«Життя наших дітей просто знецінили»: як родини полеглих воїнів АТО/ООС виборюють справедливість у кабінетах влади
Європейський суд із прав людини чітко визнав: російська окупація частини Донбасу розпочалася ще 11 травня 2014 року. Проте в українському законодавстві знаку рівності між захисниками першої хвилі та теперішніми військовослужбовцями досі немає. Одноразова грошова допомога (ОГД) родинам тих, хто зупиняв ворога на самому початку війни, була майже у 25 разів меншою, ніж виплати сім’ям загиблих після повномасштабного вторгнення. Роками рідні військових вимагають справедливості, але наражаються на бюрократичну стіну.
Якщо в урядових кабінетах ця дискусія частіше вимірюється порівнянням нормативних актів, то для самих родин військових першої хвилі йдеться насамперед про рівне ставлення держави та соціальну захищеність тих, хто залишився без годувальника. Серед них — як неповнолітні діти, так і літні батьки захисників і захисниць.
Спільний статус — різне ставлення
«Ми розуміємо, що після 24 лютого 2022 року країна опинилася в іншій реальності. Але хіба кров наших дітей, які зупиняли “руську весну” у 2014-му, була іншого кольору? Хіба їхнє життя коштувало менше? Якби не вони, то, можливо, у 2022 році вже не було б за що воювати. У кожній справі написано одне й те саме: “загинув при захисті Батьківщини”. А отже, й підхід держави до їхніх родин має бути однаковим», — говорить мати полеглої в АТО захисниці зі Знамʼянки Ніна Носкова.
У лютому 2015 року її донька Катерина добровільно стала до лав ЗСУ, служила старшою телефоністкою 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади.
16 серпня 2015 року під час обстрілу поблизу Горлівки вона вивезла з-під вогню двох поранених побратимів. Повернулася за третім — поруч розірвалася міна. Додому, на Кіровоградщину, Катерину привезли у закритій труні. На неї чекав син, якому було майже чотири роки.
Відтоді хлопця виховує бабуся. Сьогодні Тимофієві 14 років, а Ніні Іванівні у липні виповниться 72.
Щоб не залишатися наодинці з втратою, Ніна Носкова долучилася до громадської організації «Об’єднані героями» у Кропивницькому. Каже, саме спілкування з людьми, які пережили схожий біль, допомогло вистояти.
За її словами, родини загиблих відчували брак уваги задовго до появи дискусії про розміри виплат, адже у перші роки війни не існувало програм психологічного супроводу чи оздоровлення дітей тощо. Самостійно шукали шляхи розв’язання своїх проблем, а за кожною пільгою чи послугою доводилося звертатися окремо та підтверджувати своє право на неї.
«Родини військових, які загинули після 2022 року, отримують 15 мільйонів допомоги. А нам після трьох років оббивання порогів трохи збільшили пенсію — була 10 тисяч, стала 13 200 гривень. При тому, що донька мала звання та посаду. Мені 72 роки, і я маю забезпечити майбутнє онука. Катерина просила мене бути з ним і турбуватися про нього», — каже жінка.
Вона наголошує: йдеться не лише про гроші, а про рівне ставлення держави до родин полеглих військових незалежно від того, коли саме загинув їхній рідний.
Історію боротьби з державною бюрократією добре знає і Валерій Рикалов. У липні 2014 року він втратив сина Романа, військовослужбовця 3-го окремого полку спецпризначення. Навесні 2014-го Роман обороняв Донецький аеропорт, а в липні брав участь у рятувальній операції пілота збитого Су-25 поблизу Сніжного. Через зраду місцевого фермера група українських спецпризначенців потрапила в засідку.
Через тривалі ДНК-експертизи родина змогла поховати сина лише у 2017 році.
Питання дискримінації у виплатах родини полеглих захисників, учасників АТО/ООС, почали публічно підіймати близько чотирьох років тому. Саме тоді Валерій Рикалов разом з іншими батьками, які опинилися в такому ж становищі, почав їздити до Києва. Вони спільно зустрічалися з депутатами, керівництвом Міністерства оборони та Міністерства у справах ветеранів. За його словами, спочатку чиновники не хотіли чути вимог про повне зрівняння в правах і пропонували лише часткові доплати, від яких родини категорично відмовилися. Поступово вдалося достукатися до вищого рівня.
Сьогодні він наголошує на необхідності однакового ставлення держави до всіх родин полеглих.
«У 2014-му хлопці першими пішли під кулі. А тепер виходить, що держава оцінює людське життя залежно від дати загибелі. Хіба можна вимірювати кабінетними інструкціями те, що є непоправною втратою? Це питання честі перед тими, хто віддав усе», — каже він.
Математика нерівності: 600 тисяч проти 15 мільйонів
Щоб зрозуміти масштаб нерівності, варто поглянути на цифри. У 2014 році розмір одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця становив 500 прожиткових мінімумів — на той момент це було близько 609 тисяч гривень. З роками суму коригували через зростання прожиткового мінімуму та збільшення норми до 750 прожиткових мінімумів, і на початок 2022 року вона досягла 1,86 мільйона гривень. Однак ці цифри неспівставні з теперішніми реаліями.
За цією сухою статистикою стоять долі конкретних людей. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, які оприлюднило видання «Радіо Свобода», за час АТО/ООС (з квітня 2014-го до початку 2021 року) на Донбасі загинули приблизно 4150 військовослужбовців.
«Лупаємо цю скалу»: об’єднання заради спільної мети
Підтримку одна в одної ці родини почали шукати ще до початку великої війни. Згодом місцеві ініціативи об’єдналися у всеукраїнську Громадську спілку «Об’єднані родини України», яка зараз згуртувала 35 організацій з усієї країни.
Очолює рух киянка Вікторія Кравчук. Її син, 21-річний лейтенант Володимир Кравчук, поліг у цій війні під час звільнення Ямполя у червні 2014 року.
«Я не просто керівниця спілки, я така ж мати, яка відчуває цей біль, — каже Вікторія. — Для нас це не про гроші. Це про повагу до хлопців і дівчат, які вісім років стримували навалу. Але ми вперлися у глуху стіну».
За словами активістки, вперше на офіційному рівні проблему дискримінації підняли у серпні 2022 року під час зустрічі у Верховній Раді за участю першого заступника голови парламенту Олександра Корнієнка, тодішньої міністерки у справах ветеранів Юлії Лапутіної та представників Міноборони. Відтоді триває нескінченний колообіг переговорів.
Валерій Рикалов згадує, що щонайменше п’ять-шість разів їздив до столиці, намагаючись достукатися до чиновників.
Спроби змінити ситуацію були. У березні 2023 року міжфракційне депутатське об’єднання «Розумної політики» на чолі з Дмитром Разумковим анонсувала законопроєкт, який пропонував виплатити родинам АТО/ООС різницю до 15 мільйонів, але з умовою — лише у наступному бюджетному році після нашої перемоги. Проте документ навіть не дійшов до зали парламенту. Звернення регіональних депутатів теж ігнорувалися. За словами Вікторії Кравчук, посадовці на словах усе розуміють, але реальних дій уникають через «відсутність політичної волі». Чергові обіцянки напрацювати зміни родини почули восени 2025 року від заступниці керівника офісу президента України Ірини Верещук.
Та найболючіше для родичів — це байдужість суспільства. Електронна петиція про ліквідацію дискримінації набрала лише 3790 голосів із 25 тисяч необхідних. Це стало гірким підтвердженням: для більшості громадян, занурених у реалії великої війни, боротьба родин АТО/ООС залишається непомітною.
Заручники закону
У серпні 2025 року з’явився промінь надії: у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №13646, який мав нарешті зрівняти виплати. Парламент рухався рекордно швидко: у жовтні 2025-го документ ухвалили за основу, у лютому 2026-го — проголосували в цілому і вже 26 лютого направили на підпис Президенту.
Головна новація документа — закріплення єдиної граничної суми державної підтримки у розмірі 15 мільйонів гривень для родин усіх загиблих захисників.
Окрім цього, закон чітко прописує, як саме мають розподілятися кошти (щомісячне грошове забезпечення), якщо військовий потрапив у полон або зник безвісти.
Разом із цим документ запровадив і жорстке фінансове обмеження, яке викликало хвилю обурення серед родин зниклих безвісти. Законопроєкт передбачає: якщо зниклого військового згодом визнають загиблим, із фінальної одноразової грошової допомоги вирахують усе те грошове забезпечення, яке родина отримувала під час очікування та розшуку. Тобто держава доплатить лише різницю, щоб загальна сума за будь-яких обставин не перевищувала 15 мільйонів гривень.
Закон зобов’язує Кабінет Міністрів України, а також відповідні міністерства та відомства, протягом трьох місяців після підписання розробити механізми та привести свої нормативно-правові акти у відповідність до цих змін. Тобто саме вони мають визначити, як цей закон застосовуватиметься до родин героїв АТО/ООС на практиці.
Офіційної позиції президента щодо причин затримки немає. За словами родин загиблих в АТО/ООС, Міністерства уникають діалогу — офіційні листи з проханням про зустріч залишаються без відповіді вже кілька місяців.
Аби прояснити ситуацію, інформаційний портал «Гречка» звернувся до Міністерства у справах ветеранів із офіційним запитом щодо законопроєкту № 13646. Серед іншого редакція цікавилася, скільки родин загиблих в АТО/ООС можуть отримати право на доплати до 15 мільйонів гривень, та яким буде механізм таких виплат для сімей, що вже отримували одноразову грошову допомогу. А також чи доведеться родинам повторно збирати документи та чи розпочало міністерство підготовку необхідних нормативно-правових актів, аби уникнути бюрократичних затримок у майбутньому.
У своїй офіційній відповіді Мінветеранів зазначило, що питання реалізації його положень розглядатимуться лише після набрання ним чинності.
Доки чиновники чекають на набуття чинності закону, 72-річна Ніна Носкова щодня дбає про онука — без можливості жити лише очікуванням. Так триває вже 11 років, від часу загибелі його матері. Про його майбутнє вона змушена думати вже сьогодні.
Вона, як і тисячі інших родин полеглих в АТО/ООС, змушені відстоювати справедливість за своїх рідних і чекати. Тоді як у 2014 році їхні діти не чекали на ідеальні закони та нормативні акти, аби зупинити ворога.
