Юрій Андрухович дивується з комуністичної назви Кіровограда

“Міста Кіровакан у Вірменії немає вже з два десятки років. Кіровабада немає вже давно ні в Азербайджані, ані в Таджикистані. А у нас, в Україні, Кіровоград є.” -пише у своєму блозі на ТСН Юрій Андрухович.
На роздуми про це його штовхнула розмова із давнім другом, художником Ігорем Смичиком, який мешкає у Кіровограді і вже багато років викладає у художній школі.

“З усіх обласних центрів України на сьогодні залишаються два з комуністичними діячами в назвах – Кіровоград і Дніпропетровськ. У другому, щоправда, більшовик Петровський проступає не так явно – він захований за географічно нейтральним Дніпром. Є ще, звісно, утворений за тим же принципом Дніпродзержинськ, де Дзержинського сховати значно складніше – надто вже активно ріже слух прізвище “залізного Фелікса”. Проте Дніпродзержинськ – не обласний центр, він почекає збоку.” – пише Андрухович.

Усі інші обласні центри в нас, дякувати Богу, при своїх історичних нормальних іменах. За винятком Хмельницького та Івано-Франківська, але то дві окремі історії. Першому, до речі, таки пасував би його первісний, милий і домашній Проскурів. Другий же за посередництвом невідпорного Івана Франка свого часу (на початку 1960-х) хитромудро викрутився від катастрофічного перейменування на якийсь Комсомольськ-Прикарпатський.

Так от. Кіровоград. Він, виявляється, спершу встиг побувати Зінов’євськом. Аж раптом убили Кірова, вбивцею ж (головним, від якого – всі ниті змовницької контрреволюційної павутини) оголосили того ж таки Зінов’єва, що на його честь був Зінов’євськ. Тож місто перейменували, забравши від нього ім’я вбивці й тут-таки надавши ім’я жертви. Тобто був Каїнськом, а став Авелеградом, приблизно так. Міста Кіровакан у Вірменії немає вже з два десятки років. Кіровабада немає вже давно ні в Азербайджані, ані в Таджикистані (був і в тих, і в тих). А у нас, в Україні, Кіровоград є.” – дивується автор.

Висловився письменник і щодо перейменування міста:

“То що, скажете, повертатися до початків, до витоків? До Єлисаветграда? Не найгіршою ж була для України Єлисавета-цариця: покохала Розумовського, Олексу, гетьманат повернула, Кирило-гетьман при ній у перуці й кафтані гоголем ходив. А могла і б і Січ зруйнувати, як деякі. До того ж, кажуть окремі єлисаветяни, й цариця в тій історичній назві не цариця ніяка, а Свята Єлисавета – матінка Івана Хрестителя. Ми ж хіба не християни, щоб її цуратися? Ну так, маніпулювати свідомістю (особливо якщо в переважної більшості населення вона у критичному дефіциті) у нас навчилися філігранно. У нас тепер і Столипін “великий українець”, і Денікін, здається, вже також. А Муравйов? От Муравйова б у “великі українці”! Як це ще досі влада не здогадалася? Де пам’ятні дошки, пам’ятники де? Щорсу є, а Муравйову нема? “Ти розумієш, – кажу я в телефон до схвильованого темою перейменування далекого друга, – такі часи, що все українське демонтують. Шевельовську дошку в Харкові – й ту знищили!” Але Ігор не здається – на те він мені і приклад, і зразок. Поступово я й сам починаю вірити в його версію майбутньої назви. Треба ж нарешті заповнити чимось центральним і своїм такий порожнистий, весь у колоніальних дірках, центр цієї країни.”