«Удома на них чекає все»: три історії зниклих безвісти військових з Кіровоградщини

«Мамочко, ти в мене найкраща»: історія про Богдана Мельніченка

До двадцятого дня народження Богдана Наталія Мельніченко замовила портрет сина і чашку-хамелеон. Подарунки досі чекають на нього вдома.

Богдан народився 5 січня 2006 року у селі Надлак Новоархангельської громади на Кіровоградщині. Він — довгоочікуваний первісток. Через рік, 18 січня, у родині народилася його молодша сестра Анастасія. Тому початок року в родині Мельніченків завжди був часом двох свят.

«Він дуже любить гостей, збирати друзів. Любить бути в центрі уваги, дуже компанійський», — розповідає мама Наталія Мельніченко.

У дитинстві Богдан був непосидючим, через його витівки та суперечки з іншими дітьми маму іноді викликали до школи. З віком, розповідає Наталія, син змінився.

«У середніх і старших класах він став серйознішим, відповідальнішим і уважнішим до інших. Він завжди відгукується, якщо комусь потрібна допомога», — говорить вона.

У дитинстві Богдан і Анастасія могли сперечатися, як усі брат із сестрою. Та з віком стали близькими: довіряли одне одному, ділилися особистим, а якщо Богдан соромився про щось попросити маму, часто звертався до Насті.

У старших класах Богдан твердо вирішив, що буде правоохоронцем або військовим. Спочатку зібрав документи для вступу до вишу системи МВС, але в останній момент передумав і обрав військове навчання у Львові.

«Звісно, ми переживали, що він стане військовим, коли у країні війна. Але переконати його передумати було неможливо: він твердо вирішив і рішення міняти не збирався. І ми поставилися з повагою до його вибору», — пригадує Наталія.

У Львові Богдан навчався два роки. Це був його перший тривалий період далеко від дому. Батьки підтримували його телефонними розмовами, повідомленнями та посилками. У коробки Наталія складала домашню випічку та інші смаколики. Готувала не лише для сина, а й для хлопців, які жили з ним в одній кімнаті. Частину гостинців Богдан роздавав іншим курсантам ще дорогою до гуртожитку.

«Бувало, ніс посилку на свій поверх і дорогою пригощав інших. Я казала йому: “Синку, ділися. Чужих дітей не буває”. Він телефонував і передавав подяку від хлопців», — згадує Наталія.

Саме під час навчання у Львові Богдан став відвертішим у розмовах із родиною, почав більше розповідати про свій стан і настрій.

«До цього він не дуже говорив про свої почуття. А вже як був у Львові, то не соромився казати: “Мамочко, дякую велике. Ти в мене найкраща. Я тебе дуже люблю. Усім привіт”», — повторює Наталія слова сина.

Богдан має багато друзів. Коли приїжджав додому, збирав компанію, щоб разом відзначати свята. Однак після початку військового навчання говорив мамі, що його життя вже відрізняється від життя ровесників.

«Він казав: “У них своє життя, у мене своє. Їм мене не зрозуміти — я військовий”», — переповідає Наталія.

У червні 2025 року, після завершення навчання, 19-річний Богдан підписав контракт із ЗСУ. Згодом його направили на подальшу підготовку.

Вже коли він був у бригаді, родина допомогла йому придбати необхідне спорядження.

Востаннє перед зникненням Богдан зателефонував мамі 7 серпня 2025 року. Розмова тривала лише кілька хвилин. Він сказав, що має берегти заряд батареї, адже не знає, коли зможе наступного разу вийти на зв’язок. Надіслав кілька номерів телефонів і пояснив, що робити, якщо зв’язку з ним довго не буде: телефонувати за цими номерами й дізнаватися, коли підрозділ виведуть із позицій.

«Він був тоді наляканий. До цього він вже потрапляв під обстріл. Але тоді він сказав: “Мамо, тут смерть літає прямо над головою”», — пригадує Наталія.

Після 7 серпня Богдан особисто на зв’язок не виходив. Спочатку люди, номери яких він залишив, відповідали Наталії, що з ним усе більш-менш нормально й що з ним спілкувалися по рації. Згодом і вони перестали відповідати на дзвінки.

Після тривалого очікування та численних звернень родині повідомили, що Богдан вважається зниклим безвісти з 20 серпня 2025 року.

За наявною у родини інформацією, він зник під час виконання бойового завдання поблизу Степногірська Запорізької області. Доступу до місця, де це сталося, українська сторона поки не має.

У вересні 2025 року в одному з російських Telegram-каналів опублікували відео з українськими військовими. Наталія переконана, що впізнала на ньому сина за статурою та іншими характерними рисами.

«Я його впізнаю по всьому, це ж моя дитина. І з іншими радилася — вони теж кажуть, що це він. Ми віримо, що він живий, що ми його знайдемо», — говорить вона.

Офіційного підтвердження, що на відео саме Богдан Мельніченко, родина не має. Так само немає офіційного підтвердження його перебування в полоні.

До пошуків долучилися батьки, сестра Богдана та інші родичі. Вони розміщують оголошення, залишають фотографії, беруть участь в онлайн-зустрічах і переглядають матеріали, які з’являються після обмінів.

«Куди можна — всюди подаємо. Радимося з іншими родинами, які також чекають на звістки про своїх рідних», — каже Наталія.

На одній із мирних акцій Наталія Мельніченко познайомилася з Раєю.

«Ми просто стояли поруч, розговорилися. І виявилося, що наші сини були на одній і тій самій позиції! Такий збіг! То ми з нею підтримуємо звʼязок, радимося щодо документів різних, підтримуємо одна одну», — розповіла вона.

Попри відсутність офіційного підтвердження полону, родина продовжує вірити, що Богдан живий.

«У нас немає ні дня, ні ночі спокою. Ми дуже сумуємо, шукаємо, чекаємо і молимося, щоб він був живий і повернувся додому», — каже Наталія.

Портрет і чашка-хамелеон, які мама замовила до двадцятого дня народження Богдана, досі чекають на нього вдома.

«Перше слово онука було “дід”»: історія про Вадима Глущенка

«Перше слово було не “мама” і не “тато”, а “дід”», — каже Наталя Глущенко про онука Тимофія.

Тимофію шість років. Він живе в Одесі з батьками, займається футболом і їздить на турніри. Але ще змалку футбол для нього був пов’язаний із дідом Вадимом.

Наталя згадує: онук почав ганяти м’яч із дідом майже з року. Коли приїжджав у Торговицю, постійно був поруч із ним. Разом вони гралися, жартували, прикрашали ялинку перед святами.

Після того як Вадим Глущенко зник безвісти, Тимофієві наснився сон. Він прокинувся і сказав мамі, що йому наснився дід, який приніс повний пакет цукерок.

У родині часто говорять про Вадима. І щодня чекають на його повернення.

Вадим Глущенко народився 23 лютого 1970 року. Він і Наталя — обоє з Торговиці Новоархангельської громади, що на Кіровоградщині. Вони знали одне одного ще зі школи, а їхні родини жили в будинках на одній вулиці.

У селі це означало спільні компанії, клуб, дискотеки й друзів. Наталя каже, що вони почали спілкуватися приблизно із сьомого-восьмого класу. Зі шкільної дружби поступово виросли їхні стосунки.

«А цього року у нас уже 35-та річниця весілля», — каже Наталя.

Весілля, згадує вона, було великим і гучним. На нього запросили родичів, знайомих і сусідів.

Згодом у них народилася донька Юлія. Тепер у родині ще й зять Григорій, якого Наталя називає сином, та онук Тимофій. Родина доньки переїхала до Одеси, і зазвичай у відпустки, які припадали на зиму, Вадим і Наталія їздили до них.

До війська Вадим Глущенко усе життя працював механізатором. Комбайн, трактор, сільськогосподарська техніка й поле були його буденністю.

За словами Наталі, на роботі Вадима поважали й знали як відповідальну людину, на яку можна покластися. Він міг бути запальним, але швидко відходив, а якщо щось вирішував — доводив до кінця.

«Що надумав, того завжди домагався. За ним усі стояли горою, бо він людяний і щирий», — каже дружина.

Донька Юлія говорить, що батька добре знають і поважають у Торговиці. Він завжди ставився до людей справедливо, був готовий підтримати словом і допомогти ділом.

«Для мене тато завжди був і залишається людиною слова та честі, на яку можна покластися у будь-якій ситуації», — каже Юлія.

Вадим любить рибалити. Не як спорт чи змагання, а як спосіб відпочити. Коли донька приїжджала з Одеси, вони разом їздили на ставок.

«Бувало, о четвертій ранку вони з Юлею вже зібрали речі й ідуть на риболовлю. Вона у нас така татова донька», — з усмішкою каже Наталя Глущенко.

Юлія згадує батька як уважну й добру людину. За її словами, він не сварив її без причини й навіть у складних ситуаціях умів вислухати, пояснити та підтримати.

«Саме завдяки татові я зрозуміла, що справжня сила чоловіка полягає не в суворості, а в доброті, відповідальності та вмінні тримати своє слово», — говорить вона.

Коли Наталю питаєш, що саме її захоплювало у Вадимові, вона не одразу знаходить слова. Для неї головне, що поруч із ним було спокійно. Саме з ним вона відчувала, що вдома все на місці.

Вадима Глущенка мобілізували у липні 2024 року. 

«Він відповідальний такий. Йому треба, щоб усе було правильно. Тому він сказав, що не може відсиджуватися, попри проблеми зі здоров’ям. Раз прийшла повістка, то має йти», — говорить Наталя Глущенко.

Пройшовши базову загальновійськову підготовку, Вадим Глущенко потрапив на посаду водія до бригади. Згодом їхній підрозділ перевели на Сумщину.

Перед першим виходом на позиції, 24 вересня 2024 року, Вадим подзвонив дружині й сказав, що перебуває на Сумщині. Після цього зв’язок із ним зник.

Згодом родина дізналася, що Вадим виконував завдання на курському напрямку.

«Я почала дзвонити на всі номери, командуванню — всім. Ми намагалися дізнатися, що з ним, чому так довго не виходить на зв’язок. Спочатку нам передавали, що з ним усе добре, що він на завданні. А потім перестали нам відповідати», — розповіла Наталя Глущенко.

Офіційне сповіщення про те, що він зник безвісти під час виконання бойового завдання, рідні отримали 9 жовтня 2024 року.

Після сповіщення Наталя з рідними зверталися до різних інстанцій: Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міжнародного комітету Червоного Хреста та інших структур. Донька Юлія допомагає шукати інформацію онлайн, переглядає фото, передає дані та заповнює необхідні звернення. 

Родина Глущенків долучаються до акцій на підтримку зниклих безвісти і військовополонених як у Новоархангельській громаді, так і в інших містах. 

Наприклад, 16 травня 2026 року Наталія була у місті, коли тут розгортали 380-метровий прапор із понад 12 тисячами фотографій українських військових, які вважаються зниклими безвісти або перебувають у російському полоні.

«Коли серед тисяч облич я побачила фото Вадима — я плакала. Це було так щемко, стільки емоцій. Я стала тримати прапор біля його фото. Це як ще один знак: що він живий, що повернеться», — поділилася вона.

Вдома Вадима Глущенка чекають дружина, донька, зять і онук Тимофій. Чекає дім у Торговиці, риболовля, на яку треба вставати вдосвіта, і футбольний м’яч, який онук знову ганятиме з дідом.

Наталя мріє, що одного дня Вадим повернеться додому.

«Мрію про те, як він повернеться. А якби це сталося до 1 вересня — ото був би Тимофій щасливий. Тоді б дідусь зміг повести його у перший клас», — каже вона.

«Мрію, коли він знову мені заспіває»: історія про Олександра Авдєєва

Олександр Авдєєв любить грати на гітарі, подорожувати й досліджувати нові місця. Удома у Злинці на нього чекають дружина Олена, донька Ірина та син Ростислав.

Військовий зник безвісти 27 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Запорізького на Дніпропетровщині. Олена продовжує шукати чоловіка, долучається до акцій родин зниклих безвісти й вірить, що він повернеться. 

Олена й Олександр народилися 1975 року та виросли у Злинці. Навчалися в різних школах, але знали одне одного ще з дитинства. Ближче познайомилися після школи — у сільському клубі, де Олександр запросив Олену на танець.

Згодом з’ясувалося, що обоє вступили до технікуму механізації сільського господарства. Олена здобувала фах бухгалтерки-економістки, Олександр — механіка.

«Він був помітним хлопцем, більш розкутим. А я була скромнішою. Мені подобалося, як він грав на гітарі й співав. Так потроху все й почалося», — пригадує Олена.

Родину вони створили у 21 рік. Згодом у подружжя народилася донька Ірина. Перші роки сімейного життя були непростими. Близько року Олександр боровся з важкою хворобою, яка забрала багато сил. 

Після родина поступово «ставала на ноги»: ремонтувала будинок, вирощувала городину, тримала господарство.

Олександр Авдєєв ніколи не любив довго сидіти на одному місці. Йому подобаються подорожі, нові місця й можливість досліджувати все довкола.

«Ми прокидаємося — його вже немає. Він устиг обійти всю місцевість, усе роздивитися, а потім повертався і розповідав, що де побачив. Йому завжди треба було рухатися, щось шукати, дізнаватися», — говорить Олена.

Та згодом сталося друге випробування: Олені Авдєєвій потрібна була складна операція на хребті. Майже місяць вона перебувала у Кропивницькому на лікуванні та реабілітації й заново вчилася ходити. У цей час Олександр сам давав раду господарству та щодня приїжджав до неї.

«Ще після народження Іринки лікарі мені казали, що я більше не зможу мати дітей. Але тоді я відчула, що хочу другу дитину. Лікарі знов застерігали, що це ризиковано, тим паче після операції. Та сталося диво: я завагітніла», — поділилася Олена.

У вересні 2013 року у родині Авдєєвих народився Ростислав.

«Саша приділяв синові дуже багато уваги: вставав до нього вночі, прибігав додому на обідній перерві. Адже мені після операції було важко справлятися з усім», — каже Олена.

Олександр працював на місцевій нафтобазі: спочатку механіком, інженером, потім виконував обов’язки керівника. Згодом нафтобаза закрилася, а на її місці відкрили підприємство, де Олександра запросили працювати на прийманні зерна.

Олена Авдєєва характеризує чоловіка як відповідального, вимогливого до себе й інших. 

«Він порядна людина, чесна. Саме тому люди й довіряють йому та двічі обрали депутатом місцевої ради», — розповідає вона.

За словами Олени, восени 2023 року під час сесії місцевої ради депутатам вручили повістки. Після проходження військово-лікарської комісії Олександра Авдєєва мобілізували.

Про те, що вже наступного дня потрібно прибути з речами, він довго не наважувався сказати дружині. Олена дізналася про повістку від працівників сільради. Сам Олександр заговорив про це лише близько дев’ятої вечора.

«Він запитав: “Ти зможеш мене завтра відвезти?”. Я відповіла, що він і сам може поїхати. А він каже: “Мені вже завтра з речами”. Я розсердилася не через те, що він іде, а через те, що мовчав до останнього. Він уже сам себе налаштовував, а ми вдома залишилися зовсім непідготовленими», — згадує Олена.

Олена підтримувала чоловіка, приїжджала до нього за можливості. Олександр потрапив до бригади, яку тоді формували. Близько дев’яти місяців перебував у підрозділі, що проходив формування та злагодження. 

Під час служби Олександр нечасто бував удома. Востаннє приїжджав у відпустку у квітні 2025 року. Тоді дуже хотів зібрати вдома друзів і кумів. Для Олександра було важливо побачити близьких людей.

За словами Олени, згодом чоловік зазнав контузії та лікувався у Харкові. Вона приїхала до нього і провела поруч чотири дні.

Відтоді вони не бачилися.

«Я не хочу казати, що бачила тоді його востаннє. Поки що востаннє. Я сподіваюся, що ми ще побачимося», — говорить жінка.

За словами Олени, у серпні 2025 року військовим повідомили, що бригаду виводять на відновлення. Згодом стало відомо, що їх направляють на Дніпропетровщину.

На день народження доньки Ірини, 27 серпня, його підрозділ мав готуватися до виходу на бойове завдання. Уночі Олександр Авдєєв встиг написати їй привітання і зателефонувати дружині. 

«Тоді він написав, що три дні, можливо, не зможе вийти на зв’язок. Сказав: “А там уже якось зв’яжемося”», — пригадує Олена.

Вона чекала. Коли минуло кілька днів, телефонувала знайомим військовим, але її заспокоювали й казали, що з ним все гаразд. На п’ятий день Олені зателефонувала дружина одного з побратимів.

«Вона запитала: “Олено, що ви знаєте про свого чоловіка?”. Я відповіла, що мені сказали, ніби все добре. А вона почала кричати. Вона вже отримала сповіщення про свого чоловіка, а я ще нічого не знала», — розповідає Олена.

За кілька годин сповіщення привезли і їй. У документі зазначалося, що Олександр Авдєєв зник безвісти 27 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання.

«Того дня я майже нічого не пам’ятаю. Мене кудись возили, ми були у поліції, у військкоматі, оформлювали документи. Але все було наче в тумані», — каже вона.

Після сповіщення родина подала заяви до відповідних державних органів, передала необхідні документи й зразки ДНК.

Із шістьох військових групи, які вирушили на завдання, повернулися двоє. Один із них був поранений, інший залишився поруч із ним, і разом вони відстали від решти.

Один із військових, який повернувся, розповів родині, що група зайшла у велике поле. Попереду була посадка, звідки по військових відкрили вогонь. Що сталося далі з чотирма бійцями, достеменно невідомо.

Офіційного підтвердження полону Олександра родина не має. Водночас Олена вірить, що чоловік живий.

Родині повідомили, що територію, де зникли військові, планують обстежити після розмінування. Олена сподівається, що це допоможе встановити їхню долю.

Донька шукала батька на фото та відео, які поширюють у мережі. На деяких зображеннях люди були схожі на Олександра, однак жодного підтвердження родина поки не отримала.

Олена говорить, що люди іноді переказують їй неперевірені чутки — нібито хтось знає, де перебуває її чоловік, або чув, що він у полоні. Для родини такі слова лише завдають нового болю.

«Якщо людина не має точної інформації, краще не ятрити душу чутками. Набагато доречніше просто запитати: “Чим я можу допомогти?”», — каже Олена.

Після зникнення чоловіка їй особливо важко залишатися вдома. У спальню жінка часто заходить, не вмикаючи світла, і намагається не затримуватися там надовго.

Її підтримує робота. Олена має невелику перукарню й працює, наскільки дозволяє здоров’я.

«Для мене робота — це насамперед спілкування з людьми. Якби її не було, я, мабуть, зовсім закрилася б удома», — пояснює вона.

Згодом допомога фахівців знадобилася і самій Олені. 

«Я думала, що сильна і сама впораюся. Але інші люди побачили мій стан раніше за мене. Вони самі домовилися з лікарем і сказали: “Телефонуй, на тебе чекають”. Я дуже вдячна, що мене тоді не залишили саму. Часто нам здається, що ми справляємося, а насправді лише руйнуємо себе зсередини. Звернення по допомогу — не слабкість», — говорить Олена.

До мобілізації Олександр певний час майже не брав до рук гітару. Уже у війську попросив дружину привезти інструмент. Він знову почав грати, виконував пісні для побратимів і записував їх на відео.

Після зникнення Олександра гітару повернули додому. Тепер на ній потроху вчиться грати Ростислав. Батько встиг показати йому кілька акордів, і син продовжує пробувати.

В одному з телефонів Олександра залишився запис пісні, про яку він казав дружині: «Це твоя пісня». Олена не знає її назви та виконавця, але пам’ятає голос чоловіка.

Є й інша мрія, яку родина не встигла здійснити. Вони хотіли разом поїхати до Західної України, побачити Карпати й відпочити всією сім’єю.

Олена вірить, що ця подорож ще відбудеться.

«Я дуже хочу, щоб він повернувся. Щоб ми всі разом поїхали в гори. І щоб він сам узяв гітару та зіграв мені ту пісню наживо», — говорить вона.

Важливо обʼєднуватися

Родини, чиї близькі зникли безвісти під час бойових дій, обʼєднуються у спільноти, створюють спільні чати, де підтримують одне одного, діляться досвідом щодо взаємодій з інституціями. Створюють фотоальбоми з портретами тих, на кого чекають — ці альбоми передають у центри, де проходять реабілітацію звільнені з ворожого полону українці та українки. Щоб вони могли переглянути і сказати: раптом когось з них бачили у російській неволі. 

Та часто чужим горем користуються шахраї, і родини застерігають від їхніх маніпуляцій. Адже вони використовують проти родин інформацію з публічного простору про зниклих безвісти, можуть генерувати фото і відео за допомогою штучного інтелекту в якості «доказів» і вимагати гроші за «допомогу». Офіційні установи не вимагають грошей за пошук людини, включення її до списків на обмін. Тому про спроби вимагання коштів невідомими варто повідомляти правоохоронцям.

Родини, які чекають, долучаються до мирних акцій не тільки у своїх містах, а їздять на них до інших областей. Відстоюють свої права під час мітингів в Києві, коли у Верховній Раді розглядають законопроєкти щодо зниклих безвісти людей.

Родини наголошують: участь в акціях — це  не тільки про те, щоб бути видимими та почутими. Це і можливість бути поряд із тими, кому не треба довго пояснювати, що означає — чекати.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими закликає в жодному разі не передавати особисті дані зниклих безвісти оборонців та цивільних неперевіреним особам та організаціям. Це може зашкодити їхньому визволенню, а також погіршити умови перебування в полоні.
Якщо до вас звертаються із пропозиціями за гроші покращити умови чи внести в так звані «списки на обмін» — звертайтеся до правоохоронних органів. Також почастішали спроби ворожих спецслужб шантажувати родини полонених. Радимо не вірити жодним обіцянкам і не боятися погроз — звертайтеся до Координаційного штабу.

Якщо ви також чекаєте когось з близьких, хто зник безвісти на війні, і готові поділитися своєю історією — звʼяжіться з редакцією «Гречки»:

• через пошту gre4ka_krop@ukr.net,
• через телефон: 066-190-55-02.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.