Оксана Стоянова: Вулиця мого міста
Звати мене Оксана. Мені 20 рочків, навчаюсь у КДПУ ім. Винниченка на філфаці, вже третій рік. Сама я місцева, місто своє люблю, але якраз за такого типу старі вулички і провулки, бо там тихо і мало людей. Пишу коли маю час і натхнення, тобто не часто. Пишу, коли просто хочеться писати…
Вулиця мого міста
Камінець тричі стрибнув поверхнею води в калюжі, за ним другий, третій… Три хлопчики років десяти бігають навколо цієї ж калюжі, яка займає дві третини проїжджої частини і по черзі запускають «жабку»; розбавляючи цей процес викриками : «А у меня пять получилось», «А у меня на речке вообще раз двадцать получалось».
Вулиця в центрі міста. Незвично проста для такого пафосного оточення. Має назву вона пролетарська і від тих далеких пролетарських часів вона аніскільки не змінилась.
Весняний день, ясний, з блакитним небом і прохолодним вітерцем, який на поверхні калюжі утворює хвилі. Автомобілі тут їздять раз у «п`ятирічку». Дорога колись асфальтована, повільно перетворилась у грунтовану.
З лівого боку височать залишки першого Гідросилівського цеху. Цегла зеленкуватого відтінку, сірі гнилі шматки віконних рам, із даху висить іржавий залишок ринви, який на вітрі видає звуки, схожі на те, ніби дитина вчиться грати на скрипці. Чомусь так і пригадуються рядки Маяковського: «А вы ноктюрн сыграть могли бы на флейте водосточных труб?».
З правого боку стоять похилі, де цегляні, де глиняні будинки, що майже порівнялись із землею. Будинки тих самих далеких пролетарських часів. Маленькі дворики – шість соток на п`ять господарів. Післявоєнна атмосфера…
Проїхав автомобіль і розвіяв цю ж саму післявоєнність, розбурхав калюжу, прогнав хлопчаків.
А потім все спочатку: «Смотри, три раза получилось» і камінець пішов на дно.
Оксана Стоянова
