Слизький зашморг жіночої ручки: спектакль «8 люблячих жінок» претендує стати головним відкриттям цьогорічного театрального сезону в Кіровограді

 Не секрет, що чимало глядачів зацікавилися цією виставою у зв’язку з екранним успіхом мюзиклу «8 жінок» (2002) режисера Франсуа Озона, котрому вдалося зібрати під крівлею одного знімального павільйону перших зірок сучасного французького кіно – Катрін Деньов, Фані Ардан, Ізабель Юппер та «янгола із тілом блудниці», дивовижно вродливу Емануель Беар.

Фабула твору відсилає до іншої відомої п’єси, що ввійшла до фондів класики світової драматургії,  –  мольєрівського «Удаваного хворого». Про це мимохіть обмовляється одна з героїнь «8 люблячих жінок», школярка Катрін. Аби визначити своє  справжнє становище у колі рідних і близьких жінок, голова сім’ї – успішний банкір – інсценізує власне вбивство, як мовиться, у кращих традиціях детективних романів: вранці напередодні Різдва його знаходять у калюжі крові із встромленим у спину ножем.  Відрізаний телефонний дріт, замкнені в’їзні ворота та хвіртка, а також собаки, що жодного разу не подали голосу – подробиці, що ясно переконують учасниць невеселого застілля шукати вбивцю поміж собою… Розмотується зсохлий сувій довгої сімейної хроніки; як з колодязю – із лункої глибини спогадів і натяків, – на гора добуваються старі образи, гніт заздрощів та незадоволені бажання. Зазвичай жінки дбають про свої образи та бажання так само старанно, як і про зовнішність. Чи не тому японський ієрогліф сварки позначається стилізованими фігурками двох жінок під одним дахом, а війни – усього лише трьох?!! Дружина, теща, доньки, рідна сестра та незаміжня шуряниця, навіть покоївка з економкою – кожна поодинці і всі гуртом упродовж років розхитували вежу чоловікового духу та усвідомленого обов’язку, намагаючись відломити собі щобільший кусень грошей, уваги, психологічної розради, опіки, сексу… Вісім жінок в одному домі як вісім образів ураження біблійного поняття жіночності демонструють непоправну кризу буржуазної родини, де жінка все ще економічно залежить від чоловіка, хоча давно не є його помічницею чи другом, здебільшого служачи при нім – обкладинкою його статусу, зовнішнього благополуччя.

Постановна версія кіровоградця Миколи Горохова далека від «полуничних» скандалів стрічки Озона; фактично дотримано тексту п’єси, написаної ще наприкінці 50-х років. Сценічний простір дійства – вітальня  заміського маєтку, – декорований явно на жіночий смак і потреби, заронює думку про недоречність чоловічої фігури на цій пухкій галявинці із блідо-рожевого і золотого… Акторки послідовно відтворюють класичні комбінації силового протистояння дружини/коханки, молодої жінки/жінки в літах, матері/доньки, шанованої світської дами/повії, однак, часом, на особливо небезпечному повороті сюжетної течії, зраджують своїй соціальній ролі, по пір’їнці і брильянтику розтрушуючи весь фамільний гонор і вчену розважливість, як, наприклад, Галина Романюк, заслужена артистка України, виконавиця ролі дружини пана Марселя Габі. За гарний настрій і сміх у виставі відповідають головним чином виконавиця ролі старої діви Огюстини, заслужена артистка України Ірина Дейнекіна, та Євгенія Мірошниченко, виконавиця ролі Мамі, матері Габі.  Їхні персонажі наділені живинкою дрібного людського грішка, провокують скоріше емоції теплої розчуленості, аніж осуду.

Валентина Головань

Фото: Валерій Лебідь