Лариса Москаленко: Ризикувати своїм життям і здоров’ям можна тільки заради великої ідеї – Свободи України!
Скажу відразу, після кривавого розгону студентів на Евромайдане я прийняла рішення підтримати протестувальників і домогтися від влади справедливого розслідування цих подій та покарання винних за жорстокість по відношенню до учасників мирної, підкреслюю, мирної, акції протесту.
Дві мої старші доньки – студентки київських вишів теж могли б бути в числі постраждалої молоді та я проти того, щоб влада застосовувала силу до мирних громадян і залишала цей злочин безкарним.
Побувати на Евромайдане мені вдалося двічі. Перша поїздка – з творчим складом ансамблю російської пісні ” Сударушка “, під керівництвом Надії Татарникової залишила незабутні враження. Яскравий виступ нашого Світловодського колективу на сцені Майдану, та й сама атмосфера доброзичливості, взаємодопомоги, почуття “ліктя” тоді ще мирного Майдану, вражала своєю щирістю і правдивістю відносини між людьми. Хотілося вірити в те , що мирний хід акцій протесту збережеться, влада почує людей, але разом з тим, з’являлося і невиразне передчуття тривоги за долі Евромайданівців, адже в їх числі і мій чоловік. І, як показав час, найстрашніші побоювання справдилися, так ще як!
День 22 січня приніс перші людські жертви, увергнувши всіх нормальних людей в цій країні в жах і заціпеніння. Пам’ятаю, в цей день я сяк-так дісталася до роботи, розсіяним поглядом оглядала свій танцювальний зал, адже через годину його мали заповнити маленькі діти, які приходять до мене вчитися танцювати. Потрібно бути у формі, а у мене перед очима – моторошні картини бойових дій з вулиці Грушевського, і страх за свою сім’ю, за чоловіка, він – там!
Дисонансом моєму скорбному настрою за загиблими в той день прозвучав концерт у міському Палаці Культури з приводу Дня Соборності України, так і не скасований місцевою владою, хоча логіка подій цього дня вимагала це зробити – загинули люди! Співали, танцювали, говорили пафосні промови про Україну, Соборності – заїжджені фрази, позбавлені справжнього сенсу та наповнення. Складалося враження , що ми – в різних реальностях однієї і тієї ж країни. Відсутність глядачів під час концерту – найкраще підтвердження недоречності веселощів в той день. Кажуть , і ” круглий стіл ” влада перед концертом організувала для себе ж самої. Одним словом, всі формальності з нагоди “Урочистий з нагоди …” дотримані.
До вечора того ж трагічного дня рішення прийшло саме собою: “Треба їхати! ” Потрібно бути там, де ти зараз найбільш корисний, і не важливо, що влада оголошений ультиматум і по його закінченні невідомо чим це все закінчиться, і де ти будеш через день, на тому чи цьому світі. Бути там, де чесні й сміливі люди, де слово ” патріотизм ” не порожнє звуковидобування в устах пафосного чиновника, а свідоме рішення справжніх патріотів боротися за свої свободи до кінця.
Тривожною, але разом з тим ще більш запам’ятовується була моя друга поїздка на Майдан. Дивно і, на перший погляд, безглуздо бачити в центрі Києва людей в касках і масках – український сюрреалізм. Нав’язуване владою думка, що на Майдані сконцентрувалися ” провокатори і екстремісти ” – повна нісенітниця, не бачила жодного. А вже тим більше розхожу думку про те, що мітингувальникам платять, спростувати мені досить легко, так як сама там була і переконалася, що ризикувати своїм життям і здоров’ям можна тільки заради великої ідеї – Свободи України та Свободи кожного в цій країні.
А те, що у всіх, підкреслюю, у всіх протестувальників сталася радикалізація поглядів, то цьому сприяють неадекватні за своєю жорстокістю і насильству дії влади : і прийняття незаконним чином ” диктаторських ” законів 16 січня, затримання і утримання під слідством учасників протесту і, тим більше, вбивство громадян своєї країни.
” На що ви сподівалися, діючи таким чином? ” – Хочеться запитати владу. – На те, що люди відмовляться від своїх свобод, гарантованих їм Конституцією ? “
Вражає відірваність влади від настроїв народу, і, звичайно ж, ментальна прірва – люди в цій країні давно переросли своїх правителів у розумінні свобод і цінностей життя. Все це і призвело до катастрофи і революції.
Дух Майдану – це люди, різні люди: інтелігенція, робітники з різних регіонів України, літні люди та молодь, багато молоді. Страшно мені було лише тоді, коли дивлячись на ці молоді обличчя, думала:
” Ну, нехай ми, а їм – то ще жити і жити! ” Хочеться вдивитися в ці обличчя, вслухатися в ці голоси, запам’ятати їх на все життя і … молитися , молитися за їхнє здоров’я! І молитися за Україну, за її світле майбутнє!
Вирішивши написати цю статтю, для кого то, може бути, різку і незручну, а для когось достовірну і сміливу, мала мету правдиво розповісти вам про те , що бачила і пережила.
Хочу закликати вас ніколи не боятися, відстоювати свої права в повсякденному житті, не вступати в торги зі своєю совістю, що не малодушнічать, коли бачите несправедливість. Одним словом, бути гідними тих відважних Героїв Майдану, які загинули і тих, які борються!
Слава Україні !
Героям Слава!
P.S. Спускаючись в перехід метро, швидко ховаю Евромайдановскую стрічку в нагрудній кишені куртки. За носіння української символіки люди в штатському затримують громадян , садять в автозаки і відвозять у невідомому напрямку. На жаль , такі реалії нашого часу!
P.P.S. Цікаво, скільки знайдеться порядних людей місцевої Партії Регіонів з числа тих, хто не згоден з її політикою. Партії, яка дозволила бити і вбивати громадян власної країни.
Лариса Москаленко, хореограф
За матеріалом сайту “Світловодськ”
