Ольга Король: “Герої нашого часу”(ФОТО)
Я студенкта 3 курсу факультету філології та журналістики. Пишу тоді, коли є натхнення. Це може бути вночі, коли я вже лягла спати, на парі української мови чи вдома біля телевізору. Приїхала із Світловодського району, щоб стати журналістом або редактором. Мрію створити власне видання, яке б не лише розміщувало цікаві статті, а й допомогало людям практичними порадами. Перед новим роком зайняла І місце на конкурсі сербської мови і навіть “засвітилася у “Ранковій каві”. Кіровоград мені подобається тим, що він компактний та затишний. Наші чудові парки дають змогу розслабитися й відпочити.
Бажаю всім не зупинятися на досягнутому і вірити, що мрії здійснюються! Юність відкриває для нас всі шляхи, тому ми можемо змінити на краще не лише себе, а й навколишній світ.
Герої нашого часу
Вони сидять на лавочках біля будинку щодня на чолі із завдомом Валентиною Артемівною. Це незмінна трійця. Ще досить молоді бабусі, які і губки підфарбують і зачіску зроблять. Іноді до них приєднуються мами з маленькими дітьми або дивний юнак, що проживає на 2 поверсі. Дивний, тому що майже завжди мовчить у цій компанії, а потім по телефону розповідає про все, що довідався за день. Його співрозмовник чи може співрозмовниця, викликає у мене щире співчуття.
Нещодавно я поверталася від подруги. Ще здалеку почула музику, досить гучну, але не традиційну молодіжну. Підійшла ближче і побачила цікаву картину: шикарно накритий столик на вулиці,приодягнені бабусі та дідусі, сміх, галас. Це доповнював колоритний немолодий чоловік, який грав на акордеоні, а всі інші співали українську народну пісню про кума, який залицявся до своєї куми. Поруч дві бабусі танцювали і плескали в долоні, немов підбадьорювали одна одну. Таке святкування викликало в мене різні почуття. По-перше, це здивування. Адже навіть у селі, де більше дотримуються народних звичаїв, цього майже не побачиш. По-друге, гордість за наших пенсіонерів, які можуть зібратися і показати мастер-клас не лише своїм ровесникам, а й людям, що їм у діти годяться. А ще просто захотілося забути хоча б на вечір про всі проблеми, навчання, обов’язки і побути біля до них. Настільки ці люди випромінювали світло, позитивну енергетику, радість.
Я вже звикла, що повертаючись із пар мене зустрічають невтомні охоронці не лише лавочок, а й усього будинку та моральних норм його мешканців. Вітаюся і йду далі. Не тому що не хочу хвилинку сісти і відпочити, а за вічним браком часу. Постійно біжиш кудись, поспішаєш, намагаєшся все встигнути, а життя проходить мимо. Звичайно, ці бабусі вже своє відпрацювали і в більшості з них немає іншого порятунку від самотності, ніж щоденні посиденьки з такими ж жінками. У дітей свої турботи, робота, друзі, а тому відвідувати батьків кожного дня не можуть. Дехто навіть приїжджає з іншого міста, не раз на місяць, а раз на рік. Телевізор теж набридає, адже які б цікаві там не йшли серіали, а живе спілкування для них набагато цінніше.
Коли я бачу їх на лавочках, у мене одразу перед очима постають ластівки, які сидять на дроті. Вони так само попритулялися одна до одної і туркочуть про те, «що пенсії знову не вистачає» чи «а я вчора пиріжків напекла, бо внуки приходили», або й «огірочки зійшли», що викликає у них неймовірне щастя. Іноді надмірна увага до моєї скромної персони породжує чомусь роздратування, але потім я намагаюся уявити свою маму на їхньому місці, чи навіть себе і мені стає трішки соромно. Старість уже самою наявністю мусить викликати повагу.
Вони дуже допитливі та наполегливі, ніщо не залишається поза їхньою увагою. Про те, що я їздила на травневі свята додому навіть не всі мої друзі знали, а ось бабусі помітили. Як тільки я з’явилася у дворі, з важкою сумкою і купою пакетів мене одразу перехопили. «Вас давно не було видно. Ми думали, що ви переїхали». «Та ні», – брякнула я, волочучи за собою відро картоплі і кілька банок консервації. «А то наша Валентина (моя хазяйка), як шо не так, то й виставить може», – не здавалася моя співрозмовниця, намагаючись підштовхнути мене на одкровення. «Все нормально», – машинально відповіла я, передчуваючи, як потягну свої баули на 5 поверх. «І Валі давно не видно. Не приїжджає вона до вас?», зробила останню відчайдушну спробу заговорити мене бабуся. «Приїжджає іноді», – посміхнулася я і з полегкістю зайшла в під’їзд. Сусіди це чудово, але чим менше знають, тим краще.
Останні декілька тижнів неймовірна спека. Ось і бабульки поховалися від неї по квартирах. І дивно, але одразу стало якось сумно і незатишно біля дому. Вони є невід’ємною частиною нашого життя. До них звикаєш і навіть перестаєш помічати, але коли їх немає, виникає відчуття неповноти буття, не вистачає чогось маленького, але в той же час важливого.
Ольга Король
Фото автора
