Олег Блохін – геній з Чоколівки

– У понеділок при зустрічі з Олегом побажаю йому якнайшвидше відновитися, це важливо і для українських уболівальників, – сказав «Гречці» начальник кафедри Національної академії МВС України полковник міліції Стефан Решко. – Як партнер по “Динамо”, я цінував його насамперед за високу майстерність, самовіддачу, характер. Це риси великого спортсмена. На жаль, їх немає у багатьох нинішніх футболістів.

Знаменитий у минулому стопер київського «Динамо» зумисне не поділився ідеєю декількох товаришів по службі Блохіна по «воєнізованому» спортклубу: вручити під час всенародного вшанування легенди радянського футболу погони вищого офіцера МВС згідно наказу по міністерству. Про те, за яких обставин Олегу Володимировичу довелося розлучитися із цим цілком заслуженим військовим званням, – трохи нижче. Унікальний футболіст і людина Олег Блохін став справжнім символом цілої епохи динамівських триумфів у 70-80-і роки. Він був лідером команди і взяв участь у всіх значимих перемогах “Динамо” того часу. На рахунку Олега Володимировича 7 чемпіонських титулів першості Союзу, 5 Кубків СРСР, 2 Кубка Кубків, Суперкубок УЄФА.

Блохіну належать всі особисті рекорди в радянському футболі. За збірну СРСР він провів 112 матчів (більше, ніж будь-хто) і забив 47 м’ячів. Зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 м’ячів (це ще два всесоюзних рекорди). У п’яти випадках (частіше за інших) очолював список бомбардирів чергової першості СРСР. 15 разів (як ніхто інший) називався в числі кращих гравців сезону, причому в 13 (!) випадках під першим номером. Тричі в результаті референдуму радянських спортивних журналістів, організованого тижневиком “Футбол-Хокей”, визнаний кращим футболістом СРСР (у 1973, 1974, 1975 роках), заслужений майстер спорту СРСР.

Олег Блохін, не в останню чергу завдяки своєму Суперголу у ворота «Баварії» (коли він по черзі обвів п’ятьох мюнхенців, включаючи знаменитих Шварценбека з Беккенбауером, і «розпечатав» ворота Зеппа Майера), став володарем “Золотого м’яча”. Києвом ходила чутка: переглянувши кілька разів поспіль у відеоповторі цю комбінацію, тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Васильович Щербицький набрав номер першого секретаря Київського міськкому партії. Через два або три дні форварда запросили до відомої будівлі на Хрещатику і вручили ордер на трикімнатну квартиру в центрі Києва. Блохін двічі входив до збірної команди ФІФА – в 1979 році проти “Боруссії” з Дортмунда, а в наступному сезоні – проти іспанської “Барселони”, грав за збірну команду УЄФА проти збірної ЧРСР (у 1981 році) і за збірну Європи (у 1982 році) проти збірної решти світу.

– Наше покоління грало не за гроші, – через роки згадував Олег Блохін. – Як і в чемпіонаті СРСР, за кожну перемогу ми отримували по 51 рублю. А взагалі як майор міліції я отримував 320 рублів. Трохи пізніше за звання “заслужений майстер спорту” мені щомісяця нараховували ще двадцятку. У 75-му за перемогу в Кубку кубків нам видали, щоб не збрехати, доларів 700 або 800. А в 86-му ми отримали по одній тисячі двісті доларів. У ті роки вважалося, що це шалені гроші .

18 лютого 1988 газета австрійських комуністів “Фольксштімме” опублікувала матеріал під заголовком “Блохіна не відпускають”. До того моменту тяжба найтитулованішого футболіста СРСР із радянською бюрократичною машиною тривала вже кілька років. 35-річному (!) Блохіну чинили всілякі перешкоди в його від’їзді до клубу другого австрійського дивізіону “Форвертс” зі Штайру.

– У ті роки за штатним розкладом спортсменам звання вище капітана не давали, – згадував Олег Володимирович. – Виняток зробили тільки для мене і для хокеїстів Владислава Третяка і Валерія Харламова. Знали б ви, чого мені коштувало потім зняти ці погони майора!.. Щоб отримати можливість виїхати грати за кордон, мені потрібно було комісуватись. А хто б відпустив майора міліції за межі Батьківщини? Куди я тільки не звертався за допомогою… У Москві був один такий заступник по кадрах МВС СРСР, Журкін його прізвище, здається. Заходжу я до нього в кабінет. «Ви хто?» – запитує. Відповідаю: «Майор Блохін прибув для вирішення такого-то питання». – «Чому не в формі?» – «Так я її ніколи не носив», – кажу. Він дивиться на мене вже з великим інтересом: «А, це той тип, який за м’ячем ганяється? Ну і що ти хочеш?» – «Погони зняти», – відповідаю. «Що-о-о?!!». Як почав він мене відчитувати! Я ж на своєму наполягаю. «Ну гаразд, ти йди, а ми тут подумаємо». Тільки я вийшов з кабінету, а він, мабуть, відразу до Києва подзвонив. Прилітаю я додому, а мені кажуть: «Нічого в тебе, Олеже, не вийде: якщо ми підемо тобі назустріч, нас усіх звільнять». Довелося знову до Москви їхати. Не повірите, три місяці я жив у поїздах! Вранці до Москви приїду, ввечері повертаюся до Києва. Наступного дня все навпаки. Провідниці пропонували взагалі з поїзда не виходити. Мовляв, все одно даремно їздиш. Чесно кажучи, як мені вдалося виїхати, до цих пір не знаю...

Після «років мандрів» (крім Австрії та Греції, Блохін працював у кількох клубах пострадянських держав, включаючи «Москву») іменитому гравцеві і вже не менш відомому футбольному тренеру запропонували нарешті очолити його «рідний» динамівський клуб.

– Я корінний киянин, все життя грав тут, – сказав Олег Володимирович в інтерв’ю одному спеціалізованому Інтернет-порталу української столиці. – Трохи ображався, що багато динамівці пройшли через тренерську лавку клубу, а я ніяк не міг спробувати. Напевно, так було завгодно зіркам, щоб я прийшов лише зараз. Якби мені запропонували тренувати «Реал» і «Динамо», я б обрав «Динамо», я тут виріс. Коли я прийшов до Федерації футболу України, я відразу сказав, що така пропозиція надходить один раз в житті. І мене зрозуміли в ФФУ.

Рішення «зрадити інтереси національної збірної на догоду вузько-корпоративним» донині викликає суперечки в середовищі уболівальників і моїх колег-журналістів. Стартовий матч у відборі на світову першість у Бразилії вихованці Блохіна відіграли в Лондоні просто приголомшливо. Гордовиті британці, ведені Роєм Ходжсоном, вимучили в кінці другого тайму рятівний гол, раділи тій нічиї на «Уемблі» немов діти малі. Розвинути успіх, у відсутність головного тренера (Блохін занедужав і йому довелося робити операцію), нашим землякам виявилося не під силу. Спершу збірна під тимчасовим керівництвом Андрія Баля втратила два очки в Кишиневі, а потім на полі київського «Олімпійського» програла далеко не найсильнішій європейської команді – збірній Чорногорії.

Незважаючи на відомий кожному факт відсутності Блохіна на «тренерському містку», розсерджені ЗМІ взялися паплюжити людину, котру ще недавно самі ж нестримно вихваляли. Вмить знайшлися «експерти», вони стверджували, ніби чи не всі матчі збірної з Блохіним вигравалися «випадково», завдяки неймовірному везінню або «проблискам геніальності», що траплялися у когось із його підопічних.

Надзвичайно болісно сприймаючи подібні дилетантські розумування, Блохін, утім, не поспішив із відповідними заявами-демаршами. Йому вже не вперше доводиться про себе подібну «жорстоку правду». У передмові до книги одного київського журналіста і письменника він висловився на цей рахунок: «... Блохін – улюбленець долі, фартовий», – говорили про мене з докором… Давали зрозуміти, що я легко (малося на увазі – незаслужено) потрапив до «Динамо» і до збірної СРСР, випадково став найкращим футболістом Європи, незрозуміло як забивав голи і взагалі, мені постійно щастило. Зрозуміло, були в мене поразки і в спорті, і за межами поля, але я вдячний долі, що зумів їх подолати. Як би життя щоразу не мотало, завжди потрібно вміти підвестися, і мені подобається вислів американського автомобільного магната Генрі Форда: «Люди частіше здаються, ніж терплять крах».

Досить сказати, що мене свого часу не хотіли приймати до складу юнацької збірної СРСР, бо у тренерів була установка: брати в команду хлопців здоровіших, а я був досить кволим. Не прояви тоді характер, все могло б закінчитися, так і не розпочавшись».

… Про легендарного нападаючого «Динамо» і збірної СРСР за роки його успішної кар’єри написано чимало. Дозволю собі, поза часовими рамками, нагадати лише деякі подробиці його біографії.

Олегу Блохіну, напевно, сам Бог велів стати спортсменом. Адже виріс він у спортивній сім’ї. Його мама, Катерина Захарівна Адаменко, – відома в минулому легкоатлетка, заслужений майстер спорту. Досить сказати, що вона другою у Радянському Союзі пробігла стометрівку швидше 12 секунд і 68 разів (!) вносила поправки до рекордів України. Батько Олега – Володимир Іванович Блохін – пройшов війну, багато років займався різними видами спорту. Порушив родинну традицію тільки старший брат Микола (у них 13 років різниці), який реалізував себе не на легкоатлетичній стежці (будучи студентом Київського університету, він виконав норматив першого розряду, пробігши 100 метрів за 11,1 секунди), а в галузі хімії.

Сім’я Олега Блохіна жила на Чоколівці. Там, між іншим, чимало знаменитих футболістів виросло: Володимир Мунтян, Анатолій Бишовець… З Бишовцем Олег навчався в одній школі, у них навіть був один класний керівник. А до футбольної секції маленького Блохіна відвела мама. “Я завжди прагну якнайдовше затриматись у батьківській домівці, – зізнався якось Блохін. – Люблю все, що готує моя мама. Які у неї виходять битки!.. Раніше вона купувала м’ясо на Бесарабському ринку в одного і того ж м’ясника. Він знав, чия вона мати, і залишав їй спеціально відібрані шматки“.

У переддень нового 1976 року в газетах з’явилося коротке повідомлення ТАРС: “Традиційний референдум, проведений французьким тижневиком “Франс Футбол”, назвав 23-річного форварда київського “Динамо” і збірної СРСР Олега Блохіна найкращим футболістом Європи 1975 року. Журналісти назвали прізвища 32 гравців з вісімнадцяти країн. Блохін набрав 122 очки. Наступні за Блохіним Франц Беккенбауер, Йохан Кройф, Берті Фогтс і Зепп Майєр навіть всі разом не набрали цієї суми. Олегу Блохіну, який переміг в двадцятому за ліком опитуванні футбольних журналістів європейських країн, буде вручений “Золотий м’яч”. Олег Володимирович в той час знаходився на передноворічній телевізійній передачі “Старт”. І раптом ведучий, який хотів зробити сюрприз, повідомив про телефонну розмову з Парижем: Блохін названий кращим футболістом Європи! Олег розхвилювався. Він насилу підбирав потрібні слова, збивався, говорив, що щасливий і радий за свою команду. А на запитання: “Кого ви запросите на перший новорічний вальс?”, не замислюючись, відповів: “Свою маму”.

Олег БАЗАК

Фото з мережі Інтернет