Як покоління «лицарів абсурду» змогло створити паралельну українську державу? 6 фактів про Василя Кука

Джерело: презентація книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» Володимира В’ятровича у Кропивницькому

Кук став «третьою людиною» в ОУН поруч із Бандерою

Василь Кук став «третьою людиною» в ієрархії ОУН завдяки своїй унікальній здатності до розбудови організаційних структур. Його шлях до лідерства розпочався зі створення власних осередків руху на кожному етапі кар’єри: від гімназійного гуртка до районних та обласних мереж. 

У 1937 році він був одним із перших, хто цілковито порвав із легальним життям і пішов у глибоке підпілля, що дозволило йому накопичити безцінний досвід професійного революціонера.

Коли в 1940 році було сформовано Революційний провід на чолі зі Степаном Бандерою, Кук обійняв посаду організаційного референта. 

Його роль порівнюють із CEO великого бізнесу, оскільки він відповідав за те, щоб увесь механізм організації працював злагоджено. До його безпосередніх обов’язків входило забезпечення зв’язку між членами ОУН, навчання нових кадрів, натхнення людей та контроль за системою звітування всередині структури.

У командній взаємодії тогочасного керівництва Кук став незамінною ланкою поруч із харизматичним лідером Степаном Бандерою, ідеологом Ярославом Стецьком та військовим керівником Романом Шухевичем. Саме його «суперсила» творити структури та підтримувати їхню життєздатність в екстремальних умовах дозволила йому посісти місце в найвищому ешелоні керівництва.

Чому Василя Кука називали «лицарем абсурду»?

Назва «лицарі абсурду» була поетичним самонайменуванням покоління Василя Кука, яке відображало їхню готовність до боротьби за українську державність у безнадійних та ірраціональних умовах.

Цей термін пояснюється кількома ключовими аспектами їхньої долі та світогляду:

• Крах сподівань у дитинстві: Це покоління виростало на руїнах української держави, яка впала на їхніх очах, а її території були розділені та окуповані польським та радянським режимами. Умови окупації не створювали жодних можливостей для їхньої самореалізації як українців, що робило ідею відновлення держави «абсурдною» з раціональної точки зору.
• Ірраціональна воля: Єдиним стимулом до боротьби для них була ірраціональна воля, ідея якої була популяризована працями Дмитра Донцова. Він переконав це «нарване» покоління, що боротьба необхідна навіть тоді, коли вона здається абсолютно безнадійною, адже саме воля може дати результат там, де пасує логіка.
• Створення паралельної реальності: Попри абсурдність ситуації, вони не просто мріяли, а будували паралельну українську державу — власну економіку, церкву, освіту та підпільні структури — прямо в умовах окупації.
• Боротьба без надії на власну перемогу: На пізніх етапах, особливо в 1950-х роках, лідери руху (зокрема Кук і Шухевич) чітко усвідомлювали, що особисто не дочекаються незалежності. Проте вони продовжували діяти, обравши місію «згоріти», щоб їхній чин став фундаментом для майбутніх поколінь.

Таким чином, вони були «лицарями», бо сповідували високий ідеал служіння нації, і «абсурду», бо діяли всупереч будь-яким об’єктивним обставинам та шансам на успіх у свій час.

Як покоління «лицарів абсурду» змогло створити паралельну українську державу?

В умовах польської окупації 1920–1930-х років українці почали творити мережу, що базувалася на самонавченні та взаємній довірі. Це дозволило розбудувати паралельні структури в усіх сферах: власну економіку, церкву, освіту та інтелектуальне середовище,.

Активісти (переважно студенти) поверталися під час канікул у села, де піднімали місцеві громади. Вони завойовували довіру селян, допомагаючи вирішувати буденні питання (наприклад, як підвищити врожайність), одночасно пояснюючи, що в незалежній державі така підтримка працюватиме на загальнонаціональному рівні.

Структура організації не навязувалась згори, а формувалась з низів: від гімназійних гуртків до районних та обласних мереж. 

Покоління було надзвичайно згуртованим і здатним доповнювати один одного: Степан Бандера виступав харизматичним лідером, Ярослав Стецько — ідеологом, Роман Шухевич — військовим керівником, а Василь Кук — організатором структури.

Попри початкове захоплення авторитарними ідеями Дмитра Донцова, під час Другої світової війни рух трансформувався,. Зустріч зі східними українцями змусила «лицарів абсурду» деталізувати свої програми, додаючи питання соціального забезпечення та демократії, що перетворило ОУН на масштабний загальнонаціональний рух.

Саме ця готовність діяти в умовах окупації, створюючи реальні структури замість простого очікування, дозволила їм сформувати потенціал, який врешті призвів до відновлення незалежності України наприкінці ХХ століття

Василь Кук адаптував методи ОУН для Східної України

Василь Кук адаптував методи ОУН для Східної України, перетворивши суто ідеологічний рух на прагматичну та зрозумілу для місцевого населення програму, орієнтуючись до потреб регіону.

Основні напрямки адаптації методів, згідно з джерелами:

• Перехід від абстрактної ідеології до конкретних планів: Націоналісти зрозуміли, що на Сході неможливо мобілізувати людей лише гаслами. Кук та його соратники почали деталізувати програму, додаючи відповіді на питання соціального забезпечення, пенсійної системи та економічного розвитку. Наприклад, інженерам у Дніпропетровську пояснювали, як у незалежній державі розвиватиметься важка промисловість.
• Робота з комсомольцями як кадровим резервом: Василь Кук зазначав, що йому найкомфортніше було працювати саме з комсомольцями. Він вважав їх амбітними людьми, які вже мали певні вміння та прагнення. Його метод полягав у тому, щоб показати їм фальшивість комуністичних цінностей і натомість запропонувати українські.
• Творення мережі на базі місцевого населення: Хоча початкові «похідні групи» складалися з галичан, Кук зумів залучити до руху велику кількість місцевих жителів. На Дніпропетровщині, де він очолював провід, було встановлено імена близько 700 підпільників, а на Кіровоградщині — щонайменше 1000 осіб, більшість з яких були саме місцевими.
• Створення паралельних структур: Використовуючи досвід горизонтальних зв’язків, Кук намагався творити підпільну мережу, яка б проникала в різні сфери життя, навіть в умовах жорсткого нагляду радянських спецслужб.

Завдяки цим адаптованим методам підпілля на Дніпропетровщині продовжувало діяти протягом 15 років після повернення радянської влади — фактично до кінця 1940-х років. Кук довів, що організаційні методи ОУН можуть бути ефективними навіть у найбільш русифікованих та заляканих репресіями регіонах, якщо вони спираються на місцеві кадри та конкретні відповіді на життєві потреби людей.

Василю Куку довелось боротись за свідомість свого сина

Син Василя Кука Юрій народився у 1946 році, коли обоє його батьків перебували в глибокому підпіллі. Через неможливість виховувати сина в таких умовах, батьки віддали його на виховання братові Василя — Івану Куку.

Івана обрали оскільки він був ветераном Червоної армії з нагородами за взяття Берліна. Родина сподівалася, що радянська влада не чіпатиме ветерана, і дитина зможе жити в безпеці.

Проте спецслужби дізналися, що дитина насправді є сином розшукуваного лідера ОУН і  в трирічному віці Юрія силоміць забрали від дядька і віддали до дитячого будинку.

Фактично дитину використали як наживку, аби спіймати батька. Оскільки Кук не піддався на провокацію, дитину відправили подалі — до Маріуполя (тодішнього Жданова). Йому змінили прізвище на Чоботар і виховували в упевненості, що його батьки давно померли.

Юрій повернувся до батька лише у 14-річному віці. На той момент він був російськомовним піонером, який вірив у «світле комуністичне майбутнє».

Після возз’єднання Василь Кук розпочав нову боротьбу — не лише за фізичне повернення дитини, а за його свідомість. Йому довелося заново пояснювати підлітку, що той є українцем, а він — його батьком, поступово відвойовуючи сина у радянської ідеологічної системи

Василь Кук боявся війни з Росією у 1990-х

Василь Кук побоювався майбутньої війни з росією, оскільки вважав, що відсутність активних бойових дій у 1990-х роках була зумовлена лише внутрішнім хаосом у самій рф. Його головна теза полягала в тому, що якщо росіяни наведуть порядок у себе вдома, вони неодмінно підуть війною на Україну.

Його побоювання ґрунтувалися на таких спостереженнях та прогнозах.

Кук ще на початку 1990-х років детально описував майбутні загрози, які збулися через два десятиліття. Він стверджував, що росія використовуватиме російську православну церкву як інструмент впливу, готуватиме «майданчик» у Криму, а конфлікт на Донбасі почнеться під приводом «захисту прав російськомовних».

Провідника надзвичайно тривожив стан та русифікація Збройних сил України. Він бачив, що замість розбудови власної армії, в державі продовжував гнити «шматок старої радянської армії», що робило Україну вразливою перед потенційним агресором.

Кука дратувало, що націоналістичні сили в незалежній Україні не змогли стати провідною політичною силою та розбудувати міцні державні структури. Він закликав творити організації, здатні брати на себе відповідальність, наголошуючи: «Ви маєте державу — творіть партію, ідіть в парламент».

Він бачив об’єктивну картину загрози, проте в той час його слова часто сприймали як «старечий маразм» або небажання людини, що «не довоювала своє», прийняти мирну реальність.

Вʼятрович впевнений, що Кук мав рацію: якби Росія напала у 90-х, потенціал України до спротиву був би значно меншим, ніж зараз, коли виросло покоління, виховане на підручниках української історії. Його головною порадою для майбутніх поколінь, зважаючи на загрози, було ніколи не здаватися і продовжувати «гребти» навіть у безнадійних ситуаціях, що зрештою відкриває нові можливості.

“Пласт” допоміг Василю Куку будувати ОУН

Скаутська організація “Пласт” стала для Кука школою практичного лідерства, яка дозволила йому в умовах окупації створювати паралельні державні структури, що діяли злагоджено та системно

Скаутська методика навчила Кука чіткому алгоритму дій: «план — збірка — звіт — план на наступний раз». Цей принцип був настільки глибоко «прошитий» у його свідомості, що став базою для функціонування всього оунівського підпілля. Націоналісти постійно зустрічалися, планували та корелювали свої дії саме завдяки цій виучці.

Традиційні пластові форми роботи, такі як гутірки та збірки, привчили Кука до постійної комунікації та колективного обговорення завдань. Це допомогло йому пізніше стати «командним гравцем», здатним доповнювати інших лідерів, як-от Бандеру чи Шухевича.

Саме в “Пласті” Кук опанував метод вивчення оточуючих не через теорію, а через конкретні доручення та роботу. Цей підхід він використовував усе життя: навіть у похилому віці він придивлявся до людей, залучаючи їх до дрібних справ (підготувати текст, знайти видавця), щоб перевірити їхню надійність та якість виконання.