Як вийти із психологічної гри «Погляньте, до чого ви мене довели»

«Погляньте, до чого ви мене довели» – психологічна гра, в яку дружини часто грають з чоловіками (я грала), а мами – з дітьми.

Виглядає це так: дружині (мамі) тяжко все тягти на собі, але вона не скаржиться, не просить про допомогу (хоча є у кого), навпаки бере на себе ще більше, втомлюється і злиться на тих, хто не допомагає, не цінує.
При цьому тримає емоції в собі. А там уже цілий коктейль злості, роздратування і претензій до тих, хто мав би оцінити і пам’ятник поставити.

Коли роздратування набирає обертів, людина вибухає фразами: «Хіба ви не бачите, як я для вас стараюсь?!Це все заради вас. Це із-за вас я не змогла… Вам/Тобі віддала найкращі роки» і в такому дусі, спрямованих на викликання почуття вини.

Коли ж наступного дня чоловік (чи той, кому вона вилила своє обурення) запитує: «Давай розподілимо обов’язки. Скажи, в чому тобі краще допомогти», у відповідь лунає: «Не варто. Я сама справлюсь. Займайся своїми справами».

І гра починається заново.

Цю гру відносять до групи «ігри на все життя». Вона може завершуватись на операційному столі («Довели ж людину!»), нервовим зривом, емоційним вигоранням.

Навіщо люди в неї грають? Сімейні сценарії і викривлені норми соціальної взаємодії:

*Не можна просити про допомогу.
*Ні на кого не можна розраховувати.
*Любов треба заслужити – відповідно, треба постійно щось робити, бігти, поспішати, збирати «призи» і «відзнаки», адже люблять саме за це(((

Додам, що ми обираємо таку поведінку несвідомо, автоматично – відповідно до прийнятих в дитинстві рішень. Мета гри – це отримати виграш у вигляді тих проявів любові, до яких людина звикла – погладжувань чи штурханів (тобто сказати собі: «Я – молодець! Мене оцінили» (погладжування) або «Я так і знала… Тягнеш все на собі, робиш ДЛЯ них, а вдячності не дочекаєшся. Бідна я-нещасна» (штурхання). До цього підсвідомо прагне людина, яка розпочинає гру.

Ми не будемо глибоко занурюватись у структуру, ролі, призову систему гри – це вже матеріал для занять терапевтичної групи. Давайте зосередимось на тому, як із такої гри вийти.

Спершу рекомендації для тих, хто помітив себе втягнутим у гру. Як ми вже помітили, гра обертається навколо викликання почуття вини (у тих, з ким грають) і реалізації потреби контролю у ведучого (я контролюю своє і чуже життя – я роблю їм добро – я визначаю почуття, які вони мають до мене проявляти).
Отож, вас запрошують до гри фразою: «Та я ж так для вас старався. Я ж і про те домовився, і ось вже білети вам замовив, і три черги в касі простояв, аби вам найкращі місця дістались. А ви! Хоч би дякую сказали…». Ви відчуваєте, як всередині наростає почуття вини: людина присвятила стільки часу нібито турботі про вас, дізналась дати, взяла білети. А ви – така невдячна ще й не раді.

Що насправді стоїть за грою з боку «покупця білетів»? Бажання отримувати визнання через жертвування собою. «Чим більше я страждаю – тим краще мене оцінять і залюблять». В такому випадку вам без вашого відому насаджують або роль Жертви («Бідне, непутьове, яке і з білетами то не впорається» або «Коли ж їй, бідненькій, ще й за білетами бігати») чи Тирана («А коли б ти це без мене зробив? Тобі ж вічно ніколи»).
От тільки ви білети купувати не просили. І дякувати за непрошену послугу не готові. Як діяти? Перше: усвідомити, що є вина, а є сфера відповідальності. Вина – це ірраціональне почуття, яке не має ні початку, ні кінця. В її центрі ілюзія з дитинства, що «від мене залежить щастя інших людей», і якщо я правильно поводжусь – вони щасливі, а я – хороша.

Зокрема, якщо я візьму ці білети, бабуся/колега/батько (хто їх купував) буде щасливий, я змогла їх ощасливити – значить, я хороша. Вітаю, ви в грі! І на одному з етапів вона завершиться претензіями в ваш бік від «доброчинця».

Сфера відповідальності, домовленість – це те, про що говорять дорослі люди. Ви просили купувати білети? У вас була про це домовленість? Раз не було домовленості, то взаємних прав і обов’язків (очікувань) не виникає.

Сказати близькій людині: «Стоп, а коли я просила купити білети? Ми про це не домовлялись» і бути готовою до діалогу по суті – справа нелегка. Вас ще кілька разів будуть повертати у вину і відчуття «для тебе ж старалась». Будьте готові до того, що стосунки на деякий час можуть погіршитись, адже ви не просто відстоюєте свої границі, а заявляєте про переформатування відносин – тепер базованих не на контролі з одного боку і підкоренні з іншого, а на взаємних домовленостях, на праві сказати НІ.

Тому краще починайте з дальнього кола – знайомих, колег, перехожих, які летять на допомогу. І відслідковуйте свої почуття. Накрило почуттям вини – говорите собі: «Стоп. Де я про це домовлявся?».
Якщо ж ви –як і я – полюбляєте бути автором цієї гри, вгадати, що хочуть інші, натворити всім добра (а дівчат традиційно так і виховують – навчають вгадувати потреби інших людей і задовольняти ще до того, як людина попросила) – далі для вас.

Що ви відчуваєте, коли надопомагались і вам дякують? Що ви цінні, ви Окей, ви – молодець, вас є за що любити. А як інакше ви можете відчути себе Окей? Що дарує вам радість? Які дії ви можете додати у свій день, щоб це дарувало особисто вам приємні емоції? Хобі, кава з подругами, прогулянка в парк. Ви ж позбавляєте себе цих радощів, бо часу не вистачає – ви його присвячуєте іншим. Почніть дарувати час свого життя і собі.

Ви маєте право на свої хоббі. Маєте право на нічогонеробління. Маєте право не допомагати (навіть якщо просять, а вам не хочеться). Ви маєте свої кордони. Так само, як і інші люди.

Насправді, вихід з гри – це процес, він не одномоментний, він про – навчитись заявляти про свої бажання і потреби. Спершу – собі, потім – йому чи їй, а далі близькому і далекому колу.

Але обравши для себе повагу до власних інтересів, що включає право сказати НІ іншим і почути НІ від них, – це чудовий шлях до проживання СВОГО життя, СВОЇХ цілей, СВОЇХ задоволень.