Історія перейменувань Кіровограда від Юрія Матівоса

 – Словесна тріскотня навколо зміни назви Кіровограда, що набула принизливого для нормального суспільства протистояння, не суперечка поглядів, як може здатися простодушним людям. Науковим духом чи якоюсь аргументацією від неї й не пахне. Хоча б наближені до дискусійних пропозиції можна перелічити на пальцях однієї руки. На громадських слуханнях, що відбулися при міськвиконкомі, приклад розуміння змісту топонімічного антуражу показав лиш єпископ Кіровоградський і Голованівський Марк. Та й йому не вдалося дійти до мізків окремих присутніх у залі. 

А прозвучала пропозиція перейменування ще далекого 1990 року на тодішній площі Кірова з вуст одного з лідерів призабутого тепер РУХу киянки Лариси Скорик, прозваної народом за її переконання «залізною леді». Прибувши з групою полум’яних трибунів боротьби з комуністичною тиранією, вона свій емоційний виступ перед заповненою площею почала з оглушливого: ‘’Шановні єлисаветградці! Я сьогодні називаю вас так, бо вірю, що ви незабаром скинете з себе ганебне ім’я сталінського прихвостня, який вже кілька десятків років вказує пальцем туди, де він усіх хотів бачити». Окремим місцевим революціонерам патетика дуже сподобалася, їхні лідери сприйняли заклик «леді» як ще один засіб боротьби з «комуняками» і взяли його на озброєння. Демагогія завжди була повзучою. Та ще коли лунає з вуст ‘’вождів’’. Зрозуміло, нечуваний до того заклик гаряче сприйняли молоді борці за повалення комуністичного трону, бо вони так жадібно бажали «ковтка свободи». Як її здобувати – вони ще не усвідомлювали, визначили головним для себе – відкидати комуністичну топоніміку міста, відновлюючи «історичну», тобто ту, що була до 1917 року. Над змістом «історичності» ніхто не замислювався, а комуністів і ветеранів-патріотів жменька супротивників аж нітрохи не лякала.

Але «жменька» стала каталізатором тієї частини українства, яка усвідомила, що ні Кіровоград, ні, тим більше Єлисаветград, не можуть існувати на карті вільної України (про незалежність тоді ще мова не велася). Ініціативна група представників громадськості, що об’єдналася навколо недавно створеної обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, звернулася з пропозицією створити при виконкомі обласної ради топонімічну комісію щодо заміни комуністичних назв на карті нашої області. Така комісія була створена 15 серпня 1990 року і затверджена сесією обласної ради. Нагадаю, це ще були комуністичні часи. На першому засіданні комісії, яку ми довірили очолити директору Державного архіву Кіровоградської області Сергію Шевченку (тепер доцент педуніверситету ім. В. Винниченка), постало питання пропозицій нової назви Кіровограда. І тут почалося…

Після виходу газети з повідомленням моєї пропозиції назвати місто Інгульськом мені зателефонував письменник і викладач педінституту М. Смоленчук: «Не годиться Інгульськ, у ньому оте нефонетичне “гу” відштовхує, слово має неукраїнське забарвлення. Я пропоную Золоте Поле. Ця назва суто українська, вбирає у себе красу наших ланів, кольори стиглого хліба і державного прапора України». Мої доводи про відмінність села від міста Микола Кузьмович не сприйняв. Колега Смоленчука, Г. Клочек, через газету наполягає на Златополі – там є чарівні два «О».

 З Канади приїздить наш земляк-дисидент поет Яр Славутич, дарує збірочку віршів, де написано, що вона видана у… Тобілевичах… З Києва надходить лист ще одного нашого земляка письменника і публіциста Сергія Плачинди. Заголовок пропонованої ним статті – «А все ж таки – Скіфопіль!!!». (Пізніше вона була видрукувана у «Літературній Україні»).

Все це – пропозиції відомих, видатних, знаних. Потім посипалися пересічні зі своїми категоричними вимогами. Тут вже справжній набір перлів: Золотоград, Славоград, Степоград, Українослав, Добропіль, Любомир, Сонцедар, Байгород, Центроукраїнськ, Уличі, Лелеки, Великі Лелеки, Лебедія, Трипільськ, ну, звичайно ж, знайомий з літератури Ялдабеш. Називаю не всі, їх було до чотирьох десятків. З 1991 року з обойми пропонованих назв автоматично випав Кіровоград – після заборони КПРС комуністи на деякий час ‘’залягли’’, у них виникли турботи ширшого масштабу – відновити рідну партію. За два роки вони свого домоглися… На той час не стало облвиконкому старого зразка, припинила свою роботу топонімічна комісія, непомітно вщухли пристрасті навколо перейменувань, керівництво міста своїми діями дало громадськості натяк на те, що влада йтиме протоптаною комуністами стежиною, прикриваючись національними символами. «Кіровоград був, є і буде, доки житиме покоління, виховане ленінською партією», – запевнили активні лідери комуністів. Питання зміни топоніміки відпало, обмежилися перейменуванням п’яти вулиць: Компанійця (Пашутіна), К. Лібкнехта (Преображенська), Р. Люксембург (Покровська), Я. Томпа (В. Пермська), Чапаєва (В.Бикова). Словом, пожертвували ‘’дріб’язком’’, щоб зберегти гігантів. Щоб «заткнути рот» громаді, кілька ще й не збудованих вулиць на далеких околицях, куди у негоду й у чоботях не доберешся, назвали іменами національних героїв України.

Тим часом підняла голову церква. З початком реабілітації церкви після довгих років заборони, нікого не цікавили ні назви патріархатів, ні їхнє ставлення до національних почуттів: Бог для вірян був один, слуги Божі єдині. Більшість мислячих людей усвідомили це тоді, коли Кіровоградську єпархію очолив слуга московського патріархату Пантелеймон. Він та вчитель Віктор Громовий заходилися відроджувати мрії про Єлисаветград.

Потім був міський референдум з перейменування міста (16 квітня 2000 року), на якому «єлисаветинці», зазнали провалу. Після чого ще тривала дискусія на сторінках газет. 13 лютого 2004 року міська ‘’Вечірня газета’’ подала кореспонденцію ‘’Чия то свята? Думка краєзнавця, заслуженого журналіста України Юрія Матівоса щодо повернення давньої назви Єлисаветграда.’’ Невдовзі у газеті з’являється контрпублікація: ‘’Відповідаємо Юрію Матівосу: Єлисавета – наша свята.’’ Причому в статті вдалися до особистих образ, називаючи мене ‘’дилетантом, людиною, далекою від релігійного життя.’’ І підпис: Пантелеїмон, Єпископ Кіровоградський і Олександрійський. Керівник Кіровоградської єпархії УПЦ.

Через 20 років тема перейменування спалахнула з новою силою, ще у ширших масштабах і з новими/старими виконавцями. Тільки Пантелеїмона замінив ще більший прихильник «руського міра» Іосаф. А, здавалось би, ідейно стійкі комуністи, які вчора чинили опір ‘’єлисаветинцям’’, сьогодні теж “дують з ними в одну дуду”. На зібранні Почесних громадян міста пролунала термінологія 20-літньої давності – ми не перейменовуємо, ми повертаємо стару історичну назву. Чим пояснити подібний фарс? Непорозумінням? Невже справді вірите, що ‘’свята душа’’, втілена у назву міста, принесе його мешканцям достаток і належний рівень?

Юрій Матівос