Антологія «Порода»: самородки і шлак Донбасу

Опубліковано . в Культура

Кількість переглядів - 791

На Сході є не лише війна, там була і є культура. Щоб нагадати про це видавництво «Легенда» видало Антологію українських письменників Донбасу «Порода».

До книги увійшли тексти 63 письменників: прозаїки, поети, драматурги від 60-их років до сьогодення.
Назва антології обігрує одразу два значення слова. По-перше, породу як сукупність представників одного типу людей, в даному випадку письменників одного регіону, яким притаманна певна особливість вдачі. По-друге, порода – це вугілля, перша асоціація, яка виникає щодо Донбасу.

Тексти книги подані українською і російською мовами. Упорядниками виступили Веніамін Білявський і Микита Григоров. Передмову до антології написав літературознавець, дисидент, також уродженець Донбасу - Іван Дзюба.

Це книга точно не для відпочинкового читання. На майже 400 сторінках тексту. Щось, що припаде до смаку саме вам, а щось змусить позіхнути і прогортати далі. І це нормально, адже завдання видання було показати палітру незнайомого нам у плані літературному регіону. Різноманіття жанрів, тематики, і течій, в яких творились тексти, місцями створює какофонію і не дозволяє налаштуватися на один лад. Але загалом, як відзначається у передмові, «завдання книги кинути виклик уявленню про Донеччину (принаймні літературну) як заповідник совєтщини».

У зібранні представлено творчість вже визнаних майстрів минулого і сучасності Емми Андієвської, Василя Стуса, Івана Світличного, Василя Голобородбка, Сергія Жадана, Володимира Рафеєнка, Ірен Роздобудько. Імена говорять самі за себе і не потребують оцінок. Проте, і тексти менш відомих читачу авторів варті уваги.
Якщо спробувати не вдаватись в аналіз якості, поділу за жанрами і поколіннями авторів, а звернути увагу на тематику, у збірці дуже мало текстів, де лейтмотивом виступає кохання.

В цій тематичній групі можна виокремити вінок сонетів Володимира Калініченка присвячений любові, як життєдайній силі, змісту всього.
«Во все века так било и так будет.
Жизнь – для любви, любовь – для жизни, люди,
Ничто не созидается войной», - пише автор, приділивши увагу різним аспектам любові.

Можемо припустити, що ці тексти потрапили до книги, аби розбавити гнітючу і тяжку поезію і прозу нинішніх реалій.

Абсолютно особливим виявився і уривок з роману Веніаміна Білявського, де на кількох сторінках ми знайомимось із сучасним Одісеєм і Дафнісом і їх пошуком любові і себе. Це текст, прочитати який хочеться від початку і до кінця, а упорядники залишають читача в інтризі.

Дуже цікавими є кілька текстів з ознаками магічного реалізму. Це і «Чемодан», «Приемний ангел» Олени Морозової, і «Сказки» Дмитра Дейча.

Але більшість із прози та поезії присвячені патріотично-філософській ліриці або ж нинішній війні.
І давні тексти шістидесятників, і нинішні тексти сплітаються в єдину канву, вибудовуючи внутрішній сюжет антології.

Перш за все тексти відображають почуття провини, усвідомлення відповідальності за ситуацію, яка стала і буде далі.

Перш за все, вину вбачають в тому, що патову ситуацію спричинило мовчання і бездіяльність. Іван Світличний пише:
«Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Перегвалтовані роки,
За куці істині нізчимні
За те, що унтери, причинні
Нам кастрували язики»

Анатолій Лупиніс звертається до «братів» зі словами:
«Твої сни тебе і розпинають
За черствий хліб та кислий пійло-квас.
Нікчемних байстрюків голодні зграї.
Брати мої, про вас то я, про вас.»

Леонід Талатай нагадує, що у зраді завжди винні свої:
«Вже не пам’ятає давню драму
Тричі реставрований святий,
Але входить ворог через браму,
Котру відчиняє свій»

Деякі тексти відображають те, як на малій батьківщині на противагу «воїнам світла» зявились «воїни мороку»:
«Какое к черту «не убий», какое «брат на брата»?
Держи прицел, под срез руби,
Лови толчок приклада.
Тебе сказали? Сам дошел? –
Теперь ты воин мрака»
(Вячслав Пасенюк )

Водночас тексти відображають трагедію людей, чиє життя зламалось в горнилі сучасної війни:
«Прийшла війна, а з нею настав і час прощатись.
Не з мертвими, На жаль, з живими із людей.
З ким випало в житті дружити, родичатись,
І навіть пощастило хрестити їх дітей»
(Галина Чумак)

У текстах біль за всім рідним.
«Донельзя тупая манера-
Налево смотреть и направо,
Когда сплошь и рядом кроваво.
Завалиться в город отребье,
Бордюр превращая в поребрик.
Охвостье заварит гротески –
В пески превращаются Пески».
(В’ячеслав Пасенюк)

Що переживають люди, яким довелось тікати і ті, хто тікати відмовились зачіпають у своїй прозі Світлана Заготова, Еліна Свенцицька, Володимир Рафеєнко, Олексій Чупа.

«Это раньше било : «Кто виноват?» и «что делать?». Сейчас это уже никому не интересно. Виноваты все, что делать никто не знает. Самый главный вопрос – где бить? А точнее – куда податься, чтобы не стреляли», - пише Еліна Свенцицька, пояснюючи переживання місцевих мешканців.

Окремим відкриттям є й уривок роману про УПА історика Дмитра Білий «Басаврюк-ХХ». Події відбуваються на Галичині 1949 року. Текст особливий не лише тим, що про тему визвольної боротьби на заході пише східняк, а і в тому, що написаний в 1999 році, коли писати і говорити про УПА, як про героїв, ще не було менйстрімом.

У певній мірі антологія руйнує стереотипи. Адже, наприклад, Емма Андієвська, у сприйнятті більшості, представниця Нью-Йоркської групи, і аж ніяк не донецької літератури. Василь Голобородько для мене завжди був представником київської школи поетів, а не уродженцем Луганщини. Іван Світличний, Василь Стус – поети-дисиденти, а не поети Донбасу. А все ж, їх малою Батьківщиною був Донбас. Тут вже можна вести дискусії про те, що ж більше вплинуло на творчість Андієвської: дитинство в російськомовному місті чи еміграція до США, чи творчий злет Голобородька був через навчання у Києві, чи коріння ?

Залишились одне питання до видання - етичне. Зрозуміти, що хтось із сучасників виїхав із рідних місць, а хтось вирішив залишитись, незважаючи ні на що, це питання вибору. Але наскільки доречно друкувати під одною палітуркою Василя Стуса і, наприклад, «заслуженого письменника ДНР» Сергія Шаталова?

У будь-якому випадку, як мудро відзначив Іван Дзюба, така книга, як ця Антологія, мала б з’явитись раніше, щоб зрозуміти решті українців, сутність того, що відбувається на Донбасі. Навіть більше, такої Антології потребує кожен регіон, який нині лишається на культурній мапі України білою плямою.

Анастасія Дзюбак

 

Сподобалася стаття?
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити