Вистава “Хочу купить вашего мужа”: іронічний любовний трикутник на кіровоградській сцені

Зал був повний. Це і не дивно, адже на сцені мали з’явитися народні артисти Росії Галина Польських та Валентин Смирницький, добре відомі на пострадянських просторах, а також, як зазначалось в анонсі, „молода талановита артистка Ірина Жорж”.

 Вистава не потребувала особливих декорацій, масовки чи неймовірних костюмів. Вся „сіль” була, власне, у діалогах персонажів.

Ситуація розгортається у класичному любовному трикутнику. До бальзаківського віку жінки Олени Володимирівни приходить юна і дурненька Оксана, яка по вуха закохана у Андрія Васильовича – чоловіка Олени (вже на перших хвилинах вистави без комізму не обійшлось. Якщо подружжя середнього віку у виконанні Польських, якій 74, і Смирницького, якому 69, виглядало принаймні гармонійно, хоча і не відповідало тексту п’єси, то сімнадцятирічна коханка у виконанні 52-річної Ірини Жорж відверто тішила. Фактично втілився бородатий анекдот про те, що Джульєту чи то Офелію в театрі завжди грає „прима”. Не залежно від того, скільки їй років).

Дівчина розповідає, що вже майже рік має стосунки з Андрієм, чесним, добрим, розумним, що знає правду про те, що він живе з дружиною по інерції, що вже майже два роки подружжя не розмовляє, але благородний „Андрюнчик” не може покинути ніжну і хворобливу дружину. Хоча такі заяви падають як сніг на голову Олені, сприймає вона усю ситуацію без скандалів чи істерик – з іронією, адже як заявляє сама „любов проходить, а от ревність чомусь – ні”. Тим паче, що дівчина, якій коханець розповідав, що „з нею рай і в шалаші” приготувала для законної дружини відкупного – 200 тисяч доларів.

Ситуація розгортається у 20-ту річницю знайомства Олени з Андрієм. Тож коли благовірний повертається додому, опиняється між двох вогнів. (до речі, обидві жінки одягнені у рожеве. Можливо у певній мірі, це мало б увиразнити їх подібність, адже насправді обидві вірили у „лапшу”, яку їм навішував на вуха Андрюнчик). Чоловік не здатен навіть у такій ситуації зізнатись у брехні, ні одній, ні другій. Отаке безпорадне метання між двома вогнями на сцені зображується у вигляді почергового танго, яке танцює то з дружиною, то з коханкою. Найбільше чоловіка зачіпає те, що жінка готова його „продати”, а не падає в ноги з проханнями не кидати, тож він навіть готовий обмовити себе і зізнатись, що ні в кар’єрі, ні в житті особливих досягнень і не має, і що навіть брошка, подарована коханці, не просто підробка, а ще й крадена у жінки.

Все ж, винних має чекати покарання. Тож Оксана, дізнавшись усю правду, останньою краплею у якій стала брехня про інтимне життя подружжя, розчарована і зраджена покидає сцену. Ну, тут все ок, як то кажуть. Виправдовується прислів’я „не рий яму іншому, бо сам у неї потрапиш”, хоча насправді не все так сумно – дівчина примітила юнака, що готовий взяти її заміж, адже як зізнається сама, вона виявилась не надто сучасною для Андрончика, бо ж хоче сім’ї і дітей.

А от з винним №2, чоловіком, ситуація у постановці геть не логічна. Жодної кари, щирого розкаяння і т.п. Жінка картинно йде з дому (за текстом п’єси у цей час чоловік веде сопливі діалоги з другом і навіть збирається вішатись, але на сцені цього не відбувається), а потім сама ж і повертається. Їй досить одного „ну, прости” і вона все пробачає. Хепіенд. Завіса.

Тут залишається вагатись, що ж є лейтмотивом вистави: „всі баби дури – пробачать і так” або ж „всі мужики козли – ну що з них візьмеш”.