Заокеанські бувальці Павла Босого: думки про життя та окремо про долю репертуарного театру(ФОТО.ВІДЕО)
Столиці та поліси підживлюються необмеженим, безіменним током щонайсвіжішої людської сили, таланту, як пересичений ресторанний критик у закладі домашньої кухні, мають звичку ще й скептично заломити бровою над «невигадливим меню»; тоді як маленьке місто плекає сентимент до надзвичайних історій, воно роззирається у пошуках своєї людини-легенди, а знайшовши – намагається всіляко розвинути і помножити цей зв’язок родинної причетності, подекуди перетворюючись на топографічну раму до портрету відомої людини.
Павло Босий належить до числа небагатьох кіровоградських звитяжців, що таки «вибралися на багаті села», проте зв’язків із містом свого дитинства і молодості не обривають, повсякчас намагаючись прикласти руку і багатющий досвід роботи у творчій галузі до справи громадського значення. Невже через взаємний сентимент? Свою розмову із головним художником Кіровоградського академічного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, професором університету Сан-Дієго (Каліфорнія, США) Павлом Васильовичем Босим ми вирішили оформити за структурою анкети.
Рядок «Походження»
Мій батько – кіровоградець, відомий як учасник і художній керівник ансамблю народного танцю «Ятрань»;
мати – родом із Харківщини, медик. Тривалий час родина жила «на валізах»: гастролі, переїзди, устаткування на нових квартирах… Чимало добрих спогадів залишилось про чернівецький період, коли був зовсім малим і ходив під стіл пішки. Учеписта особливість і принада цього міста, якщо не згадувати старовинної архітектури, полягає в умінні виграшно приладити один до одного різні етноси, культури. Центр міста, за невеликим винятком, опосіли євреї. Нікуди дітися, – поволі засвоюєш їхній мовний манер, нюанси інтонування і таке інше… Приміром, коли хтось із дорослих російською питався «Куда ты сейчас идешь?», хлопча впевнено картавило «В пагк» замість «В парк».
Батько активно гастролював аж до того випадку, коли в один із приїздів я не назвав його дядею і протягнув руку для знайомства. Крапка! Запропонували квартиру у Кіровограді, і – аж до тридцяти з лишком років мешкаю, вчусь та працюю тут. Після переїзду батьки ґрунтовно взялись за виховання, отже почався період наполегливого добування з мене імовірно успадкованих талантів: спочатку «віддали на танці», а згодом – на сім років «прикували» до піаніно, внаслідок чого, і, по-моєму, цілком природньо, – викликали повну знехіть до цих вправлянь. Після закінчення школи планував вступити до філфаку, проте, знову ж таки, за наполяганням батьків, здав документи у прийомну комісію історичного факультету колишнього Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна. Про те, щоб шукати вчитися деінде, в іншому регіоні чи місті, навіть не йшлося: я був правильним «домашнім хлопчиком».
Рядок «Освіта»
Захоплення (радянський період)». Мріяти про театр почав із дев’ятого – класу під час перегляду спектаклю «Дума про Британку», поставлену В. Савченком у театрі ім. Кропивницького (1980 р) . Згодом надзвичайно вразила вистава «Ніч після випуску (1982 р.), котру побачив у молодіжному театрі «Резонанс» за часів його його видатного керівника Валерія Дейнекіна. Вважаю, це була найкраща постановна і виконавська версія п’єси за багато років. Так визріло усвідомлене, оформлене у конкретних візіях, бажання бути причетним до створення драматичного дійства. Однак нагода реалізувати ці плани трапилася тільки після закінчення навчання в інституті, адже вчилися ми шість днів, а у неділю – стояли в черзі за книжками в бібліотеці, плюс практика у колгоспі, виробнича практика, написання дипломної, робота у «Комсомольському прожекторі»…
Протягом 90-х років співпрацював з «Резонансом», був сценографом таких відомих постановок у театрі імені Марка Кропивницького, як «Коли наші діди парубкували», «Гріх» (за Володимиром Винниченком), «Коли розлучаються двоє». Партійним ніколи не був, але партійне життя у присмерку, за самими лаштунками трохи знаю. Адже віддавна так велося, що істфак потенційно розглядався як кадрова колиска обкому. Над нами чабанили кедебешники, і взагалі – на курсі було достатнє число тих, що «посткували»…Надто вже швидко деканат був поінформований на предмет поширення політичних анекдотів чи якихось вільнодумних висловлювань. За таке виключали з вищу. Посадовці теж були обережними. Ніхто не дозволяв собі надмірностей, так би мовити, зловживання адмінресурсом, хоч все-таки це був особливий, більш комфортно устаткований світ: продуктові бази, спеціальні поліклініки, садки, школи. Однак щоб хтось раз і – завів собі коханку чи придбав авто – таке було просто неприпустимо! Боялися. На звітних нарадах міського рівня зазвичай говорили, що соціальна ситуація в Кіровограді стабільна – жодного наркомана чи рухівця! За рік-два, аж під кінець Перебудови, став членом суспільно-політичного клубу «Перевесло». Ми збиралися, дискутували про історичну долю України та її державність, міське самоврядування (свобода слова, свобода вибору). Якось кедебешники вчинили провокацію – Кіровоградом поширились чутки про єврейські погроми. На кілька діб місто зачаїлося, спустіли центральні вулиці. По дорозі на репетицію в «Резонансі», мав нагоду подивитися на ту дивину, але скінчилося все тим, що кілька хуліганів для куражу перекинули бочку із квасом.
