Роман про різного Франка: публікуємо уривок з книги Степана Процюка «Руки і сльози»

ПАРТНЕРСЬКА ПУБЛІКАЦІЯ

Це роман про різного Франка. Про хлопчика, зачудованого навколишнім світом, і наполегливого юнака, який стає непересічним інтелектуалом. Про не завжди щасливого сім’янина і фанатичного трудоголіка. Це історія про бідність, яка змушує до літературних підробітків, і про генія, з-під пера якого навіть у таких умовах виходять вершинні твори. А ще тут про арешти і переслідування, болючі втрати друзів і коханих жінок.

«Руки і сльози» — це також панорамний роман, що зображає галицьке суспільство, його політичне й культурне життя. Сторінками промайнуть постаті багатьох відомих українців. Це і психологічний роман, у якому пронизливо відтворено внутрішній світ Івана Франка, зокрема в його останні, найтяжчі роки, затьмарені хворобами.

Книжка на сайті видавництва: https://brustury.com.ua/shop/ruky-i-slozy-roman-pro-ivana-franka/ 

“Гречка” публікує уривок із книги із дозволу видавництва. Фото надані Львівським національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка.

* * *

Наближалося Іванове п’ятдесятиріччя. Ніби і не очікував привітань, але писав «Мойсея» як певну ціху. Не підсумок, не товсту крапку, бо він ще молодий, ще має сили — але як першу велику ціху великого шляху. Якісь недобрі хвилювання нуртували ізсередини. Непокоїли і мучили. 

— Дуже зачинають боліти руки, Олю, — раптом вирвалося так зболено і щиро, як тоді, коли разом ловили рибу у Болехові, куди він приїздив до Олі та хлопчиків на суботу і неділю.

— Поменше працюй. Може, ще промине. Ти вже несколько раз був таким больним, Івасю, і проминало, — голос дружини, теплий і добрий, ніби визволився на часинку з-під колосальної ваги Хроносу, який не щадить нікого і нічого.

Напевно, такі теплі і короткі слова і були найбільшим ювілейним дарунком. Заохочений, продовжував:

— І не можу спати ночами, Ольдзунечко! — Іванів голос задрижав. 

Але ця фраза чомусь роздратувала Ольгу Федорівну. Вона відчула тут безсилля і безнадію. Вже ніколи не повернеться їхній молодий темперамент. Іван був таким гарячим у перші роки…

— Ничто не вечно под луною, — у голосі Ольги почув нотки недоброго сарказму.

Хотів ще щось сказати, але зрозумів, що в голові його подружниці знову затанцювали якісь процеси… Їхні закономірності появи і зникання незрозумілі йому. Тиха струна ніжності обірвалася на півслові… Ольга ще додавала, мовби намагаючись розчавити своє несподіване тепло, намагаючись мстити, мстити і мстити невідомо за що:

— Хоть не давай оправлять кнігі у кожані палітурки. Нада берегти гроші, їх небагато у нас.

Іванові хотілося тепла і ніжності. Він сам батожив словами, але з любові, з пристрасті, з надцінної ідеї. Хто він поза своїм талантом і місією? Невисокий рудоволосий і рудовусий чоловік, тихий і подібний до селянина.

У Львові нуртували нові події, ніби Іванова поема про Мойсея пришвидшила визрівання духу. Студенти-українці вимагали навчання у Львівському університеті рідною мовою. Почалися словесні перепалки і навіть сутички з поляками, що категорично виступали проти українізації, вбачаючи у ній велику небезпеку. Львівських студентів арештовували, у праві на рідну мову навчання їм було відмовлено, що трохи розворушило тогочасний позаросійський світ, ще розслаблений перед Першою світовою війною… 

Цього року нарешті зацвіли яблуні та груші, посаджені Іваном ще при початку будівництва їхнього сімейного прихистку.

Трохи розвеселила мовна дискусія, яку розпочав Нечуй-Левицький, що вже, без публічних домовленостей, неофіційно вважався патріархом української літератури.

Іван, чесно кажучи, ставився до Нечуя-Левицького з поблажливою усмішкою. Звісно, він не мав ні сил, ні можливостей докумекувати, що стоїть за ненавистю старого парубка до галицької говірки, до його нав’язливого бажання прирівняти українську мову до одного з вузьких діалектів своєї покійної матері.

Колись читав «Миколу Джерю», то уявляв собі Нечуя велетом. Окрім того, Левицький вже годився Іванові у батьки. Але коли побував у Києві, то довелося побачити і познайомитись із автором цікавих повістей і романів. 

…Молодий Іван, із своєю гіпертрофованою романтичністю, ніколи не забуде, як раптом побачив «невеличкого, сухорлявого, слабосилого» чоловіка.

— Іван Нечуй, — і тут же додав власне прізвище: Левицький.

— Іван Франко, — дещо ошелешений, протягнув руку Нечуєві.

— Тезко, — сказав тихим, неначе невпевненим голосом, Нечуй.

— Як може у такому хирлявому тілі жити такий вільний дух? — подумав хлопець і ввічливо додав: — Як ви почуваєте себе?

— Знаєте, знаєте, — швидко заторохтів Іван Семенович, — у мене якась давня жолудкова слабість. Була трішки попустила, а вже десь два тижні знову мучить…

— Я бажаю вам видужання! — щиро сказав Іван, зовсім не очікуючи на іпохондричні одкровення письменника, якого вперше побачив.

— І знаєте, оце як схопе, то ніяк не відпуска! Біль такий тягучий, так ниє, ніби чиїсь ридання у нетрях мого тіла, — розговорився Нечуй-Левицький, аж його щічки трохи розчервонілися. — Може протягом години кілька разів схопить і одпустить! — докінчував монолог майже із святобливим захопленням перед проявами власної симптоматики.

Іванові вдалося спитати:

— А як же пишете?

— А! Коли пишу, мене нічого не болить. Коли оце настроюсь, то перед моїми очима просто пропливають картини. Лише бери і встигай записувать. — І тихо додав: — Тоді, під час писання, я, бувало, згадую таке, що раніше ніколи би не згадувалося, особливо з нашої старовини.

— А як саме згадуєте? — спитав Іван.

— Наче мені хтось нашіптує!

— Невже медіум? — подумав хлопець.

— Знаєте, я люблю писанину, бо тоді мене не мучить моя жолудкова слабість, — голос письменника був тихим, неначе голос хлопчика після каяття за якусь провину перед матір’ю.

Іван уже не пам’ятав, на чиїй квартирі вони тоді познайомилися… Але ближчих стосунків ніколи не підтримували…

Так проминало його життя, частково у спогадах, як-от про письменника Нечуя-Левицького, між певним визнанням і навіть початками нового культу, і чимось ще маловловимим, але грізним і невблаганним…

* * *

Починався 1908 рік. Іван готував «Історію української літератури» для Петербурзького товариства імені Т. Шевченка. Умови були добрими. Недавно він отримав вигідну пропозицію від професора Бахметьєва щодо викладання у Софійському університеті. Іван відмовився… Всі ці приємнощі вже здавалися йому чимось незначним, зчужілим і неможливим… Якби такі пропозиції сипалися на нього хоча би в середині дев’яностих…

Біль очей і викручування рук лякали. В цьому було щось інфернальне.

Він уже передчував усе. Іноді, ще від початку нового віку, накочувалася така туга, така розпука, від якої ніде подітися. Колишній ентузіазм до праці, запал і віра змінювалися на повне збайдужіння. Ставало однаково.

— Чи нині щось напишеш, Івасю? — солодко і по-чортячому хтось питав ізсередини.

— Не знаю. Нема сили…

— А де ж твоя сила?

— Нема і вже ніколи не буде…

— Ти стільки зробив для них. Глянь, які вони байдужі до тебе, твої дорогі українці… 

Іван стогнав.

— Глянь, якої прижиттєвої слави здобулися посередні письменники…

— Які? 

— Та хоча би Сенкевич чи драматург Ібсен.

— Сенкевич — чистий ідіот! А Ібсен — нездара! Що ще можна про них казати? — іноді Іванова апатія змінювалася агресивними випадами.

— Але чого не ти маєш вдосталь прижиттєвої слави, але мають ці люди, яких лупиш образливими словами?

— Бо до мене кожного вечора лізуть стада кертиць! Я відганяю їх руками, перехрещую їх… Вони зникають на якийсь час, а потому знову лізуть до мене із своїх темних підземель… Лізуть, щоб мене знищити…

Івана Франка мучили звідкись ожилі і кимось годовані темні субособистості, накипілий жаль, який було годі стримувати. Недобрі передчуття нависали над його головою. 

Пізніше, в «Історії моєї хвороби», він напише, сподіваючись, що найгірше позаду: «Що ж до самої моєї слабості, то приходилося б зачинати досить здалека і оповідати про річі неприємні для мене і для інших, а головно про той навал літературної праці, переважно зовсім механічного характеру, про ті клопоти і гризоти, яких аж в надмірній мірі достарчувало мені публічне і природне життя, щоб дійти остаточно до того, що з кінцем 1907 і з початком 1908 р. я чув себе зовсім обезсиленим, перебув страшенний, майже двонедільний напад мігрені, сполучений з ненастанним дзвоненням в ухах, і змушений був нарешті засягнути лікарської помочі».

Доктор Коссак радить Франку їхати до хорватського курортного міста Ліпік для спеціального лікування. Перед від’їздом Іван ще прийшов на засідання Наукового товариства імені Шевченка, коректувати приповідки. Раптом сказав:

— Диво… Пишу, а слова кудись втікають.

— Плюньте, куди їм подітися, — докинув Гнатюк.

— Але коли їх весь час бракує! — розпачливим голосом сказав Франко.

— Мабуть, поїдете на Будапешт? — Грушевський завбачливо переводив розмову в інше русло.

— Хочу поїхати до Відня. Там тепер танцює Дункан. Мушу подивитися на її танці! — відповів Іван.

— От і прекрасно! — дипломатичний Грушевський подумав, що ніколи не зауважував у свого сусіда танцівницьких пристрастей.

Івану Яковичу бажали щасливої дороги. 21 березня 1908 року він виїхав до Ліпіка… 

* * *

Спершу Іван наповнювався тихою радістю. Писав дочці, мовби лякаючись, що йому стало ліпше, що менше болить рука і можна працювати: «Ти не гадай собi, що тут направду так красно, як на образках. Дерева, як i на образках, ще голi, на дворi зимно, як у нас, а на вулицях нiкого i нiчого цiкавого нема».

Хотів після Ліпіка відвідати письменницю Надію Кибальчич. Написав кілька чудових віршів. У «Неназваній Марії» продовжуються мотиви нещасливого кохання, які ставали звичними у Франковій ліриці:

Сизий голуб промайне, 

Ти згадаєш, моя мила:

«А він так любив мене!

Чом його я не любила?»

…Десь у той час знову заплакала мовчазна, аж до відлюдкуватості, жінка. Закрадалися сутінки, душачи жінку безнадією, розчавлюючи її несамовитою ритуальною повторюваністю. Їх було неможливо відмінити! Знала із газет, що Іван хворий, у Ліпіку. Плач переходив у самотнє і тихе ридання.

— Де ти, любий мій? — кричала очима.

Це була не Анна Павлик, не Климентина Попович, не Ольга Білинська, не покійна Йосифа Дзвонковська і не Целіна Журовська. І звісно ж, не Ольга Друга, за чоловіком Франко.

Це була Ольга Перша, у дівоцтві Рошкевич…

Промайнув тиждень, може, трохи більше. Іван почав поволі будувати плани, причім не лише літературні.

— Хоч трошки щастя! Радості! Молодості серця! — чеканним ритмом ці слова відбивалися у цілому єстві.

Засинав, весь оповитий серпанком нових сподівань, трохи відпочилий від роботи і нездоров’я своєї шлюбної жінки. І сном-духом не відав приходу чорної години.

Зненацька, як грім серед ясного неба! — почув авторитарний голос Драгоманова:

— Як мені важко тепер, як мені сутужно, грішнику! Чому друкував мої листи? Там багато помилок, страшний грішнику! Ти не вартуєш життя на світі, коли я не живу! Ти навіть не міг приїхати на мій похорон, ти повернувся, а Павлик приїхав!

Іван задеревів. Пальці рук та ніг ставали льодом. 

— Ваші листи мають великий літературний інтерес. Помилку виправлю… — ледь чув свій голос.

— То не я писав листи до тебе! Я ніколи не писав тобі листів, грішнику! — доносилося невідомо звідки і невідомо як…

— А хто писав? — знетямлено запитував.

— Невідомий тобі секретар! Тобі не можна жити на світі, ошуканцю!

— Забирайтеся геть! — щосили крикнув Іван, скований жахом.

Також бачив зміст статей, де хтось розгромлює його творчість (можливо, то були болючі зазирання у майбутнє, бо ще за життя, а особливо після смерті Івана Франка, справді з’явилося кілька публікацій, де його життя і творчість перекручували та демонізували, або цілком знецінювали, або майже все заперечували, як результат «боротьби з культом Франка»).

Складав уночі листа до Василя Доманицького, якого шанував і був з ним замежово відвертим.

— Кажуть мені якісь духи, що я деморалізую молодь… Кажуть, що від мене слід забрати грошову допомогу, якою рятую своє здоров’я… Швидко появиться про мене стаття як про ворога українського народу…

Зранку Іван відправив того листа. День проминув сяк-так. А ніч принесла катастрофу…

Температурило. Раптом збудився, чуючи чиїсь різкі роздратовані голоси. 

— Збирайся, драбе! — почув біля своїх хворих очей.

— Кличемо тебе на суд Божий! — наростав жах.

— Ми духи! Невидимі духи! Виходь із покою! — голоси, здається, метали громами.

Зблідлий і до краю переляканий, Іван вагався виходити із своєї курортної кімнатки.

— Зараз завалиться дім! Ти будеш убитий громом! — усе довкола наповнювалося безжалісними і всепроникними голосами.

Надворі було холодно. Хворий збирався. Хотів протягнути руку за шапкою і верхнім одягом. Голоси заполонювали весь простір. Голоси душили своєю абсолютною авторитарністю:

— Зараз будеш убитий громом! 

— Суд звершиться негайно!

— Виходь у сорочці! Кинь черевики!

— Облиш гроші! Вони тобі вже не потрібні!

Вийшов надвір. Спершу відчував такий холод, що, здавалося, зараз замерзне серце. Голоси не відступали ні на мить:

— Перелазь через цей пліт!

Хворий Іван опинився біля річки, що оповивала містечко. 

…Він уже писав колись у поемі «Похорон» про Мирона, який опинився лише в сорочці на своєму гробові. Іван уже описав у «Перехресних стежках» річку, навдивовижу подібну до ліпіцької річки. Він прозирав у майбутнє, але сам не знав про власне візіонерство… Щось відбулося не так — і він дорого заплатив за дар, якого не просив і, вочевидь, не відчував…

Голоси гнали його від одного місця до іншого. Нещасний і одурілий від болю хворий спитав:

— Де ви!? Де!?

— Ти не побачиш нас, — насміхалися голоси.

— Ти будеш сидіти у дальній горі вісімнадцять тисяч літ! 

— Будеш мав пекельні тортури, драбе! Ха-ха! Хі-хі! Ху-ху!

Крізь темряву і голоси до Івана доносився голос Целіни, що співала — о, дивовижно! — українську пісню.

— Але ж вона ніколи не говорила по-українськи! — хворий ледь упізнавав власні думки в цій веремії деспотичних наказів, катівської лексики і садомазохістичної обрядовості.

Проте голос Целіни, чи дуже подібний до нього, лунав, псевдограйливо розтоптуючи всі окрайці його сподівань:

— Ти гадаєш, мій Іванку, 

Же я тебе люблю, 

А я тебе, дурний хлопче,

Словами голублю!

Целінин голос і глум відбирали навіть найменші надії на щастя. Відчуття якоїсь страшної омани всього життя кинуло ним до землі. Вона була мокрою і весняною, ця невинна хорватська земля, що нині стала свідком мук чужого письменника чужого народу…

Іван почув якісь докори померлих галицьких москвофілів Наумовича і Гушалевича. Відчув, що кудись перелітає, ширяє, мов юний птах, мовби вісімнадцятилітній юнак із крилами! Але це відчуття тривало недовго.

Він оглянувся. Надворі накрапав дощ і було дуже холодно. Його термосив за руку жандарм Тарнавський, що теж лікувався у Ліпіку…

Івана того ж дня перевезли до санаторію в сусідньому містечку Урпіку. Знову зринув голос Драгоманова:

— Якщо ти не повісишся, хлопе, будеш мати біду!

— А що буде? — ледь прошерхотів губами. 

— Тоді тебе покалічать, сильно покалічать, будеш не радий життю! 

Хворого мордують візії насильницького ув’язнення або насильницької смерті, чи разом одне і друге…

Як порятунок згадує про Олю… Ніби вона тут, біля нього… ніби ласкава і ніжна… вони молоді і закохані… найбільше були щасливими тоді, коли побачилися в Коломиї, перед його другим арештом… Потім, десь на поляні, нібито знайомій і водночас незнаній, чомусь наповненій фіолетовими барвами, раптом побачив самотню постать своєї колишньої нареченої, своєї Рошкевичівни…

— А потім тебе розстріляють! — знову лунає наказовий голос професора Драгоманова.

Немолодий і висохлий чоловік падає на своє санаторійне ліжко, стрясаючись усім тілом від голосних ридань… 

За ним приїжджає син Тарас і забирає додому, до Львова. Гроші на дорогу дало Наукове товариство імені Шевченка.

***

Також вас може зацікавити матеріал про пʼять уродженців України, які стали класиками літератури у Німеччині та Австрії .