Привабливе ретро, байрактарщина та сучасне звучання: як змінювалася українська попмузика
«Життя триває. Це нормально співати про любов і про щось смішне чи дурне», — зауважив під час зустрічі з кропивничанами дослідник української музики, журналіст, музикант і ведучий подкасту Unzip Альберт Цукренко. Він також розповів про розвиток від 1950-х до сьогодення та про особливості й перспективи української популярної музики.
6 вересня у Кропивницькому в креативному просторі KOWO Альберт Цукренко провів відкриту лекцію на тему «Історія незалежності української музики». «Гречка» побувала на події.
Альберт Цукренко зауважує, те, що наша культура є частиною глобальної — це позитивне явище. Проте під час своїх досліджень української музики він виявив, що протягом 20 століття, а також до 2022 року музика України більшість часу дуже залежала від росії.
«Це залежність навіть не від самої російської музики. Адже українські музиканти ніколи особливо не надихалися саме їхньою музикою. Так, є певні жанри, наприклад “говнорок” і тому подібне. Але це залежність від російської індустрії, їхніх грошей», — зазначив він.
Саме це надихнуло Альберта Цукренка, який є фронтменом епатажного гурту «Хамерман Знищує Віруси» та був свідком цієї залежності від російської індустрії, поглянути на історію української попмузики за всю її історію — від 1950-х до 2020.
Музика, в якій було щось «людське»
«Вважаю, що відлік української популярної музики треба починати з 50-х. Саме тоді попмузика, як і в усьому світі, сформувалась як явище. Про 30-ті, 40-і роки немає особливо про що говорити. Це здебільшого пропагандистські речі: марші чи імітація народної музики, але про кукурудзу чи колгосп», — зауважує музикант.
На його думку, саме в 50-х роках почала з’являтися музика, в якій було щось «людське».
«Хоч 50-ті, а особливо 60-ті роки — це повоєнна класична естрада, виконання під оркестр у такому піджаку або строгій сукні. Так, все дуже строго, але дуже душевно», — говорить Цукренко.
Саме такими є пісні Платона Майбороди, Андрія Малишка, Степана Сабадаша. Наприклад, усім відомі «Київський Вальс», «Рідна мати моя», «Марічка». Також це Олександр Білаш, Дмитро Павличко, Ігор Шамой, Дмитро Луценко, Микола Сингаївський, Борис Буєвський — «Два кольори», «Як тебе не любити, Києве мій», «Чорнобривці», «На долині туман».
Хоч ці люди — академічні композитори, говорить Цукренко, які писали серйозні симфонічні твори, музику для театру чи кіно, проте водночас вони були більшість із сіл чи маленьких міст. Тому у їхніх піснях відобразилася справжня душа народу.
Вплив Заходу
«У 60-х роках стала з’являтися музика з певними буржуазними впливами, дуже-дуже акуратними», — так говорить про вплив Заходу на українську музику Альберт Цукренко.
Буржуазністю у той час називали все, що стосувалося Заходу, це було однією із «загроз» для Радянського Союзу. Проте потроху у музиці з’являлися дрібки джазовості. Наприклад, у композиціях львів’ян Мирослава Скорика та Анатолія Кос-Анатольського.
«Співали це все оперні співаки і співачки. Тобто естрада наша почалася з оперного вокалу. Очевидно, що тоді музика не була незалежною. Вона була частиною державної пропаганди, діячі культури абсолютно належали державі», — зауважує дослідник музики.
У той час, розповідає Цукренко, успішні музиканти мали все в рамках тодішнього добробуту. І щоб отримати всі блага, вони боролися за це будь-якими способами.
«І при цьому вони були щирими українцями, патріотичними, наскільки це можливо було в тих умовах. Платон Майборода, кажуть, співав на кухні тихенько: “Ще не вмерла Україна” і “Червона калина”», — розповідає Альберт Цукренко.
«Смерічка» та «Червона рута»
У середині 60-х років з’являється колектив ВІА «Смерічка», який прогримів на весь союз і на який рівнялися вокально-інструментальні ансамблі, починаючи від Ужгорода до Донецька, від Чернігова до Криму.
«Усі співали українською, кримські, донецькі, сумські колективи. Саме “Смерічка” зробила моду на українську пісню. “Червону руту” знали всі», — говорить Цукренко.
Велику роль у популярності цього колективу зіграв його керівник Левко Дутківський. Саме він створив еталон вокально-інструментального ансамблю та двох найбільших зірок цього жанру — Василя Зінкевича та Назарія Яремчука.
«Смерічку» також часто називають біґ-біт-гуртом, адже у піснях ансамблю поєдналися таке популярне звучання басової партії та елементи джазу і блюзу, як у «The Beatles».
Саме «Смерічка», розповідає Альберт Цукренко, та їхня музика задали тренд, який характеризує всі 70-ті роки.
«Часто про діячів, про учасників ВІА говорять, як про дисидентів, революціонерів. Що вони патріоти, намагалися якось говорити про незалежну українську культуру. Проте насправді вони були в таких умовах, що зробити це не могли ніяк», — розповідає дослідник музики.
У 70-х роках можна побачити бурхливий розвиток самобутньої української музики. Саме ці ідеологічні обмеження, каже Цукренко, виліпили специфічний жанр з елементами року, але з нашим багатоголоссям, українською мелодикою. Часто музиканти брали народні пісні та робили аранжування.
«Це було унікально. Чи робила ця залежність творчість музикантів у 50-х, 60-х, 70-х роках якоюсь марною? Ні, бо тоді був створений канон української пісні, який існує досі. І тепер у нас є дуже привабливе українське ретро», — наголошує музикант.
Хвиля русифікації у 80-х
Говорити про повну незалежність та розквіт української музики — не варто. Адже музика 60 та початку 70-х років припала на той час, коли головою української компартії був Шелест. Це українізація, лібералізація. Після нього прийшов Щербицький. Тоді почали «закручувати гайки».
«Цей процес став явним уже у 80-ті роки. Навіть така зірка як Назарій Яремчук мав проблеми з владою, був момент, коли він навіть покинув музику», — зауважує Цукренко.
Валерій Вітер, перший вокаліст ВІА «Кобза», розповідав Альберту Цукренку, що колись колектив прийшов на телебачення зніматися. І режисер сказав, що у них (ред. учасників «Кобзи») дуже довге волосся. Тому використали «невидимки», щоб заколоти волосся. Колективу навіть говорили, як рухатися під час виступу, щоб жоден рух не нагадував «буржуазний».
Альберт Цукренко також говорить, що у 80-ті роки ще прискіпливіше ставилися до того, аби на платівках гуртів були пісні про «велич Радянського Союзу», також мало бути до двох композицій російською.
«Я слухав концерти ВІА “Ватра” у Львові з дуже такими “совковими” текстовими інтермедіями між піснями. Тобто диктор там читав, наприклад, вірш “хорошо ли русским родиться”. Це 1984 рік», — розповідає він.
З його слів, у 80-ті роки була найбільша за всю історію України в рамках Радянського Союзу хвиля русифікації.
Незалежна українська музика 90-х?
У другій половині 1980-х років почала формуватися нова українська музика. Саме вона підготувала ґрунт для справжнього вибуху на початку 1990-х. Це був момент, коли вперше прозвучав автентичний голос української сцени.
«У мене ставлення до музики 90-х двояке. Це був креативний вибух. Але ця музика була справді вартісною, чи це просто хороше, бо воно наше? Для мене — це такий музичний милий секонд-хенд», — зауважує Альберт Цукренко.
Тоді вперше українська музика стала по-справжньому незалежною. Але ненадовго, лише на кілька років. Перш за все тому, що не було російських грошей.
«У першій половині 90-х, коли росії було не до нас, фестивалі робилися на чистому ентузіазмі та заробляти на музиці все ще було непристойно. Але це було класно, щиро і це було нове покоління. За це ми цю музику і любимо», — додає музикант.
Наприкінці в Україну заходять російські гроші — медіахолдинги та інформаційні бізнеси.
Від 2000-х до 2010-х з російськими грошима
Альберт Цукренко згадує, що гурт «Хамерман Знищує Віруси» у 1996 році починав співати суржиком. Уже у 2000-х стало більше пісень російською.
У 2000-х головною задачею українських артистів стало потрапити в Москву, щоб засвітитися там, «заслужити повагу». Це було модно. Адже якщо тебе помітили там, то в Україні ти матимеш велику популярність.
Після 2014 року та початку російсько-української війни ситуація ненадовго змінилася. Період 2014–2016 років можна назвати «другою хвилею незалежності», коли на телебаченні й радіо активно звучала українська музика, а запит суспільства був спрямований саме на своє.
Проте після 2016 року все повертається до 2014 року. Зі слів Альберта Цукренка, цей «відкат» до росії відчувався як безсилість. Тоді українські співаки знову почали їздити в росію, робити проєкти для неї, залучати в інфопростір України. Музикант називає такі дії осмисленою цинічною маніпуляцією.
«Хвилі русифікації, такого російськомовного реваншу, абсолютно чітко пов’язані із соціальним розчаруванням і деморалізацією. Ми на хвилі патріотичного піднесення українізуємося, проте тільки розчарувалися у новій владі, то починаємо говорити “какая разніца”», — так характеризує це явище Цукренко.
Повномасштабна війна та нова хвиля незалежності української музики
У 2022 році починається повномастабне вторгненя.
«Не було б щастя, та нещастя допомогло: українська музика отримала справжній момент незалежності. І цей момент, на мою думку, має всі шанси тривати довго, хоча варто пам’ятати — за нього доведеться боротися», — зауважує Альберт Цукренко.
На сьогодні вже є сформована індустрія, розуміння її правил, а також, хоч і слабкі, зв’язки з європейськими ринками. Це робить ситуацію для української музики іншою, ніж у попередні десятиліття.
Попри те, що нова хвиля української музики часто така ж бідна, як і на початку 1990-х, у неї з’явилися нові інструменти для існування — стрімінгові сервіси, Patreon та інші платформи.
«Яскравим прикладом є Стас Корольов — колишній учасник гурту «Yuko», який зараз працює самостійно й робить абсолютно концептуальні, часом навіть дивні речі. Він не збирає стадіони, але завдяки кільком фанатам на Patreon має можливість жити та творити музику», — розповідає Цукренко.
Він говорить, що українська поп-музика це й амбітні артисти, які думають про прорив на зовнішні ринки: Євробачення, участь у європейських шоу-кейсах, фестивалі. Проте є кілька меншовартістних співаків, аудиторія яких невибаглива — це явище поступово зникає.
Також цікавим надбання незалежної музики став комплекс великої вартості — уявлення про те, що українська музика займає незаслужено низьке місце у світових культурних ієрархіях.
«Насправді ж вона посідає доволі природне місце: сильна у своєму регіоні, помітна в Європі, але їй неможливо конкурувати з Британією, США чи навіть Південною Кореєю», — зауважує Альберт Цукренко.
Що робити з «байрактарщиною»?
Шок перших місяців повномасштабної війни породив цілу хвилю патріотичних пісень, які ще мають назву «байрактарщина».
«Тоді майже кожна подія чи військова перемога отримувала музичне відображення. Але цей етап уже минув. Згадайте: чи була бодай одна пісня про операцію “Павутина”? Якби це відбулося у 2022 році, ми б мали десятки треків. Ми зрозуміли, що війна — надовго, і треба працювати на майбутнє, навіть якщо плоди побачать не ми, а наступні покоління», — говорить Цукренко.
Важливо, на думку музиканта, що в Україні зберігся консенсус: популярна музика має звучати українською. До того ж чудово працює інститут репутації, коли за «какая разніца» кенселять. Як у випадку з Настею Каменських.
Альберт Цукренко говорить, що українська музика сьогодні напряму відображає стан суспільства. Якщо перші роки війни були суцільно про війну і перемогу, то зараз артисти знову випускають пісня про любов чи щось несерйозне.
«Життя триває. Це нормально співати про любов, щось смішне чи дурне. Росте нове покоління українців, в них не буде іншої юності, молодості. Тому це все має бути», — наголошує він.
Чи можливий «відкат» і реванш російської культури?
«Хочеться сказати — ні, але історія вчить, що можливе все. Я свідок уже сорока років української музики, і знаю: хвилі відкатів траплялися завжди. Усе залежить від результатів цієї війни й від стану суспільства після її завершення. Якщо буде деморалізація, ми можемо втратити те, що здобули. Якщо ж збережеться відчуття спільної мети, незалежність української культури стане справжньою і тривалою», — пояснює Альберт Цукренко.
Зараз, на думку музиканта, головне, щоб українська попмузика вистояла, зміцніла та стала одним із найважливіших маркерів національної ідентичності України.
Нагадаємо, кропивницький гурт «YELKA» випустив новий сингл «Рай-птахи». У його основу лягли дві старовинні весільні пісні, почуті від 98-річної жительки одного із сіл Кіровоградщини під час етнографічних досліджень проєкту «Баба Єлька».
