«Розберемося, ма»: історія кропивничанина Євгенія Великого, який повернувся «на щиті»
У кімнаті, де виріс Євген Великий, тепер на стіні висить прапор із його фотографією, датами народження і загибелі та його позивним — «Велік». Після поховання побратими Євгена змогли на кілька годин приїхати до його мами. Щоб підтримати і разом згадати не лише військового, а й друга, наставника, людину, яка завжди казала: «розберемося» і на яку можна було покластися. Це історія про Євгенія Великого — кропивничанина, інженера безпілотників, сина і батька, який загинув, захищаючи Україну.
Повна тарілка для Жені
«Жені повну тарілку, він завжди любив поїсти. Так і казав: треба поїсти, а то як я голодний воювати буду», — каже Світлана Велика про сина, ставлячи борщ на стіл біля єдиного пустого стільця.
Близько десяти чоловіків у військовій формі, які сиділи навколо столу, гірко усміхнулися і закивали. Це побратими Євгенія Великого, який загинув 1 лютого 2026 року. Вони приїхали підтримати його маму Світлану і відвідати його могилу — попрощатися. Вона ж всіх їх вже знала заочно: син часто надсилав відео з побратимами, розповідав, як радий служити в такій команді.
На стіні в кімнаті квартири, де Євгеній виріс, тепер висить прапор. На прапорі — фото Євгена з його роками життя, назвою рідного полку «Код 9.2» і його позивним — «Велік».
«Веліком його ще зі школи називали. Це і скорочене від прізвища Великий, і тому що він як велосипед: шустрий, непосидючий бешкетник», — каже Світлана Велика.
Чесний хлопець із «золотими» руками
Євгеній Великий народився 2 жовтня 1991 року в Кропивницькому. Навчався в школі № 11, згодом — у ліцеї «Вікторія-П». Вступив до Державної льотної академії, проте згодом обрав для себе інший фах.
З дитинства Євгеній, захоплювався технікою, любив майструвати. Коли був підлітком, дідусь його навчив тонкощам зварювання. Пізніше він попросився до вітчима Сергія спробувати себе у сфері будівництва і зрозумів, що ця робота йому до душі.
Євгеній пишався тим, що він — будівельник і завжди вмів дати собі раду, був винахідливим і не боявся роботи.
«Якось він поїхав у Польщу на підробітки. Коли підробіток закінчився, він дзвоне й каже — “ма, я тут знайшов роботу, буду зварювальником”. Отак просто пройшовся вулицею, побачив оголошення про вакансію, пройшов співбесіду — і за день знайшов роботу», — пригадує вона.
Євгеній обожнював свою маленьку донечку Вероніку. З її мамою він розійшовся, але, за словами Світлани Великої, не «випав» із життя доньки — навпаки, опікувався нею.
Світлана каже, що син ніколи їй не брехав, та іноді міг не сказати про щось — щоб мама не турбувалася. Так сталося і з рішенням долучитися до армії у 2023 році.
«Ввечері подзвонив і попередив, що збирає речі і їде до армії. Я подумала, що це йому повістку вручили, а він зізнався — насправді він сам шукав бригаду, у якій хоче служити. Для нього було важливо самому обрати», — пояснила мати.
І вже під час служби у пріоритет ставив спілкування з донькою.
«Бувало, що Жені вдавалося на один день заїхати у рідне місто зі служби. То в першу чергу він їхав саме до Вероніки», — розповідає Світлана Велика.
Інженер полку «Код 9.2»
Євгеній обрав для себе полк «Код 9.2» у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. І вирішив, що працюватиме з безпілотниками.
«Це я його вчив, коли він прийшов до нас. Він дуже швидко все схоплював, і вже за місяць міг працювати сам, без нагляду. Спочатку хотів літати, та потім виявилося, що він першокласний інженер», — розповів побратим «Зелений» про Євгенія.
Побратими згадують, що у Євгена була «коронна» фраза — «розберемося». Світлана посміхається і каже — так, справді.
«Він завжди був такий завзятий. Треба щось полагодить, наприклад, кажу йому взяти інструкцію, почитати спочатку. А він — розберемося, ма, зараз все буде. І таки розбирався!», — каже Світлана.
Війна його загартувала
Світлана Велика говорить: війна вплинула на сина. В ньому не зʼявилося якогось озлоблення — він залишився таким же щирим і з почуттям гумору. Проте став більш зібраним, цілеспрямованим.
Вона згадує, як була розгублена, коли після важкої хвороби помер Сергій, вітчим Євгенія. Тоді сина відпустили зі служби на пару днів додому.
«Женя тоді взяв мене за руку і про всіх кабінетах провів, через всі бюрократичні пороги, повʼязані з похованням. Такий зібраний, такий дорослий та мужній. І на похоронах не ховав сліз», — згадує Світлана.
Побратими ж розповідають, що Євгеній мав інтуїцію, і не раз рятував їх. Наприклад, завдяки гострому слуху інколи саме він першим чув наближення небезпеки — коли інші ще не реагували.
«Якось забігає в хату й каже — там ворожий дрон летить. Прислухаємося — тиша. Спочатку не повірили, може почулося йому. А він впертий — ні, точно летить, он із того боку. Виходимо на двір — і справді, ген-ген на небі видно крапку дрона вдалині. А без нього могли його почути, коли було б вже запізно», — розповідає побратим із позивним «Крейзі».
Світлана Велика запевняє, що син захоплювався побратимами й дуже пишався, що служить із ними пліч-о-пліч. Довіряв командиру, адже знав, що в того на першому місці — його люди, їхня безпека.
З вибухівкою не можна «якось так»
У полку «Велік» працював із безпілотниками, зокрема з великими дронами-бомбардувальниками. Світлані Великій син пояснював: такий дрон важкий, гуде так, що «страшно від самого звуку», і несе під собою вибухівку.
Світлана Велика згадує, що Євгеній часто розповідав, наскільки коротким буває «вікно» для виконання завдання: виїхати, швидко зібрати, приєднати, запустити, встигнути.
«Дається дві хвилини. Один має встигнути причепити, інший — запустити, а пілот контролює, куди полетіла», — переказує вона його пояснення.
Побратими кажуть: технічна робота інженера — це дисципліна до дрібниць. І Євгеній був саме таким: уважним, вимогливим, не з тих, хто «на авось». Із часом він почав навчати новачків.
«Через рік приблизно служби він уже сам почав навчати людей. Завжди строго відносився до своїх учнів. Він на них міг і накричати, якщо треба», — говорять побратими.
Це підтверджує і «Днєпр», якого Євгеній навчав.
«Велік був дуже розважливий. Але щодо роботи строгий: це вибухівка, тут помилка може коштувати дорого», — додав він.
Військові пояснюють, перед виїздами «Велік» завжди все перепровіряв повторно і поправляв, якщо бачив ризик.
«Перед виїздами він на моменті: “Це сюди не складається, це сюди не складається. Так не можна робити, треба ось так”. Працював дуже швидко і точно», — згадує «Днєпр».
Побратими разом з «Веліком» пройшли важкі бої на Запорізькому, Сумському, Харківському та Курському напрямках. І окремо повторюють те, що звучить майже в кожній розповіді про Євгенія: на нього можна було покластися. І не лише через вміння — а і через звичку доводити справу до кінця.
Їжа, сон і коти: те, що тримало в буднях
У побуті «Велік», за словами побратимів, був дуже «земним» — любив поїсти і вмів відпочити, щойно з’являвся шанс. У цьому вони говорять про нього з теплом.
«Він дуже любив курочку. От коли складена їжа по пакетах, пакет Веліка легко розпізнати з першого погляду: там буде обовʼязково курка-гриль і кока-кола», — згадує один із військових.
Інші побратими всміхаються — так-так, це про «Веліка». Згадують, що навіть якщо до найближчого магазину 5 кілометрів було, то це Євгенія не спиняло.
«Казав — так, я пішов, куплю смачненького, швидко накидайте мені списочок, кому що взяти. І шурував пішки», — каже «Зелений».
А ще «Велік» любив спати. Не відлежуватися, а саме вмів вимкнутися за секунди, коли є бодай пів години тиші.
«30–40 хвилин до виходу — і він встигав поспати! Спокійно за секундочку так відключався. І перед самим виходом так оп — швидко прокинувся, зібрався, готовий до роботи», — каже військовий із позивним «Крейзі».
І майже в кожній розмові виринає ще одна риса: коти. Євген підбирав їх на різних позиціях, годував, носився з ними, як зі «своїми».
«Завжди і всюди в нього кіт десь знаходився: всюди підгодовував. Вони з рук у нього їли, спати до нього тулилися», — кажуть військові. Згадують, як якось Євгеній навіть підгодовував з рук дикого зайця. Світлана відповідає, що син надсилав їй фото, де тримає зайчика у руках.
За столом у кімнаті Євгенія і далі велася розмова про нього: про його почуття гумору, про курйозні ситуації, про смішне і щемке. Говорили про життя того, для кого лишили стілець порожнім і насипали повну тарілку борщу.
Солдат Євгеній Великий загинув 1 лютого 2026 року в районі населеного пункту Воздвижівка Запорізької області, захищаючи Україну. Церемонія прощання і поховання у Кропивницькому відбулася 10 лютого. Йому назавжди 34 роки.
На Алеї слави
Біля могили на Алеї слави в Кропивницькому стояли десять військовослужбовців і Світлана в чорній теплій хустці. Тут ще не встановили памʼятник, і поки що не майорять прапори, яких буде три: прапор України, прапор із фотографією Євгенія, і третій, який привезли побратими: з назвою полку, який став йому військовою родиною.
Та вже зараз могила сховалася під квітами і вінками з написами «Веліку від побратимів». Один із військових підтримує Світлану за плечі, інший — знімає шеврон полку «Код 9.2» і прилаштовує біля портрету Євгена на хресті. Потім побратими по черзі підходять до могили, присідають біля узголовʼя, промовляють тихцем слова прощання.
Обіймають Світлану, обіцяють виходити на звʼязок і писати, сідають по машинах — уже ввечері вони мають бути знову на позиціях в одній з областей, де проходить лінія фронту. Їх відпустили на пів доби — більше часу немає, адже ворог не зупиняється.
«Мій Женя загинув, захищаючи нас. Мій єдиний син. Та тепер ці хлопці мені як сини, вони стали рідними для Жені і для мене. Я буду молитися за них», — каже Світлана, дивлячись услід машинам, і додає: «Знаєте, коли він йшов на війну, він сказав мені — “мам, не плач — я йду не помирати, а воювати, я йду заради перемоги”. Тож я триматимуся — у мене є задля кого. У мене є онучка Веронічка. І перемога обовʼязково буде, бо такі втрати просто не можуть бути даремними».
Фото «Гречки», з архіву Світлани Великої
Головне зображення створене з використанням інструментів ШІ
