Юрій Шевчук: «Завтра все будет Иначе…»

У Кіровограді багато людей, які люблять ДДТ, розуміють і цінують їх творчість. Але набагато менше тих, хто наважиться посеред зими (мало того – посеред робочого тижня, у середу) поїхати аж у Київ, щоб побачити на власні очі й почути на власні вуха концерт легендарної рок-групи. Наша трійка відважних розуміла: якщо не ми, то хто, якщо не зараз, то коли? Коли ДДТ приїдуть у Кіровоград? Питання риторичне… Квитки було взято ще перед Новим роком. Слід сказати, що як для Києва і як для легенди такого масштабу, ціни на квитки були більш ніж доступними – від 180 грн. (стоячі місця у партері – фан-зоні) до 400 грн. (найзручніші місця на трибунах).

З острахом ми перечекали жахливі морози, – на щастя, ближче до дати концерту погода змилостивилася і повернула на тепло.

Нарешті довгожданий день концерту. Великий неповороткий автобус, чухкаючи і чмихаючи, рушив за маршрутом «площа Богдана Хмельницького – Київ». До речі, хто буде їхати рейсом, який відходить о 10.00, раджу брати квиток подалі від телевізора. Мої спроби одягти навушники й зануритись у прослухування закачаного в телефон альбому «Иначе» розбилися об ревище якогось російського серіалу з небанальним сюжетом про перестрілки й вибухи. Об нього ж розбилося й природне бажання поспати. Довелося всі 6 годин злісно споглядати красу природи у вікно й думати різні думки, мріючи, коли ж уже Видубичі.

Видубичі дещо змінилися з часу, коли я останній раз була в Києві (близько півтора року тому). Купуючи квиток у Кіровограді, я не надала значення словам касира, що «на Видубичах каса не працює». Автобус пчихнув і зупинився біля якогось заборчика. Кіоск із шаурмою, тітка з газетами, бачок зі сміттям, вп’ятеро більше сміття навколо бачка, дві собаки. Оце й усі Видубичі. (Я так зрозуміла – там ведуть нову лінію метро, будують міст, тому й закрили станцію – може, хтось краще знає.)

Концерт о 19.00. Трішки Києва перед концертом – трішки Майдану, трішки мандрів по метро, трішки дорогих столичних магазинів і велика-велика і смачна київська перепічка. О пів на сьому простір від станції метро до Палацу спорту (там метрів 200) був уже заповнений людьми. Ми підійшли до входу в Палац, «ничто не предвещало беды». І тут контролер заплутав нас у трьох соснах. Точніше, у п’яти (з нами ще було двоє друзів-львів’ян) за схемою 3-2-2, 2-2-3. Ті двоє, що пройшли першими, взяли три квитки, їх двох порахували за трьох, а в нас трьох, що лишилися, два квитки, але ми стверджуємо, що нас троє… Це був «вынос мозга», який продовжувався хвилин п’ять, врешті, всі зайшли, сказавши «фуф».

А Палац спорту дуже гарний. У Палаці спорту є великі кубічно-квадратні сяючі люстри в стилі «хай-так». У Палаці спорту є роздягальня, де працює (увага, кіровоградці, диво!) достатня для того, щоб не утворювалася черга, кількість гардеробниць. У Палаці спорту є туалет – безкоштовний! У Палаці спорту є багато кафешок, де можна попити кави, а любителям «хліба й видовищ» набрати із собою на концерт якоїсь апетитної на вигляд продовгуватої випічки. Словом, організовано все добре – як для людей.

Ми зайшли в зал за 15 хвилин до сьомої. На диво, він був майже порожнім, ми зайняли досить козирні місця в партері «на окраине центра». Але люди продовжували заходити – очевидно, по київських пробках після закінчення робочого дня не так то й просто добратися до місця призначення.

Концерт розпочався із затримкою хвилин у двадцять (порівняно зі «Скорпіонсами», на концерт яких я їздила в листопаді 2010, і які дозволили собі запізнитися на півтори години, це – майже вчасно). Юрій Шевчук вийшов і вибачився за затримку, сказав, що чекали, бо на вулиці ще повно людей, які йдуть і йдуть суцільним потоком. Коротко розказав, яку структуру матиме концерт: нова програма «Иначе» – півтори години, «А потом мы с вами еще попоём», – пообіцяв він.

Справді, ближче до восьмої години зал був уже заповнений «вдребезги» (цитую одне з Інтернет-видань, яке саме так описало кількість людей, очевидно, протупивши при перекладі українського слова «вщент»).

«Родившимся этой ночью мы оставляем землю», – шарахнули по вухах ударні акорди першої пісні – і понеслось…

Інакша, інакша музика. Справді не така, як була в ДДТ раніше. Гостра, сильна, гучна. Вона ніби хоче достукатися до кожного. Не залишити нікого просто стояти і слухати красиву мелодію. Вона хоче змусити вслухуватися в слова. «Руки дрожат не от страха, а от холода слов голых»…

Інколи ріже по вухах. Інколи просто лупить по голові, як от пісня «Мою родину сожрал СПИД», причому буквально, тому що хлопець переді мною щільно затулив вуха двома пальцями і надовго пірнув кудись вниз… Але… може, про СНІД так і треба – кричати страшним криком…

Але мелодійність – все-таки це найголовніше. Якою б гостросоціальною не була пісня, це все не спрацює, якщо в ній немає внутрішньої гармонії, якщо на перший план не виходить МУЗИКА. І Юрій Шевчук – як художник – про це прекрасно знає. Кожна його пісня в першу чергу – красива, а потім – змістовна. І ні в якому іншому порядку.

За сценою – великий екран, де відображується усе, про що співається в піснях. Відеоряд чудово підкреслює і доповнює зміст композицій – це цікаво, незвично і видовищно.

“Еле дышит прозрачное пламя свечи, Расскажи мне, в чем смысл войны, не молчи…”

На екрані – панорама із безкінечно високої багатоповерхівки, поверхи мелькають один за одним – сотні, тисячі поверхів, які переходять одразу в небо, в безкінечне синє небо… «Все говорят, что звёзды мне благоволят…» – переливається одна композиція в іншу, а небо переливається в усіяний зорями космос…«Когда ты была здесь» – красива лірична композиція, написана Юрієм Юліановичем у пам’ять про покійну дружину. Присвята тим, кого немає більше з нами.І пісня про свободу. Ту саму, яка долає мости між людьми, і яка нам розказала, якого ми роду. Якщо ви ще не слухали альбом «Иначе», почніть саме з неї – концептуально довершена річ, яка логічно завершила перше відділення концерту.

«Ну что, вкурили?» – пожартував після шоу Шевчук, але ж видно, що йому далеко не байдуже, як сприймає публіка новий формат творчості ДДТ. Публіці сподобалося – про це свідчили гучні аплодисменти. Але прихильники групи зібралися тут не тільки для аплодисментів – очікувальні бісики в очах освітлювали сцену не гірше за прожектори.

Юрій Юліанович розповів, як готувалося шоу, зазначив, що саме київський художник створив відеоряд.

«У нас в России много нефти. Это влияет на людей. Когда к кому-то обращаешься с предложением, он в первую очередь спрашивает: «Сколько вы мне заплатите?». А первое, о чем спросил киевлянин, было: «А в чем идея?» И я сразу понял, что мы сработаемся».

Крім того, Шевчук розповів, що заради створення нової програми вони по вуха залізли в борги і наступного разу він тричі подумає, перш ніж братися за щось подібне. При цьому, ніби вибачаючись, спитав у залу, чи не сильно дорогі квитки, чи всім вистачило грошей… Така от людина. Близька і щира. Людяна.

Потім він попрощався, світло згасло. Ну але ж шанувальники ДДТ – люди з розумом (факт!), вони стійко чекали. По залу проносилося істеричне «Юра, давай!». Юра знав, що так і буде, тому далеко не відходив.

На радість усім зазвучали старі добрі улюблені хіти «Просвистела», «Ветер», «Метель», «Родина», «Не стреляй». Зал горлав, волав, підспівував, підстрибував і загалом перетворився на ліс рук. «Я аж слова забыл, так залюбовался на вас», – радів Шевчук.

Ой, а ми як раділи, коли раптом зазвучала українська народна, і Юрій Юліанович разом із бек-вокалісткою «отожгли» куплет із «Ти ж мене підманула»! Ще й станцювали.

Автор даної статті зірвала голос ще на «Ты будеш вечно со мно-о-о-о-й» і на «Э-э-э-й, начальник!», тому під час фінальної «Это все, что останется после меня» уже просто мовчки махала мобільником, утворюючи разом із залом неймовірної краси «Чумацький Шлях» із увімкнених телефонів та фотоапаратів.

«Спасибо, Киев! До свидания!» – попрощалися творці прекрасного і пішли. А люди лишилися і волали «На біс!»… Творці прекрасного повернулися: «Ну, что вам спеть? Какая ваша любимая? Ну конечно же…» – і зазвучала «Что такое осень – это небо». Стрункий злагоджений 20-тисячний хор підспівував.

Група попрощалася й покинула сцену. Увімкнулося світло в залі. Але люди продовжували стояти й кричати. Ніхто не йшов. Через 2 хвилини вийшов Шевчук з акустичною гітарою і питанням: «Ну хорошо, хорошо, что вам еще спеть? Группа, уже не выходите, я сам». І заспівав «Актриса Весна». Красиво, свіжо і чисто. «Позволь нам дожить, позволь нам допеть … до весны…»

Сльози щастя. Мир, дружба і вселенська гармонія. Всі хилитаються в один ритм. Всі обіймаються. В світі панує любов.

Шевчук нарешті пішов. Але люди не здавалися. Хвилин десять усі ще стояли, гуділи, потім почали розходитися. Ми трохи потусувалися, пофотографувалися. Половина залу розійшлася. Друга половина таки стояла і кричала.

Ми врешті пішли. Нам же за годину вже треба бути на Видубичах. Спустилися на перший поверх, узяли куртки з гардеробної, одяглися, підперезалися. І тут чуємо – струшує стіни Палацу спорту музика і лунає знайомий до болю голос – знову співає у залі Юра Шевчук, музикант…

У нас був вибір: або бігти дивитися, або спізнитися на автобус. Ми пішли на автобус, «скрипя сердцем». А як же ж цікаво – що вони іще співали? Що ми пропустили?.. Я думаю, нічого страшного, максимум одну чи дві пісні, але ж цікаво – які?.. Так і живу тепер із загадкою.

Надія Паливода

Фото звідси