Свобода слова: регіональна трансформація
Як би хтось сказав революціонерам-романтикам на початку дев’яностих років, що через двадцять років незалежності свобода слова звузиться до неймовірно обмежених розмірів, що її не бажатиме як влада, так і суспільство, йому б не повірили, більше того, покрутили б пальцем біля скроні, бо хіба таке можливе, адже свобода слова – це головна ознака демократії, яка при компартійному режимі була вкрай спотворена. Але ті хто пам’ятають, знають, що та система в абсолютній більшості випадків підтримувала журналіста, примушувала реагувати на його критику. Так, він служив партії, єдиній і «найправильнішій», однак він щиро вірив, що це потрібно країні, потрібно людям.
Але ж журналісти – точне віддзеркалення свого суспільства, живемо за принципом «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі». Іншими словами, хай залишається так, як є, аби тільки не було гірше. Ми всі добре усвідомлюємо, перед яким складним моральним вибором стоять сьогодні працівники комунальних газет, телеканалів, що контролюються владою. Далеко не кожен з їхніх працівників відважиться відстоювати інтереси суспільства. Розв’язати цю проблему можна єдино правильним способом – роздержавивши комунальні і державні ЗМІ. Скільки було сказано про це, скільки вже обговорено було законопроектів… Починаючи з середини дев’яностих років минулого століття жодна виборча кампанія не проходила без використання теми роздержавлення ЗМІ – і це, до речі, правильно, бо в суспільстві, де засновниками газет і телеканалів є будь-яка з влад, про свободу слова можна тільки мріяти або говорити. Останніми ж роками про роздержавлення забули взагалі, і вже ніхто не обіцяє – ні влада, ні опозиція розв’язати цю проблеми, без якої неможливо рухатися вперед. Як не дивно, але від цього програють самі журналістські колективи, самі засоби масової інформації, бо які б адміністративні заходи не вживалися з їх підтримання на плаву, змагатися з незалежними колегами ставатиме дедалі важче й важче. Це все одно, що виростити в домашніх умовах дикого звіра, а потім випустити на волю, мовляв, скільки можна про тебе дбати, вчися жити самостійно. На волю треба прагнути якомога раніше, не намагатися консервувати нинішній стан. Тим більше, що засновники від влади нерідко частіше користуються батогом, ніж пряником.
У листопаді – грудні минулого року я за дорученням голови обласної організації Національної спілки журналістів збирав інформацію про затримку з виплатою заробітної плати журналістам районок, і ще раз переконався, що яка б політична сила не була при владі, журналістів вона триматиме напівголодними. По два, по три місяці журналісти не отримували ті копійки, які їм передбачені, і це при тому, що районне керівництво любувалося своїми портретами на сторінках щономера. Коли журналіст не отримує вчасно заробітну плату, про свободу слова говорити марно. І влада це розуміє, тому й обмежує фінансування. В багатьох редакціях сьогодні залишилися по два пишучих працівники, і в той же час на них економлять. Відмінили доплату за інтенсивність, при цьому чиновники посилаються на те, що їм теж не платять. Тільки чомусь вони не хочуть помінятися місцями із журналістами.
Наше нинішнє обласне керівництво часто виступає ініціатором якихось починань, то чому ж йому не стати піонером з роздержавлення комунальних ЗМІ на теренах області? Розробити загальнообласну програму, такі вже, до речі, є в деяких областях, аби допомогти редакціям перейти на самоокупність, і ввійти в історію незалежної України як область, де демократія набуває реального змісту. Як би не звітно-виборна конференція, на якій треба було визначатися, хто очолить обласну організацію Національної спілки журналістів, й не наступні парламентські вибори, хіба згадала б влада про те, що редакціям потрібні подаровані практично напередодні ноут-буки? Тобто треба мати на увазі, що обмеження свободи слова – це не тільки прямий тиск на ЗМІ чи журналіста. Я не випадково згадав про вибори. Вони в черговий раз стануть випробуванням для нас, журналістів. В черговий раз нам треба буде відповідати на запитання, з ким ми, кому служимо. Це правда, що вибори для нас, як жнива для хлібороба. Тільки хлібороб чесніший за нас, бо він не обманює землю, яка його годує, а ми і обманюємо народ, якому взялися служити. Хіба ми не повинні нести хоча б моральну відповідальність за те, що беремо участь у маніпулюванні свідомістю людей, підігруванні грошовим мішкам? Врешті, на що самі розраховуємо? Ми що, залишимо цю планету й переберемося на іншу? Восени минулого року кілька наших обласних газет залпом, як по команді, «вистрілили» замовною статтею, в якій російський прем’єр Володимир Путін переконує читачів, чому Україна має бути в єдиному економічному просторі з Росією. Як сказав мені один із редакторів, до нього звернулися, він і надрукував. Я не відчув у його голосі й грами суму чи сумніву, адже мова йде не про гроші, мова йде про значно важливіше – про незалежність нашої країни, про нашу з вами незалежність.
