НАТАЛКА БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ про сучасну літературу та майбутній роман
А „Гречка” продовжує спілкуватися з персоналіями, які творять історію. Цього разу – історію літератури. На цьогорічному Форумі видавців відбувся воркшоп* з Наталкою Білоцерківець, де побували й ми.
Добре це чи погано, але пані Наталю оминають шкільні підручники й вузівська програма. Та вже аж ніяк не забудуть її, авторку слів, ті, хто хоч раз почув пісню „Ми помрем не в Парижі”.
– Розкажіть, будь ласка, про роман, який має вийти. Коли його чекати?
– Я ніби вже два роки говорю журналістам, що ось-ось він буде, і на наступний Форум я його привезу. Але так складалося життя, що ніяк не виходило. Проте сподіваюся, що на наступному Форумі він все ж таки буде. Ця книга – роман з романом. Перший і останній. Бо мені здається, що я взялася за велику форму, і в цій книзі буде сказано все, що хотілося сказати у прозі.
Мені трохи шкодять амбіції. Я знаю свій рівень як поета. Це для мене новий досвід, але хочу, щоб був певний рівень. Я іноді сміюся над своїми колегами, коли автор хоче написати не просто якусь річ, а геніальну річ. Не просто роман, а геніальний роман. Така амбіція є і в мене, але я її долаю.
Це неокласична форма. Це історія життя людини від народження до смерті. Головний герой – чоловік. Але інші герої – переважно жінки. Герой-чоловік певною мірою схематичний, а жіночі образи більш яскраві. Це, напевно, тому, що жіночу психологію я все ж краще розумію. Це буде цікавий досвід. Я взагалі не дуже люблю прозу, яку пишуть поети. Вони часто зловживають поетизмами, потоком свідомості. Люблю прозу з хорошим сюжетом, де є характери, зорові картини. Мені здається, що проза ближча до кіно. Коли я пишу, то бачу своїх героїв.
– Думаєте, жінка може переконливо виписати чоловічий образ?
– Досить цікаво було читати роман Ліни Василівни Костенко („ Записки українського самашедшого” – ред.), адже мені здається, що головний герой – це авторка, а не чоловік. Вона зараз пише другу частину від імені жінки. Думаю, що це буде майже те саме. Також вважаю, що й чоловікам досить важко перевтілюватися в жінку. Я знаю небагато прикладів у світовій літературі, коли це вдалося добре. Згадується „Пані Боварі” і вже меншою мірою „Анна Кареніна”, тому що Л. Толстой сам не сприймав образу нової жінки, якою була ця героїня.
– Ви в журі літературного конкурсу видавництва „Смолоскип”. Які зараз тенденції в сучасній літературі?
– Зараз я бачу, що молоді люди більше звертаються до прози. Одразу починають з неї. Це досить таки цікаве явище. Можливо, молодь розуміє, що поет відійшов на другий план у суспільно-політичному житті, що настав час прози. Загалом зараз у літературі помітний набагато вищий рівень, але бракує яскравих особистостей. Немає такого таланту, який був би не обтяжений знаннями про те, як треба писати, кого наслідувати.
– Вам ближче шістдесятники, вісімдесятники. А хто для Вас уособлює двотисячників?
– Насамперед це Сергій Жадан. Як у прозі, так і в поезії. Якщо про багатьох можу сказати, що вони досягли своєї межі й тепер можуть розвиватися лише тематично ( таке в мене відчуття, наприклад, щодо Андруховича). То щодо Жадана у мене відчуття великої перспективи. Він блискучий поет. Я люблю і римовані його вірші, і верлібри, а особливо мікси, де він сполучає риму й верлібр. І проза стала яскравою. Яскравими також є Андрій Бондар, Софія Андрухович, Ірена Карпа. У літературі щось таки відбувається, але говорити про покоління не доводиться.
Отже, „Гречка” з нетерпінням чекатиме нового роману, а вам пропонує переглянути відео безсмертного хіта.
Записала Настя Дзюбак
Фото: Зоя Лебідь, ЛітАкцент
* Воркшоп (англ. – workshop – “цех, майстерня”) – особлива форма роботи з групою дорослих, у якій переважають активні (інтерактивні) форми роботи, і де основна роль у виробленні рішень належить самим учасникам групи.
