Орієнтир — незалежність. Як реабілітаційний хаб повертає незрячим ветеранам самостійність та активне життя
Повернення ветерана, який втратив зір, до цивільного життя — це виснажливе навчання з нуля. Пораненим бійцям доводиться самим шукати шлях до елементарного побутового виживання. Як ветерани вчаться заново орієнтуватися в темряві, чому цивільні досі не вміють із ними взаємодіяти та як громадські ініціативи закривають прогалини в системі — у матеріалі «Гречки».
Головна професія — жити заново
27-річний Дмитро зі Світловодська до мобілізації навесні 2025 року працював будівельником, а вже за кілька місяців, під час боїв на Донеччині, дістав важке поранення та втратив зір. В Інституті очних хвороб ім. Філатова медики констатували: оперувати поки що неможливо. Хірургиня, яка лікувала його після поранення порадила звернутись до «Трініті ХАБ» — місця, де йому допоможуть пристосуватись до життя по-новому.
Після місяців шпиталів він прагне опанувати кожну навичку.
«Намагаюся брати все. Вже трохи вивчив клавіатуру, щоб працювати за комп’ютером, освоюю шрифт Брайля. Щоправда, читати ним поки складно — потрібна постійна практика. Також вчуся по-новому користуватися телефоном», — розповідає ветеран.
Особливе місце в його розкладі займає кухня, де бійці заново вчаться готувати та обходитися без сторонньої допомоги. Також Дмитро відвідує групові заняття з психологом: там хлопці не лише пропрацьовують травми, а й багато розмовляють та жартують. Ще один етап адаптації — танцювально-рухова терапія — для тих, хто втратив зір, це спосіб знову відчути баланс тіла.
«Я раніше ніколи не танцював. Для мене ці рухи — щось абсолютно нове. Загалом тут усе корисно, важко виділити щось одне. Це просто навчання жити заново», — каже він.
Менторство, спорт та іспит для цивільних
«Трініті ХАБ» відкрився у Києві навесні 2024 року як безбар’єрний соціально-освітній простір для людей із порушеннями зору — передусім ветеранів і цивільних, які втратили зір через війну. Це недержавна ініціатива, створена видавництвом «Антологія», яке друкує книги шрифтом Брайля, та МБФ «Здоров’я майбутнього» за підтримки благодійного фонду «Леруа Мерлен Солідарність». Усі послуги — безкоштовні.
Простір займає 750 квадратних метрів, де кожна деталь підлаштована під одну потребу — повернути людині автономність. Стіни тут світлі, двері навмисно темні: контрастність допомагає орієнтуватися тим, хто має хоча б мінімальний залишок зору. Коридори широкі, без порогів і небезпечних кутів, а біля кабінетів і на поручнях розміщені тактильні наліпки та таблички зі шрифтом Брайля.
У цих стінах працює мультидисциплінарна команда з 15 фахівців. Учасники вчаться заново виконувати повсякденні дії: орієнтуватися з білою тростиною та самостійно пересуватися містом, користуватися смартфонами й комп’ютерами, читати шрифтом Брайля. Для цього в хабі облаштували кабінети психотерапії, бібліотеку, спортзал та ерго-кімнати, що імітують звичайну квартиру, де вчать готувати їжу й давати собі ладу в побуті. Також тут проходять адаптивні заняття — іпотерапія та танцювально-рухова терапія. Залежно від потреб, ветерани відвідують окремі тренінги або проходять повний 21-денний курс із проживанням, аби знову жити максимально незалежно.
Одним із менторів хабу є Артур із Фастова. У перші дні повномасштабного вторгнення він долучився до 114-ї бригади ТрО, воював під Ізюмом, Бахмутом і Куп’янськом, де восени 2024 року повністю втратив зір. Після реабілітації в центрі Артур залишився працювати інструктором і тепер навчає інших бійців вести господарство та готувати.
«Хлопці приїжджають різні, є дуже закриті. Дехто звик, що їх обслуговуватимуть дружини чи батьки. Але я намагаюся вкласти їм у голову: рідні не вічні. Якщо ти залишишся сам, ти маєш бути навченим. Якщо зміг я — зможеш і ти», — переконаний Артур.
Кухня, де він викладає, обладнана адаптивними гаджетами: озвученими мультиварками, аерогрилями, датчиками рівня води. Проте Артур наголошує: такі технології коштують космічних грошей — двоконфорочна озвучена плитка коштує близько 18 тисяч гривень, що недоступно для більшості ветеранів із пенсією по інвалідності.
«Вдома я готую на звичайній газовій плиті й можу зробити абсолютно все — головне, щоб під рукою був чіткий рецепт. Цим власним прикладом і ділюся з учнями», — каже інструктор.
Частину базових речей компенсують волонтери — зокрема організація «Побачити перемогу», яка безкоштовно передає тонометри, озвучені ваги та тактильні наліпки. В усьому іншому рятують мобільні застосунки: екранні читці, навігатори та програми на кшталт Be My Eyes.
Поза хабом Артур веде активне спортивне життя — займається параклаймбінгом і виборює кубки на чемпіонатах України з пауерліфтингу. Невдовзі він також має отримати собаку-поводиря, що дасть йому ще більше самостійності у пересуванні.
Найбільший біль ветерана — непідготовленість міст і суспільства до взаємодії з незрячими.
«У моєму рідному Фастові з доступністю повний нуль — тактильні смужки покладені аби було. Владі байдуже. Але я можу зайти у кабінет посадовця, щоб пояснити, як треба робити насправді, — каже ветеран. — Та ще гірше — поведінка людей. Цивільні часто хапають незрячих за руки чи за тростину, намагаючись кудись тягнути. Вони не розуміють, що цим повністю збивають наш внутрішній маршрут і викликають роздратування. Правильно — просто підійти й запитати: “Вам допомогти?”».
Крок у темряву
База є — далі сам
До великої війни Руслан працював на металургійних заводах Нікополя. Півтора року тому на Донецькому напрямку він повністю втратив зір.
Після поранення чоловік довго не міг зрозуміти, як жити далі. Шлях до реабілітації підказав випадок: дружина побачила інформацію про центр для людей, які втратили зір. Торік восени Руслан пройшов тут 21-денний курс, де вчився користуватися білою тростиною, опановував побутові навички та вчився заново орієнтуватися у просторі.
Зараз він із родиною облаштовується в Києві, а до хабу періодично повертається, коли відчуває потребу змінити обстановку й відновити внутрішню рівновагу. Каже, комп’ютерні програми даються йому непросто, тому багато працює з психологом, слухає YouTube й учиться по-новому сприймати світ.
«Я в якихось звичках залишився таким, як і був — самовпевненим і впертим. Не хочу підлаштовуватися. Можливо, це й допомагає», — каже Руслан.
За його словами, реабілітація дає основу, але далі кожному доводиться самостійно будувати нове життя: «Нам дали базу, а все інше в житті напрацьовуєш самотужки».
Танці на протезі та пошук сенсу
Ігор із Бердичева до великої війни керував компанією з продажу зварювальних матеріалів. Пішов у військо добровольцем і понад півтора року тому отримав важке поранення — втратив ногу та майже повністю зір.
Фізичне відновлення він проходив у центрі Superhumans, а згодом долучився до «Трініті ХАБу», коли зрозумів: опанувати життя без зору самотужки неможливо. У хабі він шукав не лише фізичної, а й психологічної опори.
Тут Ігор відкрив для себе рухову терапію через танці. Для нього це стало способом відновлювати баланс і впевненість у пересуванні на протезі.
До попередньої роботи він повертатися не планує — нині вивчає психологію. Багато слухає книжок, зокрема Орвелла, Ремарка та Франкла, чиї ідеї про пошук сенсу стали для нього опорою.
«Коли людина втрачає сенс, вона перестає рухатися вперед. Набагато складніше знайти себе заново», — підсумовує Ігор.
Найкраща залежність — від самого себе
25-річний Іван із Марганця з перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 25-ї десантно-штурмової бригади на Донеччині. Після звільнення з лав ЗСУ за станом здоров’я російський снаряд влучив у двір батьківського будинку — Іван втратив руку, частину трахеї та зір.
У хабі він опановує комп’ютер і смартфон, займається плаванням, іпотерапією та скелелазінням. Поза центром уже самостійно пересувається містом, ходить до магазину, готує їжу.
«Найкраща залежність — від самого себе. Чим ти функціональніший, тим простіше і тобі, і оточенню», — каже Іван.
Проте найбільше ветерану болить системна байдужість держави до безбар’єрності, яку почали помічати лише зараз.
«Дуже прикро, що для цього потрібна була велика війна і тисячі незрячих ветеранів, аби влада та суспільство нарешті звернули увагу на інклюзію, — підсумовує боєць. — Безбар’єрність потрібна всім: і людині без кінцівки, і мамі з візочком, і літнім людям. Наше завдання зараз — змусити систему працювати».
Простір, де повертають майбутнє
«Трініті ХАБ» пропонує комплексну програму для людей, які повністю або частково втратили зір. Наразі центр зосередився виключно на ветеранах та військовослужбовцях і може одночасно працювати з 60 учасниками на місяць.
За словами заступниці директора Тетяни Костенко, чекати місяцями у чергах не потрібно: «Людина телефонує, ми з’ясовуємо її потреби й домовляємося про приїзд. Іноді програму можна розпочати вже наступного дня після дзвінка».
Контакти для запису та консультацій:
- Телефони: +38 (098) 447-66-55 (Тетяна Костенко), +38 (067) 298-99-80
- Адреса: Київ, вул. Кіото, 25
- E-mail: trinitihubua@gmail.com
- Сайт: trinityhub.org.ua
Нагадаємо, раніше «Гречка» розповідала про підприємців, які створюють адаптивний одяг, взуття та посуд, які допомагають повернути самостійність ветеранам і людям з інвалідністю у щоденному житті.
Фото: Ольга Тарантіна, ветерани Артур та Іван, сторінка «Трініті ХАБ»
