Чи є секрет довголіття? 100-річний ювіляр із Кропивницького чекає з-за кордону кохану

Як повідомили у пресслужбі міськради,  коли працівники департаменту соціальної політики  прийшли привітати іменники, то він їх зустрів при повному параді — у краватці і жакеті.

Микола Трохимович має сина Валерія і невістку Людмилу, які живуть у Дніпрі. Саме невістка і розповіла про життя ювіляра.

“Микола Трохимович народився 1924 року у П’ятихатках на Дніпропертовщині. У його батьків було п’ятеро синів. Мама померла рано, не пережила голодовку, а діти всі вижили завдячуючи батькові, який був хорошим господарем. Він сам їх піднімав, був, як тоді казали, із розкуркулених, але з України родину не вислали, виживали тут, як могли. З дитинства усі багато працювали, так було заведено у їхній сім’ї, цього все життя дотримувався і Микола Трохимович”, – розповідає Людмила Терленко.

Із її слів, коли почалася Друга світова війна сімнадцятилітнього Миколу Терленка забрали гастарбайтером у Німеччину. З дитинства привчений до роботи він і на чужині багато працював у господарстві німців, чим викликав прихильність тамтешньої родини. Коли радянські війська увійшли у місто Бернау, де працював хлопець, німецька сім’я запропонувала йому там лишитися, утім він повернувся додому. 

З родини Терленків з війни не повернувся старший із братів, інші всі вижили. Вдома на Миколу, як і багатьох співгромадян, яких вивезли на роботи у Німеччину, чекало заслання у трудовий табір на Кольський півострів. Там тяжко працював у шахті, поки не сталася біда: його переїхала вагонетка. З переломами ніг і кісток тазу чоловік майже рік пролежав у лікарні, а коли почав одужувати, то з лікарні втік на батьківщину. 

У рідні П’ятихатки побоявся повертатися, бо припускав, що там його знайдуть, але оселився не так далеко — у тодішньому Кіровограді. Тут і зустрів свою долю — дівчину Валентину.

“Коли молодята побралися, то трохи жили у селі Грузьке неподалік Кропивницького, а потім виїхали на Північ. Там у 1948 році у них народився єдиний син Валерій. Уже після смерті Сталіна, у 1953-му, вони повернулися знову у Кіровоград”, – розповідає невістка.

Говорить, що Валентина Василівна працювала на заводі “Червона зірка”, а Микола Трохимович на хлібзаводі водієм, кожного дня на машині розвозив хліб у магазини. 

“Свекруха згадувала, що чоловік кожного разу о 3-ій ночі збирався на роботу, щоб уже зранку привезти свіжий хліб у магазини, аби люди, йдучи на роботу, могли його купити”, – каже Людмила Терленко.

Все життя так і пропрацював водієм на хлібзавод. Обоє були людьми простими і трудолюбивими, в родині шанували працю і всіх до цього привчали.

Це пієтетне ставлення батьків до праці передалося і синові Валерію, він був солістом славнозвісного ансамблю “Ятрань”, все життя присвятив хореографії і досі, не зважаючи на вже поважний вік, працює хореографом Дніпровського ансамблю “Цвітень”.

Чи є секрет довголіття?

Хоча життя у Миколи Трохимовича Терленка було не солодким, втім щасливим у парі з дружиною, та ще й доля подарувала йому багато років. 

Сам ювіляр про себе каже: “Ще мені барвінок не постелено!”.

Секретом його довголіття  рідні називають коханння.  Вони розповідають, що уже на схилі літ, коли дружина  пішла у засвіти, він дозволив собі закохатися у жінку, яка його доглядала. 

“Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, війна знову обпалила вже його старість. Жінка, яка розбудила у ньому жагу до життя, виїхала за кордон. А Микола Трохимович чекає вдома на її повернення. Ось кохання його й тримає на цій землі…” – говорять рідні.