«Війна за незалежність потребує власної меморіальної мови»: як на Кіровоградщині формують політику памʼяті
Зупинитися на хвилину мовчання, провести реальний конкурс на створення Алей Памʼяті, Слави чи Почесних поховань, навчитися поважати та памʼятати тих, хто віддав життя у боротьбі із загарбником — звучить ніби просто. Втім, як це втілюється на практиці в Україні і зокрема на Кіровоградщині? У першій частині серії матеріалів, присвячених впровадженню політики меморіалізації в Україні «Гречка» розбиралася, що ж насправді розуміється під словом «меморіалізація», які постають виклики та чи можливо «виховати» у пересічних громадян відповідальність до цього процесу.
Війна за незалежність потребує власної меморіальної мови
«Ми досі говоримо мовою пам’яті, яка значною мірою сформувалася в радянський період. Але війна за незалежність потребує власної меморіальної мови, яка відображатиме український досвід і цінності», — каже журналістка, дослідниця теми меморіалізації Дарія Гірна.
«Потрібно виховувати суспільну свідомість і створювати механізми, які зроблять пам’ять про наших героїв видимою та почесною на всіх рівнях. Родини загиблих мають бути не прохачами, а повноправними учасниками цього процесу», — вважає мати полеглої у 2022 році військової Інга Дуднік.
Що таке меморіалізація
Меморіалізація — це процес збереження пам’яті про людину, подію або групу людей у публічному просторі чи культурі.
Простіше: це коли суспільство вирішує, як саме пам’ятати про щось важливе.
Меморіалізація може бути у різних формах:
- встановлення пам’ятника, меморіальної дошки чи стели;
- перейменування вулиці, школи, скверу;
- створення музею, виставки, книги пам’яті;
- проведення пам’ятних заходів;
- облаштування місця поховання або Алеї пам’яті;
- цифрові архіви, сайти чи онлайн-меморіали.
Наприклад, якщо в громаді вирішують встановити дошку на честь загиблого військового або перейменувати вулицю на його честь — це є частиною меморіалізації.
«Ми фактично зараз створюємо нову традицію незалежної України. Це не питання одного пам’ятника чи однієї алеї слави. Йдеться про те, якою буде наша національна пам’ять через десятки років», — каже дружина полеглого в АТО воїна Олена Степанок.
Якою меморіалізацію на Кіровоградщині бачать на офіційному рівні
В інтервʼю «Гречці» начальниця управління у справах ветеранів Кіровоградської ОВА Наталія Сівова запевнила, що на Кіровоградщині меморіалізація захисників полягає у системній роботі над цим питанням.
Від алей до цифрових платформ: які формати меморіалізації використовують на Кіровоградщині
Перш ніж говорити про окремі напрямки, Наталія Сівова окреслює загальну картину: меморіалізація в області — це не один формат, а ціла система, яка охоплює простір, освіту, ритуали та цифрове середовище.
У сфері просторових об’єктів — Алеї Слави та Пам’яті, сектори почесних поховань на цвинтарях, пам’ятні знаки та дошки, перейменування вулиць і скверів на честь захисників. В інформаційно-просвітницькому напрямку — музейні експозиції, Книги Пам’яті зі світлинами та історіями загиблих, уроки пам’яті й зустрічі з ветеранами в закладах освіти. Цифровий вимір представлений мультимедійними та сенсорними стендами у громадах і — у перспективі — онлайн-платформами з історіями захисників.
Окремо — соціально-ритуальні формати: щоденна хвилина мовчання о 9:00 із зупинкою транспорту, спортивні заходи на честь захисників і включення знакових локацій до загальнодержавного «Маршруту пам’яті».
«Важливо, щоб ці формати не існували окремо один від одного. Меморіалізація — це постійна комунікація з ветеранами, їхніми родинами та громадою, а не набір розрізнених подій», — підкреслює Сівова.
***
Фото взято на сайті Кіровоградської ОВА
Всі ці формати, за її словами, об’єднані спільними принципами, без яких будь-який меморіал ризикує перетворитися на порожній символ.
«Не пам’ятник заради пам’ятника»: на яких засадах будують політику пам’яті
За словами Наталії Сівової, регіональна ветеранська політика будується на кількох ключових принципах.
По-перше — людиноцентричність: кожен меморіальний об’єкт має розповідати про особистість, а не лише фіксувати факт загибелі. По-друге — інтеграція в громаду: ветеран не є відокремленим елементом суспільства, а його повноцінним членом. По-третє — добровільність: меморіалізація живих ветеранів здійснюється виключно за їхньою згодою, з повагою до служби, але без героїзації самої війни.
Сівова також підкреслює, що обов’язковою є безбар’єрність — місця пам’яті повинні бути доступні для людей з інвалідністю, зокрема для тих, хто отримав поранення на фронті.
«Нічого для ветеранів без ветеранів»: як залучають живих захисників
Ветерани в регіональній політиці пам’яті — не почесні гості на відкриттях, а співтворці меморіальних об’єктів. Такий підхід Сівова формулює лаконічно: «нічого для ветеранів без ветеранів».
За її словами, захисники залучаються до робочих груп разом із архітекторами та істориками — їхній досвід дозволяє «зашивати» правдиву історію в меморіальні об’єкти. Крім того, ветерани виступають медіаторами між війною та цивільним суспільством, допомагаючи громаді сприймати війну не лише як героїчну сторінку, а й як трагедію та втрату.
«Остання крапка — за родиною»: роль сімей загиблих
Один із принципових підходів, на якому наполягає Наталія Сівова, — пріоритет думки родин загиблих. Жодне рішення щодо облаштування меморіальних об’єктів не може бути ухвалене без їхньої згоди.
«Жодна Алея пам’яті чи Алея Слави не може бути затверджена без згоди родин. Остання крапка у будь-якому проєкті — за ними», — наголошує посадовиця.
Із її слів, родини залучаються до розробки об’єктів разом із фахівцями — це дозволяє уникнути формального підходу та створити меморіал, що відповідає почуттям і побажанням близьких. Сівова зазначає, що недостатнє залучення родин до обговорень — одна з найбільших проблем, яка може зашкодити якісній реалізації ветеранської політики на рівні громад.
На інституційному рівні при Міністерстві у справах ветеранів діє Рада родин загиблих, де представники кожної області — зокрема, від Кіровоградщини це голова ГО «Єдина родина Кіровоградщини» Олена Степанок — комунікують із питань меморіалізації. На рівні ОВА створена спеціальна підгрупа з питань роботи з родинами загиблих, зниклих безвісти та полонених.
Чи працює офіційна «політика памʼяті» на практиці
Інга Дуднік: «Проблемою залишається і формальний підхід до вшанування пам’яті»
Своєю чергою Інга Дуднік, громадська активістка та мати полеглої військової Ольги Мельстер, вважає, що однією з головних проблем державної політики пам’яті якраз залишається відсутність системної комунікації з родинами загиблих, зниклих безвісти та полонених захисників.
За її словами, на загальнодержавному рівні переважно говорять про ветеранську політику, через що багато родин не розуміють, що також мають право на підтримку та участь у відповідних програмах.
«Рідні загиблих, зниклих безвісти чи полонених часто не ідентифікують себе з поняттям ветеранської політики. Через це виникає відчуття відчуженості від державних програм і процесів», — зазначила Дуднік.
***
Фото взято з Facebook-сторінки Інги Дуднік
Вона також звернула увагу, що більшість змін у сфері меморіалізації в Кропивницькому стали можливими завдяки громадським ініціативам, а не діям влади.
За словами Дуднік, саме активісти та родини військових ініціювали зміни у процедурах прощання із загиблими, створення меморіальних просторів та впровадження загальноміської хвилини мовчання. Натомість влада часто погоджується на такі рішення лише після петицій, тривалих обговорень або суспільного тиску.
Окремо вона наголосила, що часто посадовці посилаються на технічні труднощі або безпекові ризики замість пошуку шляхів реалізації важливих ініціатив.
«Чиновники дуже часто шукають причини, чому щось не можна зробити, замість того, щоб знайти спосіб, як це реалізувати», — наголосила вона.
На думку Дуднік, проблемою залишається і формальний підхід до вшанування пам’яті. Вона навела приклади, коли під час підготовки меморіальних об’єктів допускали помилки в іменах та прізвищах загиблих або ігнорували зауваження родин щодо облаштування військових поховань.
Водночас вона переконана, що без активної позиції громадськості багато рішень щодо вшанування пам’яті загиблих захисників так і залишилися б нереалізованими.
«Потрібно виховувати суспільну свідомість і створювати механізми, які зроблять пам’ять про наших героїв видимою та почесною на всіх рівнях. Родини загиблих мають бути не прохачами, а повноправними учасниками цього процесу», — сказала Інга Дуднік.
Олена Степанок «Зміни часто викликають нерозуміння та суперечки»
Своєю чергою дружина полеглого в АТО Володимира Степанка Олена, яка входить до Ради родин загиблих, вважає, що, попри офіційні заходи, в Україні досі не сформована цілісна культура вшанування пам’яті захисників, а багато рішень у сфері меморіалізації ухвалюються без єдиного підходу та належного суспільного обговорення.
Для прикладу, за її словами, одним із важливих напрямків роботи Ради є впровадження уніфікованих військових поховань і надгробків. Зокрема, йдеться про використання козацьких хрестів та світлих кольорів замість традиційних чорних гранітних плит, які асоціюються з радянською культурою пам’яті.
«Меморіали мають не лише нагадувати про втрату, а й викликати гордість за людину, яка захищала державу. Ми повинні формувати власну українську традицію вшанування героїв, а не відтворювати радянські підходи», — зазначила Степанок.
***
Фото з архіву «Гречки»
Водночас вона наголосила, що зміни часто викликають нерозуміння та суперечки. Політику будують на тому, щоб пріоритетною була думка родин полеглих, втім багатьом родинам, бракує інформації про історичне та символічне значення тих чи інших рішень.
Нагадаємо, у Кропивницькому був конфлікт щодо Алеї слави на Далекосхідному кладовищі. Родини полеглих висловили невдоволення тим, які види надгробних плит планують встановити, які матеріали планують для цього використати та щодо пам’ятників на могилах.
Окрему увагу Олена Степанок приділила психологічним аспектам меморіалізації. На її думку, надмірна кількість портретів загиблих у громадському просторі може з часом перетворюватися на «білий шум» або навіть створювати хибне уявлення про героїзм як про обов’язкову загибель.
«Пам’ять має бути гідною і зрозумілою для наступних поколінь. Вона не повинна лякати чи травмувати, особливо дітей», — сказала вона.
На її переконання, формування культури пам’яті є довготривалим процесом, до якого мають бути залучені не лише родини загиблих і громадськість, а й історики, архітектори, психологи та представники держави.
«Ми фактично зараз створюємо нову традицію незалежної України. Це не питання одного пам’ятника чи однієї алеї слави. Йдеться про те, якою буде наша національна пам’ять через десятки років», — наголосила Олена Степанок.
Степанок також звернула увагу на проблему ставлення до загальнонаціональної хвилини мовчання. За її словами, суспільству бракує системної просвітницької роботи, через що багато людей досі не сприймають цей ритуал як важливу частину вшанування полеглих.
Дарія Гірна: «На сучасну українську меморіальну культуру досі суттєво впливає радянська спадщина»
Стосовно формування підходів щодо створення військових меморіалів журналістка та дослідниця теми меморіалізації Дарія Гірна вважає, що однією з головних проблем залишається відсутність системного державного підходу та законодавчо визначених стандартів.
За її словами, через це громади часто обирають типові рішення з граніту, не залучаючи архітекторів, істориків і фахівців з меморіалізації.
«Ми часто бачимо не результат осмисленого проєктування, а типові рішення, які можна придбати фактично в готовому вигляді. Такі меморіали не завжди передають сенси, заради яких вони створюються», — зазначила Гірна.
***
Фото взято з Facebook-сторінки Дарії Гірної
На її думку, на сучасну українську меморіальну культуру досі суттєво впливає радянська спадщина. Це проявляється як у використанні темних кольорів і типових матеріалів, так і в самому підході до створення пам’ятних просторів.
Вона наголосила, що багато сучасних військових меморіалів візуально мало відрізняються від радянських або навіть російських аналогів, якщо прибрати державну символіку.
«Ми досі говоримо мовою пам’яті, яка значною мірою сформувалася в радянський період. Але війна за незалежність потребує власної меморіальної мови, яка відображатиме український досвід і цінності», — сказала дослідниця.
Окремо Гірна звернула увагу на необхідність розмежування приватної скорботи родин і суспільної пам’яті. За її словами, надгробки та місця поховання мають залишатися простором для особистого вшанування, тоді як меморіальні комплекси повинні розповідати ширшу історію про захисників та значення їхньої боротьби для країни.
Вона також наголосила на важливості врахування психологічного впливу меморіальних просторів. На її думку, замість похмурої естетики варто створювати відкриті, світлі та інклюзивні місця пам’яті, які сприятимуть осмисленню втрат, а не лише відтворюватимуть відчуття скорботи.
«Пам’ять про героїв має бути не лише про смерть, а й про цінності, які вони захищали. Меморіали повинні бути місцями рефлексії та гідності, а не лише нагадуванням про втрату», — зазначила Гірна.
На її переконання, вирішити більшість нинішніх проблем могли б відкриті архітектурні конкурси, ширше залучення фахівців та створення єдиного державного стандарту меморіалізації, який би забезпечив якісне та гідне вшанування полеглих захисників по всій країні.
Зазначимо 31 березня у Кропивницькому затвердили концепцію Алеї Слави на честь Захисників і Захисниць України. Її продовжать доопрацьовувати, але в цілому вона далека від сучасних концепцій. Чому так, розповідала «Гречка».
Катерина Станкевич: «Для ефективності впровадження хвилини мовчання потрібен комплексний підхід»
Що ж до проблеми зі ставленням до загальнонаціональної хвилини мовчання, то Катерина Станкевич, менеджерка регіонів ГО «Вшануй», яка популяризує культуру пам’яті, розповіла, що їхня організація проводила дослідження цього питання у громадах країни.
За її словами, дослідження в Кропивницькому базувалося на спілкуванні з координаторами організації та активними учасниками місцевих ініціатив. Вона зазначила, що ситуація різниться навіть всередині однієї області: в окремих містах хвилина мовчання практично не відзначається, тоді як в інших громадські організації та родини загиблих домагаються оголошень, зупинки транспорту та інших форм вшанування.
Катерина Станкевич підкреслила, що основним рушієм поширення хвилини мовчання є родини загиблих.
«Вони ходять в першу чергу, добиваються, щоб були оголошення, щоб в транспорті оголошували про це, виходять на акції. Це найбільша частина людей, які борються за хвилину мовчання по всій Україні», — зазначила активістка.
***
Фото взято з Facebook-сторінки Катерини Станкевич
При цьому ефективність ритуалу залежить від взаємодії з місцевою владою. Вона зауважила, що якщо влада налагоджує контакт із родинами загиблих і опікується ними, тоді хвилина мовчання працює добре: оголошення відбуваються через гучномовці, в школах, громадському транспорті.
У містах, де такого контакту немає, активісти проводять акції локально, але ритуал не поширюється, немає оголошень на центральних вулицях і зупинок транспорту.
Станкевич звернула увагу на особливості Кропивницького: тут спільнота, яка підтримує хвилину мовчання, наразі обмежена — близько десяти постійних учасників. Проте ця група активна, намагається впроваджувати ініціативи, наприклад встановлення табличок, та постійно взаємодіє з міською владою.
Вона зазначила, що поширення культури вшанування потребує часу, а влада реагує повільно і часто не розуміє, для чого потрібні такі заходи. Тому активістам доводиться витрачати багато енергії, щоб переконати чиновників і забезпечити оголошення хвилини мовчання по всьому місту.
Менеджерка також наголосила на важливості комплексного підходу до донесення сенсу хвилини мовчання громадянам. Це включає лекції, вебінари, активну роботу в медіа та на місцях. Для дітей та дорослих потрібні різні формати, щоб ритуал не був травматичним, а навпаки — підтримував і формував усвідомлення.
«Людям потрібно пояснювати, чому хвилина мовчання важлива, звідки вона взялася, щоб вони розуміли ціну власного дня та втрату інших», — сказала Станкевич.
Зазначимо, наприкінці березня у Кропивницькому зареєстрували петицію з вимогою «зупиняти місто» під час хвилини мовчання. Автори звернення закликали міську раду забезпечити щоденне проведення хвилини мовчання о 9:00 так, щоб це було помітно для всього міста.
Петицію підтримали. Під час обговорення розглянули можливість щодня о 9:00 переводити світлофори в режим «червоне для всіх». Початковий етап може коштувати близько 2 мільйонів гривень.
Своєю чергою пані Катерина пояснила, що технічні рішення, як-от включення червоного сигналу світлофорів на час хвилини мовчання, які вже є у Кривому Розі та Одесі, допомагають зробити акцію безпечною, проте не впливають на усвідомлення людей. Для ефективності важливо поєднувати технічні засоби з роз’яснювальною роботою, щоб люди дійсно зупинялися заради вшанування загиблих, а не просто через сигнал світлофора.
Катерина Станкевич навела приклад міст, де ритуал уже став повсякденною практикою — у Львові та Вінниці хвилина мовчання проводиться через систему загального оповіщення, і громадяни зупиняються автоматично, адже там впроваджується така практика та просвітницькі заходи роками.
Вона зазначила, що для розширення культури вшанування необхідно постійно залучати нові аудиторії, пояснювати сенс хвилини мовчання та надавати людям можливість задавати питання, відчувати підтримку й розуміти історичний контекст. Вона додала, що завдяки лекціям, вебінарам і медіа — активність поступово зростає, і щодня приходять різні люди, що розширює коло тих, хто усвідомлено бере участь у ритуалі вшанування полеглих.
На офіційному ж рівні статистично звітують про результати
Цифри, які вже є: що зроблено в громадах
Попри те, що активісти та родини полеглих говорять про проблеми у політиці меморіалізації, на офіційному рівні звітують про статистику зробленого.
Начальниця управління у справах ветеранів Кіровоградської ОВА Наталія Сівова розповіла, що станом на 2025 рік в області облаштовано 148 Алей Слави та Алей Пам’яті у 49 громадах, встановлено 691 пам’ятну дошку, а на честь захисників перейменовано 315 об’єктів топоніміки — вулиць, провулків і скверів.
У 29 музеях області створено тематичні виставки, присвячені російсько-українській війні. Паралельно ведеться робота над виданням Книг Пам’яті — збірників зі світлинами та історіями загиблих героїв.
Окремим форматом є загальнонаціональна хвилина мовчання о 9:00 щоранку. За словами Сівової, важливо, щоб цей ритуал не перетворювався на формальність: у закладах освіти рекомендується перед хвилиною мовчання називати ім’я конкретного загиблого захисника та розповідати про нього кілька речень.
«Це допомагає дітям усвідомити, що за кожною цифрою стоїть людина», — пояснює вона.
Цифрова пам’ять: перспектива, яка чекає на перемогу
Окремий напрямок — цифрова та мультимедійна меморіалізація: онлайн-платформи з історіями захисників, інтерактивні стенди, цифрові архіви. Сівова визнає, що цей формат є особливо важливим для залучення молоді, яка звикла отримувати інформацію через смартфон.
Проте реалізацію повноцінних цифрових ресурсів гальмують кілька чинників. Головний із них — безпекові обмеження в умовах воєнного стану.
«Багато ініціатив неможливо реалізувати зараз з міркувань безпеки. Це перспектива, яку плануємо розвивати після перемоги», — пояснює посадовиця.
Серед інших викликів — необхідність дотримання принципу добровільності, брак фахівців у невеликих громадах та фінансові обмеження. Наразі створення онлайн-платформ пам’яті залишається на етапі планування та потребує деталізації після завершення бойових дій.
Інклюзивність як обов’язкова вимога
Безбар’єрність меморіальних просторів — не побажання, а обов’язкова умова при розробці нових об’єктів на Кіровоградщині. За словами Сівової, це стосується як фізичної доступності для людей з інвалідністю, так і доступності інформації для людей із порушеннями зору.
Цифрова інклюзія також є частиною підходу: онлайн-платформи мають бути розроблені з урахуванням потреб різних категорій користувачів, у тому числі з обмеженими можливостями.
Як залучають молодь
Аби пам’ять про захисників передавалася наступним поколінням, громади Кіровоградщини поєднують кілька підходів: уроки пам’яті в школах, зустрічі з ветеранами, відвідування музейних експозицій, спортивні та культурні заходи на честь захисників.
Ключова мета, яку вона формулює перетинається із цілями, про які говорять активісти та родини полеглих:
«Ми хочемо, щоб майбутні покоління шанували захисників добровільно, а не тому, що так прийнято. Пам’ять має передаватися від серця — аж до онуків», — резюмує Наталія Сівова.
Водночас на 13-му році війни із російськими загарбниками відкритих питань щодо бачень та реалізації політики меморіалізації залишається більше, ніж вирішених.
«Гречка» подала першу частину серії матеріалів, присвячених політиці меморіалізації в Україні. В наступному матеріалі детальніше зупинимося на «архітектурі» війни — питаннях меморіалів, кладовищ, памʼятників та меморіальних дощок. Та розповімо, що все-таки «не так» із цим напрямком.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
