки, жир, памперси та пляшки — це майже буденність. 

«Влітку взагалі шкурки кавунів знаходимо. Це потрібно примудритися їх запхати в унітаз та змити в каналізацію», — розповідає головний інженер. 

Одного разу знайшли навіть 100 доларів. Та цим бригади водоканалу вже не здивуєш.

Як у водоканалі планують день і працюють 24/7, попри брак людей

Вечірні наради проводять близько 16:30 у кабінеті директорки кропивницького водоканалу Валентини Давидчук. Тут обговорюють плани на наступний день. Тут за великим овальним столом збираються майстри, головний інженер і керівниця водоканалу.За кріслом Валентини Давидчук — букет із сухоцвітів, на стінах — подяки та картина, на якій зображений пейзаж міста. Навпроти робочого столу невелика шафа, а ній на почесному місці малюнок онучки.

Керівниця водоканалу згадує, що нещодавно правобережна частина Кропивницького залишилася без води. Через аварію на обвідному водогоні працівники водоканалу терміново відключили воду, та запустили реконструйований водогін. Водночас цей процес зайняв багато часу.

Щоб не залиши місто без води, того дня працювало лише одна бригада, але довелося викликати додаткову — працівники вийшли на роботу у свій вихідний. У водоканалі нині проблема зі штатом, а найбільше зі слюсарями аварійно-відновлювальних бригад.

«Коли їх має бути 30, то зараз 15. Тобто, коли в бригаді має бути по три слюсарі та зварник, то у нас є лише два слюсарі та один зварник. Навіть працівники самі приїхали допомагати з відпустки», — пояснює директорка водоканалу Кропивницького. 

Валентина Давидчук наголошує, що зараз у місті є багато випадків, коли без погоджень з водоканалом на мережах водопостачання та водовідведення зводять будинки чи інші споруди.

Водоканал працює цілодобово. Є 19 насосних станцій водовідведення та 8 водопостачання; частина працює автоматично, частина — з машиністами. На всіх водопровідних насосних станціях є генератори, тому при відключеннях електрики вода подається безперервно. Водночас аварійні ремонти часом ускладнює те, що роботи потрібно узгодити з іншими службами. 

Всі звернення кропивничан про пориви, засмічення та інше спочатку приймають у колцентрі, а вже після цього інформацію передають або у диспетчерську насосної станції, якщо це стосується водовідведення, або у головну диспетчерську водоканалу, якщо ідеться про водопостачання. Валентина Давидчук підіймається з-за робочого столу та веде до просторої кімнати диспетчерської.

У кутку великий та мʼякий диван, у шафах — акуратно складені теки, документи, книги. Біля дверей стоїть майжа метрова пожежна колонка — тут вона як музейний експонат, хоча за необхідності нею можуть скористатися. А на вікнах вазонки — у них у цей похмурий ранок квітнуть червоні кали.

Тендітна начальниця диспетчерської служби водоканалу Елла Велика встає з-за столу, щоб зустріти нас. Пояснює, що диспетчер та інженер працюють цілодобово: є чотири зміни. О 8:00 у диспетчерській перезмінка: нічна зміна повідомляє стан справ із водопостачання: де є аварії, куди виїхали бригади. Після цього нічна зміна їде додому, а за монітори сідає нова. Окрім цього, вночі чергує бригада: слюсар на машині та дві «ГАЗелі», які об’їжджають насосні станції, які працюють без машиністів. У разі необхідності, вони можуть викликати ще додаткову аварійну бригаду.  

Перед очима інженерки та диспетчерки — монітори зі схемами та картою Кропивницького — саме так вони слідкують за бригадами, які цього дня проводять ремонт. Диспетчерки мають тримати звʼязок з майстрами, щоб після одного виклику вони знали, куди їхати далі. 

Куди зникають люки та чому колодязі перетворюють на смітники

По коридору далі — кімната головних майстрів, які вже віддали розпорядження бригадам, а ті виїхали на місця. За робочим столом попиває каву з маленької, майже мініатюрної у його руках чашки Сергій Солохін. Під темно-сірою кепкою видніється вже сиве волосся, а на худі накинута потерта шкірянка. Він — майстер водопостачання. 

Зі всіх у кімнаті Сергій Солохін «наймолодший» — так жартують працівники водоканалу, які пропрацювали тут більше ніж десять років. А Сергій майстром у Кропивницькому став після повномасштабного вторгнення. До того він пропрацював чотири роки у водоканалі Херсону.

Чоловік відповідає за аварійно-відновлювальні роботи на мережі водопостачання, заміну трубопроводів і поточні ремонти.

«Заміна трубопроводів буває різної складності, адже вони відрізняються за метражем і діаметром. Пошкодження бувають запущені. Але ми з усім справляємося», — з усмішкою пояснює Сергій Солохін. 

Чоловік зауважує, що часом працівникам водоканалу не вдається швидко відремонтувати, адже мережі водопостачання можуть розташовуватися у захаращених підвалах багатоквартирних будинків. 

«Люди роблять лихо самим собі. Але ми виносимо сміття, вичищаємо, вигрібаємо своїми силами. То ще й на пів ставки прибиральниками працюємо», — жартує Сергій Солохін.

За сусіднім столом заповнює документи та періодично шукає потрібне на компʼютері жінка в яскравому синьому светрі — майстриня будівельної бригади Інна Шевельова. Вона підіймає виразні очі та не ховаючи усмішки розповідає майже детективну історію:

«А ще можуть вночі по всій вулиці зняти металеві кришки люків. Кілька років тому була ситуація, що кришку люка знайшли на металобрухті та забрали, навіть виявили, хто вкрав», — сміється вона.

Знайти люки потім нереально, тому замінюють на нові — пластикові чи з піщаного полімеру. 

Коли ж  люки не закриті кришками, то люди перетворюють їх на смітник — засипають пляшками, склом, будівельним сміттям. На балансі водоканалу 6 400 колодязів водопровідних і 8 200 каналізаційних.

Потім працівникам водоканалу доводиться годинами чистити ці колодязі, а це — час, який мали б витрати лише на заплановані роботи. І протягом цих годин споживачі вулиці чи якогось будинку залишаються без води.

За одним зі столів напроти перемовляється з колегами та відповідає на дзвінки начальник служби водопостачання Руслан Лужняк. Перед ним лист із запланованим десятком робіт, проте через брак працівників, зауважує він, бригади зможуть виїхати лише на декілька адрес.

Чоловік зауважує, що у водопровідному відділі є пʼять майстрів і майстер будівельної бригади. Майстри разом із бригадами займаються усуненням витоків, заміною мереж, капітальними ремонтами, монтажем внутрішньобудинкових лічильників та аварійними роботами на насосних станціях.

«Кожна аварія має свої нюанси. Є такі, що навіть за день не можемо їх ліквідувати, доводиться майже добу працювати», — зауважує Руслан Лужняк.

Він додає, що часом навіть після вже виконаних робіт не вистачає людей, аби засипати розрив.

«Ось є у нас водій екскаватора, і він захворів або вночі працював. Йому потрібно трішки відпочити. Не буде ж людина добу працювати. Часом не вистачає не лише людей, а й техніки», — наголошує начальник служби водопостачання та поспішає на подвір’я.

Автопарк, що тримається завдяки людям та їхньому досвіді

З кімнати майстрів головний інженер і начальник служби водопостачання ведуть на велике подвірʼя, де стоять десятки автівок. Є новіші, проте більшість — старенькі ЗІЛи чи КамАЗи. 

«Цим машинам уже по 50 років. Дуже добре їздять, тримаються. Єдине, що на них дуже важко знайти запчастини», — розповідає Олександр Атрощенко, коли повз нас проїжджає жовтий екскаватор. 

Один із чоловіків вже сівши в авто, на якому великими літерами написано «Аварійна водоканалу» дослуховує останні настанови майстра Руслана Лужняка — час їхати працювати.

Біля автівок заклопотані чоловіки сідають та їдуть на місця поривів чи засмічення, інші ж поки що закидають інструменти й обладнання та чекають колег.

Двоє чоловіків ставляють у кузов автівки машину для різання асфальту. Дехто обговорює плани на день, хтось ділиться новинами.

Цікаво, що у вирі клопотів працівники водоканалу не втрачають можливості пожартувати між собою та розбавити серйозність усмішкою.

По дорозі до автотранспортного зустрічаємо вже не молодого, але статного чоловіка в окулярах. Він, прихилившись на білий бус, з усмішкою питає, чи будуть його фотографувати. Олександр Сирота прийшов працювати у водоканал у 1993 році водієм. 

За скельцями окулярів світлі очі уважно дивляться в камеру, під кашкетом видно біле як сніг волосся, а на вустах спокійна усмішка. 

«Насправді у нас тут сформувалася сім’я. Тут люди прості,  відкриті та чесні. Таких я ніде не зустрічав», — промовляє Олександр Атрощенко.

Трохи далі біля старенького ЗІЛа, спершись однією рукою на авто, чекає на когось чоловік, з козацькими вусами. Це — Віктор Погорілий, який може похвалитися довгими роками праці — уже пів століття працює водієм і лише три роки на цій посаді у водоканалі.

ЗІЛ аж блищить. Віктор Горілий сідає в авто та гупає де-не-де поржавілими дверима — час їхати.

«ТАК — буде НЕ завжди!»

Попереду величезна будівля у висоту як два чи більше поверхів — це автотранспортний цех. Тут троє чоловіків ремонтують авто з написом «Водоканал». 

Один із них впевнено стоїть на деревʼяній дошці над глибокою оглядовою ямою та «копається» у моторному відсіку.

У приміщенні панує свій особливий порядок, в якому навіть на осліп зможуть зорієнтуватися працівники: де лежать інструменти чи до кого підійти з того чи іншого питання.

«Тут ми дивимося за технікою, підфарбовуємо, готуємо до техогляду. Взимку зачиняємо ворота, є у нас дров’яна пічка. Протопили її, тут більш-менш плюсова температура зберігається, щоб було нормально працювати», — розповідає головний інженер і веде вглиб автотранспортного цеху.

Увагу привертає напис на одній зі стін великими червоними літерами на білому плакаті: «ТАК — буде НЕ завжди!».

Автор цих слів заклопотано щось робить за столом. Коли чує кроки підіймає голову, щоб поглянути на тих, хто прийшов. Перше, що помічаєш у ньому — це окуляри з товстими скельцями, помережане зморшками обличчя та усмішку, яка віє непідробною щирістю та уважністю до співрозмовників.

«Це у нас Віктор Іванович, дуже креативна та цікава людина», — представляє токаря головний інженер, а усмішка Віктора Івановича стає ще яскравішою. 

Запитуємо, який сенс вкладав у фразу «ТАК — буде НЕ завжди!».

«Не завжди людина здорова. Не завжди вона хвора. Не завжди ми будемо бідні. Не завжди буде війна. Кожен сам розуміє цю фразу по-своєму», — без роздумів промовляє Віктор Іванович.

До 67-річного токаря за порадою звертаються не лише щодо питань з механіки, а й життєвих порад, в яких складно розібратися. У водоканалі чоловік працює з 1984 року. Тому може багато про що розповісти.

«От у нас у водоканалі десь 70% працівників — пенсіонери. Бо молодь не хоче йти працювати. Ви, напевно, дивитеся на все тут розвалене, старе. А це через проблеми з фінансами. Але ми тут і старенькі машини приводимо до ладу, і все, що можемо», — зауважує токар, показуючи на чоловіків, що ремонтують авто.

Трішки поговоривши, Віктор Іванович повертається до столу, де чекає маховик на двигун машини. В цеху весь час щось гуде, грюкає, скрипить. Проте всі тут вже звикли до шуму. 

«Знаєте, якщо людина вже обрала професію, то повинна бути віддана їй на все життя, — філософськи зауважує Олександр Атрощенко, а серйозний погляд оглядає все довкола. — А якщо ти потрапляєш у зону видимості комунальної професії, то уже без різниці, що ти хочеш: чи кудись злиняти, чи піти. Вона тебе триматиме до кінця».

Фото: Сергій Ковальов