Люди кіровоградського Євромайдану: історії тих, хто його творив. Частина 4. (ФОТО)

Олена Шворак, журналіст, активістка кіровоградського Євромайдану та Автомайдану.
Як журналісту, мені на численних людських трагедіях довелося побачити, що в Україні такі поняття як справедливість та законність вмирають просто на очах. Як влада неосвіченої та аморальної людини ставала абсолютною, а вся вибудована ним вертикаль влади працювала як пилосмок – збираючи з українців данину хабарів, “віджимаючи” підприємства. В цій ситуації перспектива ассоціації з ЄС давала хоч якусь надію на те, що в Україні вимушені будуть принаймні взяти курс на дотримання законів, утвердження європейських цінностей. Коли “Азіров” оголосив про припинення підготовки угоди про Асоціацію з ЄС, стало зрозуміло, що в Україні будуватиметься відверта диктатура східного типу. Щоб протидіяти цьому, ми з чоловіком, придбавши прапори України та ЄС, вийшли на центральну площу Кіровограда. Там зустріли ще зо дві сотні таких як ми – наших однодумців.

Чесно кажучи, мене найменше цікавило як на це дивляться колеги – журналісти чи депутати. Адже наш обласний центр у цьому сенсі – тихе болотце. Підтримку якщо і висловлювали, то пошепки. Якби чого не вийшло. Це зараз чи не кожна друга машина із прапорцем і чимало людей зі стрічками. Бо тепер свій патріотизм демонструвати не страшно. А у листопаді, грудні чи січні – нас було дуже мало. Цікаво було спостерігати за реакцією людей, які бачили державний символ і відводили очі. Попри все ми робили те, що вважали за потрібне ні з ким своїх дій не узгоджуючи. Я вкотре зазначу, що я пишаюся своїми колегами з ТСН за об’єктивність, активну життєву позицію. Ще за час революції зі стану конкурентів у друзі перейшов кіровоградський корпункт каналу “Інтер”. Олена Бринза та Володя Кувакін – постійні учасники всіх наших акцій і їм теж велика подяка за небайдужість.

Неймовірне відчуття, яке запам’ятається надовго, – гімн, який на Майдані Незалежності одночасно співали сотні тисяч людей. І тут як ніколи розумієш – ти краплина в океані, але вкрай важлива краплина. Звісно запам’яталися найбільше болісні моменти, зокрема загибель Віктора Чміленка. Безсилля, розпач і втрати, а потім щастя єднання, відчуття гордості за свій народ, зрештою любов чи не до кожної людини – ця емоційна гойдалка продовжується і тепер.

Із Віктором ми познаймилися три роки тому. Але за цей час він просто змінив моє світосприйняття. Це надзвичайно глибока і світла людина. Він був мені не просто другом. Він був мені як батько. Пам’ятаю влітку, коли ми приїжджали до нього щоб показати малим новонароджених поросят, сиділи у діброві на березі Інгулу, він спостерігав за дітлахами, які бавились і не слухались, а ми дітей намагалися зупинити. А він казав: “Не чіпайте! Вони вже особистості. Тут можна: хай проявлять своє я.” Він поважав кожну особистість. Навіть якщо цій особистості півтора роки. Він взагалі був за волю. У господарстві цього фермера жодна тварина не сиділа на ціпку чи у тісному сараї. Все гуляло на волі: свині, корови, вівці… Він слухаву і намагався зрозуміти весь світ. Разом ми їздили на розкопки давнього трипільського міста. Ми знімали, а він непорушно вдивлявся в залишики тієї цивілізації – кілька годин навколишки! Про що думав? Його не так легко було розговорити. Але коли починав говорити – тільки тоді можна було зрозуміти наскільки це глибока людина. Він вірив – попри все – Україні бути!

Події на Майдані змінили усе. Я тепер зовсім інша людина – революція відбулася і в мені. Я буду жити так, яким хотіла би бачити світ навколо. Без хабарів, не використовуючи зв’язки для вирішення особистих проблем тощо. Я – вільна особистість і робитиму усе, щоб зі своіх дітей виростити вільних людей, патріотів у вільній країні.

Ліана Левицька, адвокат, член Ради Кіровоградського Євромайдану

Я за переконаннями свідома українка. І я це не те що не приховую, а й відкрито відстоюю: так було на початку 2000-х років і 2013-й став продовженням. На Майдан вийти мене спонукали мої погляди на життя й побиття студентів. Я вважаю, що неприпустимо застосовувати силу до людей, які мирно відстоюють свої переконання. А адвокатська діяльність під час Євромайдану (захист євромайданівців під час переслідувань, а також на судових засіданнях по сфальсифікованим справам – авт.), це була просто необхідність надавати правову допомогу однодумцям.

Я не скажу, що я відчувала якусь підтримку чи негативне ставлення до того, що я беру участь у подіях Євромайдану. Але найбільше мене вбивала байдужість моїх колег: вони робили вигляд, що це все їх не стосується, лише деякі виходили на центральну площу.

В мене гіркота і співчуття від того, що загинули люди і нічого не зміниться в країні. Цей страх в мені живе і до цього часу. Я спостерігаю за тим, що відбувається: народ вийшов на Майдан, народ переміг, але ті люди, які назвали себе лідерами, вони не мають інтелектуальних і вольових якостей, щоб очолити такий мужній народ. Звісно є радість від того, що був Майдан, що скинули диктатора і він так ганебно втік, але мене дуже турбує тривога, що все це знову може бути марним. На жаль, революцію роблять романтики, а її плодами користуються негідники. Але, думаю, як Майдан привів їх до влади, так він їх може і скинути, хоча і не таким способом, як ми це спостерігали за останні три місяці.

Події Євромайдану змусили мене переглянути чи правильно я живу. Такі події спонукають переосмислити свої вчинки, свою поведінку.

Олена Бринза, журналіст, активістка кіровоградського Атомайдану.
Поштовхом вийти на Євромайдан для мене як громадянина, українки і просто людини стало обурення. Я знаю одне – не можна бити мирних людей, не можна залишати такі факти безкарними, і тим паче, НЕ МОЖНА УБИВАТИ ЛЮДЕЙ. На кіровоградському Євромайдані ми працювали із самого початку. І на моїх очах з 50 – 100 чоловік він перетворився на кількатисячну повінь. Приємно, що моє рідне місто Кіровоград – не осторонь. На Євромайдані я була і як журналіст, і як небайдужа людина. Якщо я знала, що цей матеріал точно не піде в ефір, ми з оператором – Володимиром Кувакіним, приходили на площу, знімали для власного архіву. А бувало і просто стояли з плакатами у руках.
Революція гідності показала справжнє обличчя , я вважаю, усіх – від політиків до моїх знайомих. І виявилося, що люди, які не мають мільйонів, шикарних будинків та яхт, саме вони мають головне – свободу і вільну думку. Звичайні люди могли без страху прийти на площу з написаним від руки плакатом і говорити те, що вони думають, а не те, що “партия велит”. У цей же час усі – керівництво та чиновники в ОДА, в мерії, нардепи від Кіровоградщини – небідні люди – усі як один говорили завчені фрази : у Києві та на площах українських міст – екстремісти, називали нас фашистами, яких треба садити у тюрми.

На “Інтері” останні два місяці була дуже контрольована владою інформаційна політика. На щастя, революція відбулася і на телеканалі. Протягом цих двох місяців у мене був дуже складний моральний стан. Ми показували майже усі кіровоградські акції – робили все, щоб Кіровоград і небайдужа позиція наших людей звучали якомога частіше. Інформація виходила фактично в оригіналі. Однак все що стосувалося владних “тітушок”, затримання та судилищ над нашими активістами, тоді в ефір не випускали. В ефірі були лише культурні, мистецькі акції. Було й таке, що наші матеріали так би мовити антивладні, злітали з випуску за 5 хвилин до його початку через дзвінок “зверху”. І мені це болить досі. Був період, що мені хотілося звільнитися. Але тоді чоловік вчасно мене запитав: а де ти більше будеш корисною, як журналіст одного з найвпливовіших телеканалів, чи лежачи вдома на дивані. Тепер я не жалкую.
Я ніколи не думала що я, журналіст який завжди на позиції незацікавленої сторони, полишу мікрофон і буду стояти в центрі міста з плакатом в руках – це момент з кіровоградського Євромайдану. У Києві я була кілька разів. І було дуже помітно як змінювався столичний Євромайдан. Від миру до боротьби… На жаль, зараз вулиця Інститутська взагалі нагадує кладовище. У мене і досі в голові не вкладається, чому для того, щоб слуги народу з Верховної Ради “схаменулися”, потрібно було повбивати масу людей – а подивіться на списки загиблих – це гідні люди – вчителі, студенти, наш фермер Віктор Чміленко, підприємці, кандидати наук…- і залити Інститутську людською кров ю. Це нагадує жертвоприношення богам язичників.

Революція гідності впливає на мене і досі. Я багато думаю, ще не знайшла багато відповідей особисто для себе… Думаю, що це не швидкий процес для кожного, хто стояв в Києві, хто стояв на площах в інших містах, хто вболівав серцем. Є бажання одне – і це наш борг перед загиблими – не дати звести “золото душі Революції гідності” на ніщо… Слава Україні!

Спілкувалась Світлана Дубина
Фото з архівів співбесідників та “Гречки”