Козакам і море по коліно! м. Остер – м. Київ. Хроніка одного сплаву

Команда

Збиратися почали ще за місяць. Адже справа важлива і дуже відповідальна. Загалом набралося 14 бажаючих учасників з Кіровограда, ще одного “малого” нам доручили кияни. Не всі з них були січовиками: для наповнення групи довелося скористатися інтернет-оголошеннями та допомогою дружньої “Нової газети”, які зрештою розширили коло наших друзів.

З Інтернету з’явився Корнієнко Олександр Анатолійович – військовий пенсіонер, завідувач рибальського сайту зі своєю дочкою та її подругою (Аня й Аня, як вони себе назвали), а газета, окрім нашої чарівної кухарки та кореспондента в одній особі Наталки Кравченко, привела до “Січі” Кириченка Володимира Івановича з Бережинки, який у свої 52, покинувши все, вирішив реалізувати дитячу мрію – сплавитися на байдарках. Ще одна неординарна особистість з Олександрії (чи Новоукраїнки, чи Новопавлівки, чи Криврго Рогу – ми так і не розібрались до кінця) – 17-ти річна Настя Кравченко, яку батьки отак взяли і відпустили з нами без будь-яких розмов. Кістяк групи склали “бувалі” – кошовий Чуб, інструктор з техніки безпеки – Яр, котрий власне керував усіма процесами на воді, обозний – Привид, лікарем традиційно стала подруга Інеса, яку доля закинула за розподілом до Новомиргорода працювати дерматологом-венерологом (цур-цур-цур нам потрапити до неї!), звідти вона привезла молодого та цікавого Олександра Калашніка – програміста, якому, очевидно, віртуал трохи остогид, та й компанія підходящою виявилася. У ролі “лінійних” бійців (чи матросів?) виступили власне ті, заради кого взагалі існує наша організація – діти. Хоча їх було всього четверо, але в тому й прикол: не один, а ціла група дорослих позитивно впливають на молоду особистість. Отже, знайомтеся – друг Богдан (отримав польове псевдо Байрон за неприхований аристократизм), друг Іван (швидко став Юнгою-радистом), друг Єгор (із самого початку Йожик) та Діма з Києва (Жуком його теж уже називали). У нас, як і колись на Січі, всі отримують нові імена – польові псевдо. І прикольно, і ніколи не сплутаєш.

Погода. Від’їзд

Із самого початку хорошої погоди не обіцяли, ба, навіть штормове попередження по всій Україні оголосили. Але ніхто з майбутніх учасників і не подумав відмовлятися. А в день від`їзду небо над Кіровоградом взагалі прорвало на багатогодинний дощ, який завадив організовано зібратися. Учасники з’їхалися на залізничний вокзал… Ніч у потязі – й ось столиця! Сюди, на щастя, дощ ще не дібрався. 10 хвилин у метро – і ми опиняємося в січовій канцелярії.

У “темпі вальсу” збираємо й підремонтовуємо байдарки. Власне про них: зручність цих плаваючих засобів полягає в тому, що вони легко спаковуються у дві хоча й великі, але зручні для носіння сумки – у наплічник (рюкзак) складається т. зв. “шкура” (прорезинений брезент) і дерев’яні шпангоути (ребра жорсткості), а в “карандаш” (продовгувату сумку по типу дорожної) – різного роду трубки й деталі каркасу. При правильному і вмілому підході байдарка збирається протягом 20-25хв. Отож швиденько пакуємо все це добро в “бусик” (про нього домовилися раніше) – і на Чернігівщину!
Їхали години півтори, дехто навіть встиг подрімати. Погода натякала: скоро буде дощ. Тож приблизно о 10 ранку ми взялися монтувати байдарки, першу ліпили довго (пригадували що і до чого), а інші протягом години стали в стрій. Дівчата тим часом приготували смачну гречану (!) кашу з тушонкою (буржуйська каша, як на сьогодні) та чай.

Зачарована Десна

Десна… Гарна, чиста і швидка річка з піщаними берегами, тихими заводями, а головне – без перешкод і завалів, які так намучили нас минулого року на Тясмині. Широченна (300-400 м), повна відсутність усякого там очерету, латаття, жабуриння. Будь-де можна пристати до берега, не забруднившись болотом: береги – суцільний піщаний пляж із вербами й соснами вперемішку. Ідеальна річка для подібних сплавів. Але нам легко вона не піддалася. На заваді стала вже згадана погода.

Щойно ми спакувалися – пішов дощик. Вийшли десь о 13.00. Окремо хочеться наголосити – на байдарках не “плавають”, а “ходять”. Кілька навчальних вправ, роз’яснення азів греблі й керування – і наша регата у складі 5 суден зі швидкістю приблизно 5-8 км./год. рушила за течією на південь. Тим часом інтенсивність дощу посилювалася. Дуже швидко ті, хто не одяг дощовики, пожалкували про це. Хоча в процесі греблі ти не замерзаєш, але достатньо кількох хвилин відпочинку – і тобі вже холодно. Але відчуття єднання з природою допомагало долати ці дрібні труднощі. Все ж таки середина літа, чого боятися?!

Гребли годин п’ять, у когось виходило, у когось – не дуже, а далі зрозуміли,що на сьогодні для наших нерозім`ятих м`язів достатньо. Одразу запримітили затишну бухту – і гайда розвантажуватися! Усе треба було робити швидко, щоб не замерзнути і встигнути розтаборуватися, поки не було сильного дощу (дрібний ішов увесь час). Стоянку свою назвали “Три дубки”, тому що саме між цих благородних дерев ми розбили свій табір. Де ми знаходимося, важко було сказати, бо Десна така “кручена” і несподівана, що люди просто боялися на її берегах щось будувати, зменшуючи до мінімуму кількість орієнтирів для нас. Зрештою котедж, що знаходився поруч, ми розшифрували як “санаторій” на мапі, і зрозуміли, що за атласом ми пройшли «одну сторінку» ( це кілометрів двадцять), а треба було ще «три сторінки». Оскільки в нас було в запасі два дні, то ніби й непогано на сьогодні.

Табір

Ватра вже горіла та варила суп, гріючи найбільш замерзлих. Друг Привид почав свою війну під назвою “розкладання наметів”. Зрештою “наші” перемогли, і ніби ніхто не змок вночі. Уже через годину спритна Наталка зготувала довгоочікуваний макаронний суп з тушонкою. Який же він був смачний… Мабуть, тільки в таких умовах проста їжа виходить такою смачною. Гарячий суп не просто надав усім нових сил, вилікував усі зародки хвороб: він остаточно показав, як круто ми все-таки відпочиваємо, далеко відкинувши панічні думки типу “а може ну його…”. І нічого нам не страшно, поки в нас є сила волі доводити всі справи до кінця, не зважаючи ні на що! Декому сил вистачило ще півночі сидіти біля ватри та точити ляси. А погода не обіцяла нічого доброго.

На ранок небо затягнуло хмарами, дув сильний, але теплий південний вітер, головне – не було дощу. Речі трохи підсушилися, і ми швидко, зробивши всі ранкові справи і навіть руханку, поївши манки зі згущиком (згущеним молоком), почали збиратися.

Знову пішов дрібний дощ, ми вийшли проти вітру. Гребти було важко, дощ і вітер ліпили прямо в обличчя, навіть течія не допомагала, байдарки йшли дуже повільно. Згадалася “Енеїда” Котляревського, де бог вітрів Еол не давав човнам троянців зібратися на морі докупи через шторм. Але, домовившись із Нептуном, Еней вгамував Еола: “До моря, знаєш, тобі зась…”.

Бунт на кораблі. День другий

Сильний дощ врешті вгамував вітер, а оскільки вже всі надійно замоталися дощовиками, то нам це тільки було на руку. Купивши в першому ж селі, що нам трапилося, хліба, ми остаточно зорієнтувалися й погребли далі. Після цієї зупинки пішли легше і швидше. Чим ближче до Києва, тим більше рибалок і котеджів на берегах. Дощ то припинявся, то починався. Гребеш – нормально, відпочиваєш – промерзаєш.

Від монотонності рухів на деяких байдарках почався “бунт” з приводу того, хто кого катає, тому деякі екіпажі помінялися матросами. Друг Яр був просто незамінним: у нього була єдина іменна байдарка “Цербер”, тому він брав на свій борт усіх “непокірних” і швидко виправляв усі недоліки. Але це були дрібниці, які швидко забулися. Як з’ясувалося, план на сьогодні ми виконали, навіть пройшли дещо більше (кілометрів 40-45), тому підшукали затишне місце біля с. Хотянівка (вже в околицях Києва). Пісок, сосни та дощ, що не припинявся ні на хвилинку – це хотянівська стоянка.

Стоянка. Вітер і дощ

Вражала кількість сміття навколо, яке залишали відпочиваючі. Мабуть, тому нас і не хочуть бачити в цивілізованому світі. Та про це іншим разом. Смачна уха з ранкової риби та чай з тим таки згущиком зігріли й надали сил, але сидіти під дощем біля вечірньої ватри ніхто, крім чергових, не захотів. Із різною інтенсивністю дощ усе поливав. На ранок додався сильний північно-західний вітер, який просто здував намети, але чергові вчасно внесли корективи у розміщення целофанових царат на наметах, тому нікого не затопило. Велике діло – досвід.

Другий ранок виявився жахливим по погоді. Хто з ночі не заховав свої речі, дуже шкодував про це вранці. Усе було мокрим. Сухими залишалися лише намети всередині . Дуже довго неможливо було закип’ятити воду. До речі, хто не знає: розпалений вогонь горить навіть при найсильнішому дощі, головне, щоб був жар, який швидко випаровує краплі дощу і вологи на дровах, та, звичайно ж, потрібно постійно підкладати дрова. А дощ лив як з відра! Хоча ватру не гасили і підтримували всю ніч, мокрі дрова ніяк не могли розгорітися до температури, необхідної для кипіння відра з водою. Та все ж ми цю перешкоду теж здолали і зварили вермішель з тушонкою і той таки чай. Їсти сіли у великому 8-місному “хлопчачому” наметі, влізли усі 15 “сплавунів”. Усі думки старшого покоління “здатися”, викликати таксі й доїхати до Києва колесами молоде покоління рішуче відкинуло, натомість вирішили збиратися і виходити по дощу. Так і зробили.

Реве та стогне Дніпр широкий…

Цей ранок був ще легшим по греблі. М`язи пристосувалися й увійшли в тонус. Дув попутний вітер. Дехто боявся Дніпра з його штормами. Ось він, сивочолий Дніпро. Одна байдарка, як тріска, коливалася на хвилях, тому ми вирішили стати у “пакет” – прийом, при якому байдарки поєднуються бортами, екіпажі тримають одне одного руками і вся ця конструкція схожа на своєрідний пліт, який просто несе за течією. Дякувати Богу, дув попутний вітер. Друг Яр змайстрував вітрило з плівки – і наш «пліт» понесло не гірше, ніж на веслах.

Фінальний акорд. Дорога додому

За попереднім планом ми мали завершити свій сплав на Оболоні біля храму. Туди нас і несло вітром. Усім неймовірно сподобався цей «фінальний акорд» під вітрилами, шкода, що через дощ зафотати цю красу не вийшло.

От і все. На березі швидко розпаковуємося. А дощ тим часом не припиняється ні на хвилину. Треба зв’язок, тому ми знову мудруємо. Стаємо докупи, накриваємося вітрилом, а нас, нагадаю, п’ятнадцятеро, це не тільки ховає від дощу, але дуже гарно зігріває. Дівчат, за домовленістю, заберуть знайомі машиною, а хлопці зберуть байдарки і дочекаються головного отамана. Дівоча частина, забравши деякі речі, поїхала до канцелярії, а хлопці розпочали боротьбу зі стихією, складаючи байдарки..

Нарешті приїхали і за нами. Як ми зрозуміли, цьому посприяли друзі-пластуни, бо саме “бусом” одного з них нас привезли до канцелярії. Наш центральний офіс – канцелярія ( на цьому завжди наголошує пан отаман), це така собі міні Запорізька Січ у центрі Києва. Там живуть справжні козаки по духу і по роду занять, хоча не воюють, але охоронну фірму створили. Розмістившись у велетенських квартирах на вул. Богдана Хмельницького, вони створили своєрідну ауру вольності й сили козацького духу, що відчувається нутром. Потрапивши сюди, не сумніваєшся – козацтво існує і буде існувати, поки є Україна.

Зайшовши в тепле приміщення (колорифери і тепловентилятори вже сушили наших дівчат), на деякий час розімліли, потягнуло на сон. Але ми були не вдома, тому вирішили не розслаблятися. Поїли, поспілкувалися й почали збиратися під постійні нагадування одного з гостинних козаків “нічого не забути”.

Прибули до Кіровограда у вівторок зранку, в День Конституції, із твердою впевненістю: можемо, якщо хочемо! Як же приємно відчути всі блага цивілізації після таких випробувань. Три дні ми не бачили сонця! Вода зверху, вода знизу – і ніхто ж не захворів! А знаєте чому? Та тому що січовики сильні духом!

Роман Бойко