Чемпіон Всесвітньої літньої Універсіади, уродженець Кіровоградщини розповів про свій шлях до спортивного олімпу (ФОТО)
На Всесвітній Універсіаді, що днями завершилася в Південній Кореї, єдину золоту медаль в легкоатлетичному турнірі Україні принесли майстри спортивної ходьби Ігор Главан, Назар Коваленко та Іван Банзерук. Саме завдяки відмінному результату 24-річного уродженця села Назарівка Кіровоградській області Ігоря Главана наша команда виграла змагання на дистанції 20 кілометрів. Хоча змагання в Кванджу проходили в непростих кліматичних умовах: стояла 30-градусна спека при 100-відсотковій вологості.
«Скільки себе ні поливав, волога моментально випаровувалася»
Спортивну долю Ігоря Главана можна назвати унікальною. У дитинстві у нього виявили пухлину мозку. Лікарі врятували шестирічного хлопчика, провівши складну операцію. У 15 років хлопець, намагаючись не бути тягарем для батьків, які все життя пропрацювали в колгоспі, вступив до сільськогосподарського технікуму. Там Ігор, якому медики заборонили займатися не те що спортом, але навіть фізкультурою, став робити ранкову зарядку і пробіжку. Насамперед просто щоб скинути зайві кілограми, набрані через медикаменти. А професійно легкою атлетикою Ігор Главан почав займатися тільки в 19 років.
За п’ять років щоденних наполегливих тренувань він став одним із найсильніших ходоків світу. Українця висували на звання кращого легкоатлета Європи. На чемпіонаті світу та Кубку Європи-2013 Главан разом з товаришами по команді посів четверте місце. Українська збірна, до якої він входив, перемогла на минулорічному Кубку світу, що проходив у китайському Тайцані.
«ФАКТИ» поспілкувалися з Ігорем Главаном скайпом у той же день (вірніше, в Південній Кореї це був уже пізній вечір), коли спортсмен добився командного «золота» Всесвітньої універсіади. Він дуже скромний, навіть сором’язливий, його насилу вдалося розговорити.
– Ігоре, вітаємо вас і ваших друзів із золотою медаллю! Важко далася перемога?
– Дякую за привітання, обов’язково передам Назару Коваленку та Івану Банзеруку теплі слова з рідної України. Я ще ніколи не змагався у настільки важких умовах. Старт перенесли на 7.30 ранку, але навіть у такий ранній час стояла 30-градусна спека. До того ж напередодні всю ніч йшов проливний дощ, тому була 100-відсоткова вологість повітря. Ну наче в сауні знаходились. Та ще траса важка: треба було пройти 20 кілометрових кіл, 500 метрів вгору – 500 метрів вниз. На поворотах швидкість гаситься, та й вгору важкувато йти. Скільки не лив на себе води, вона моментально випаровувалася. Постійно пив воду, літра три, напевно, випив. Схоже, з потом стільки ж і вийшло.
Після фінішу години три ходиш, як чумний, ноги гудуть. Потім вже організм починає потихеньку відновлюватися, просить солодкого. Щоб поповнити запаси вуглеводів, треба печиво або шоколадку з’їсти. Або тортика шматочок.
– На побутові умови не скаржитеся?
– Якщо чесно, умови зовсім слабенькі. У кімнаті стоять тільки обшарпане ліжко, стіл та стілець – от і все. Ніякої шафи, нікуди навіть речі скласти. Харчування? Ну, не можна сказати, щоб вже зовсім погано. Може, тому що я в їжі неперебірливий. Але шведський стіл одноманітний, екзотичними національними стравами нас не пригощали. Салати та каші.
– На церемонію закриття команда залишиться?
– Ні, всі українські спортсмени практично відразу після змагань відправляються додому. На нашому проживанні економлять. Та й переліт страшно виснажливий: майже півтори доби добиралися до Кванджу і назад так само доведеться. Летимо через Дубай, там 5:00 чекаємо наступний рейс. Зазвичай при таких важких перельотах сильно ноги набрякають. Рятують лише компресійні гетри.
Ігор Главан (у центрі), Іван Банзерук і Назар Коваленко принесли Україні єдину вищу нагороду в легкоатлетичному турнірі Універсіади
(фото зі сторінки Ігоря Главана в соціальній мережі)
«Щоб купити перший мобільний, довго відкладав стипендію»
– Як вийшло, що ви лише в 19 років зайнялися спортом?
– Коли я був маленьким, навіть мови не могло бути про спортивні заняття, адже народився я в селі. Все дитинство пройшло в роботі – допомагав батькам. У нас було велике господарство – і свині, і корови, і качки, кури. На городі з мамою працював, щоб взимку було що їсти.
У дитинстві я сильно хворів. Зараз намагаюся не згадувати про пухлину і перенесені операції. Слава Богу, мене вже нічого не турбує.
Коли вступив у Бобринецький сільськогосподарський, то брат, що захоплювався в той час гирьовим спортом, умовив мене зайнятися своєю фізичною формою. Справа в тому, що я сильно поправився. У 15 років важив майже 70 кілограмів. Таким пухким хлопчиком був. Почав робити зарядку і бігати по кілька кілометрів. Поступово втягнувся і вже не міг обійтися без щоденних занять.
Правда, ті, хто знав про мою хворобу, постійно мене лаяли. «Що ти робиш? – Чув я від дорослих. – Куди тільки твої батьки дивляться ?! »
– Вони дали добро на спорт?
– Яке там! Мати мене сильно сварила: «Припини цією нісенітницею займатися! Ти ж майбутній агроном. Навіщо тобі спорт?» До 20 років пиляла, поки я їй одного разу не відповів:« Мама, можна я сам буду вирішувати, що мені робити? »
Так от, нікого я не слухав, продовжував займатися для себе. На жаль, у Бобринці не було кваліфікованих тренерів з легкої атлетики. А трохи пізніше, коли я вступив до сільськогосподарської академії в Білій Церкві, вирішив стати справжнім спортсменом. Влітку приїхав до Кіровограда і разом з товаришем, який займався у легкоатлетичній групі Володимира Абраменка, прийшов на тренування в місцевий парк імені Пушкіна. Попросив наставника оцінити мої можливості. Через тиждень Володимир Іванович запитав, чи хочу займатися серйозно. Відповів, що просто горю бажанням, і отримав від нього рекомендацію до тренера Олександра Шевченка, який працював у Білій Церкві.
Однак Олександр Миколайович відверто сказав, що, починаючи в 19 років, не варто розраховувати на високі результати в бігових видах. Правда, запропонував спробувати свої сили у спортивній ходьбі. Незабаром у мене стало непогано виходити. Я безмірно вдячний своєму першому наставникові за те, що повірив у мене. Вже за місяць тренер визнав: «З тебе може вийти толк». І я старався з усіх сил, щоб його не підвести. Десь за три з половиною місяці в мене був перший старт на чемпіонаті України. Саму малість не дотягнув до нормативу кандидата у майстри спорту. За рік після початку серйозних занять на змаганнях в Івано-Франківську все-таки виконав норматив майстра спорту. І пішло-поїхало.
– Де ви зараз живете?
– У Броварах. Вже три роки я в групі старшого тренера збірної України зі спортивної ходьби Анатолія Соломіна. У нього займається і рекордсменка України, срібний призер чемпіонату Європи зі спортивної ходьби Людмила Оляновська. Ми з Людою сусіди по гуртожитку. Разом тренуємося, разом і вечерю готуємо.
– Так Людмила ваша дівчина?
– М-м, дайте подумати… Ну і питання ви мені задали! Як же правильно сказати? Дружимо, але це трохи більше, ніж дружба. Намагаємося в усьому підтримувати один одного. Помітив, що ми з Людою часто на змаганнях займаємо однакові місця. На чемпіонаті України вона приходить перша, і я. На Кубку світу Люда виявляється на шостому місці в особистому заліку, і я теж. Перед поїздкою на Універсіаду ми з нею домовилися: якщо виграю в Південній Кореї, то і вона повинна перемогти на молодіжному чемпіонаті Європи, який проходить зараз в Естонії (з молодіжної першості, що завершилася 12 липня в Талліні, Людмила Оляновська привезла «бронзу». – Авт .).
– Провідуєте батьків у Назарівці?
– Між тренувальними зборами намагаюся вирватися в рідне село хоча б на пару днів. Батьки вже на пенсії, але досі трудяться по господарству. Коли приїжджаю, мама та-а-а-кий бенкет робить! Борщ, свинина запечена, оладки … А у мене ж спортивний режим, намагаюся не роз’їдати. Але коли бачу таку смакоту в маминому виконанні, який уже там режим! ..
Батьки не мали можливості купувати нам з братом дорогі речі, іграшки. Та що там іграшки, навіть телефону не було. Свій перший мобільний я купив, коли навчався на другому курсі технікуму. Довго відкладав стипендію і придбав собі самий простенький телефон.
А перший комп’ютер у мене з’явився в 20 років. До цього толком і не знав, які там кнопки натискати, що таке Інтернет. Дуже вдячний мамі і татові за те, що навчили мене головному – трудитися. І не здаватися перед будь-якими перешкодами. Зараз вже спортом заробляю собі на життя. Ще б свою квартиру мати замість кімнатки в гуртожитку. Хоча ні, це не найбільша мрія. Головне – виграти Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. Ось буде круто!
Олена Драга, «Факти»
На Всесвітній Універсіаді, що днями завершилася в Південній Кореї, єдину золоту медаль в легкоатлетичному турнірі Україні принесли майстри спортивної ходьби Ігор Главан, Назар Коваленко та Іван Банзерук. Саме завдяки відмінному результату 24-річного уродженця села Назарівка Кіровоградській області Ігоря Главана наша команда виграла змагання на дистанції 20 кілометрів. Хоча змагання в Кванджу проходили в непростих кліматичних умовах: стояла 30-градусна спека при 100-відсотковій вологості.
«Скільки себе ні поливав, волога моментально випаровувалася»
Спортивну долю Ігоря Главана можна назвати унікальною. У дитинстві у нього виявили пухлину мозку. Лікарі врятували шестирічного хлопчика, провівши складну операцію. У 15 років хлопець, намагаючись не бути тягарем для батьків, які все життя пропрацювали в колгоспі, вступив до сільськогосподарського технікуму. Там Ігор, якому медики заборонили займатися не те що спортом, але навіть фізкультурою, став робити ранкову зарядку і пробіжку. Насамперед просто щоб скинути зайві кілограми, набрані через медикаменти. А професійно легкою атлетикою Ігор Главан почав займатися тільки в 19 років.
За п’ять років щоденних наполегливих тренувань він став одним із найсильніших ходоків світу. Українця висували на звання кращого легкоатлета Європи. На чемпіонаті світу та Кубку Європи-2013 Главан разом з товаришами по команді посів четверте місце. Українська збірна, до якої він входив, перемогла на минулорічному Кубку світу, що проходив у китайському Тайцані.
«ФАКТИ» поспілкувалися з Ігорем Главаном скайпом у той же день (вірніше, в Південній Кореї це був уже пізній вечір), коли спортсмен добився командного «золота» Всесвітньої універсіади. Він дуже скромний, навіть сором’язливий, його насилу вдалося розговорити.
– Ігоре, вітаємо вас і ваших друзів із золотою медаллю! Важко далася перемога?
– Дякую за привітання, обов’язково передам Назару Коваленку та Івану Банзеруку теплі слова з рідної України. Я ще ніколи не змагався у настільки важких умовах. Старт перенесли на 7.30 ранку, але навіть у такий ранній час стояла 30-градусна спека. До того ж напередодні всю ніч йшов проливний дощ, тому була 100-відсоткова вологість повітря. Ну наче в сауні знаходились. Та ще траса важка: треба було пройти 20 кілометрових кіл, 500 метрів вгору – 500 метрів вниз. На поворотах швидкість гаситься, та й вгору важкувато йти. Скільки не лив на себе води, вона моментально випаровувалася. Постійно пив воду, літра три, напевно, випив. Схоже, з потом стільки ж і вийшло.
Після фінішу години три ходиш, як чумний, ноги гудуть. Потім вже організм починає потихеньку відновлюватися, просить солодкого. Щоб поповнити запаси вуглеводів, треба печиво або шоколадку з’їсти. Або тортика шматочок.
– На побутові умови не скаржитеся?
– Якщо чесно, умови зовсім слабенькі. У кімнаті стоять тільки обшарпане ліжко, стіл та стілець – от і все. Ніякої шафи, нікуди навіть речі скласти. Харчування? Ну, не можна сказати, щоб вже зовсім погано. Може, тому що я в їжі неперебірливий. Але шведський стіл одноманітний, екзотичними національними стравами нас не пригощали. Салати та каші.
– На церемонію закриття команда залишиться?
– Ні, всі українські спортсмени практично відразу після змагань відправляються додому. На нашому проживанні економлять. Та й переліт страшно виснажливий: майже півтори доби добиралися до Кванджу і назад так само доведеться. Летимо через Дубай, там 5:00 чекаємо наступний рейс. Зазвичай при таких важких перельотах сильно ноги набрякають. Рятують лише компресійні гетри.
Ігор Главан (у центрі), Іван Банзерук і Назар Коваленко принесли Україні єдину вищу нагороду в легкоатлетичному турнірі Універсіади
(фото зі сторінки Ігоря Главана в соціальній мережі)
«Щоб купити перший мобільний, довго відкладав стипендію»
– Як вийшло, що ви лише в 19 років зайнялися спортом?
– Коли я був маленьким, навіть мови не могло бути про спортивні заняття, адже народився я в селі. Все дитинство пройшло в роботі – допомагав батькам. У нас було велике господарство – і свині, і корови, і качки, кури. На городі з мамою працював, щоб взимку було що їсти.
У дитинстві я сильно хворів. Зараз намагаюся не згадувати про пухлину і перенесені операції. Слава Богу, мене вже нічого не турбує.
Коли вступив у Бобринецький сільськогосподарський, то брат, що захоплювався в той час гирьовим спортом, умовив мене зайнятися своєю фізичною формою. Справа в тому, що я сильно поправився. У 15 років важив майже 70 кілограмів. Таким пухким хлопчиком був. Почав робити зарядку і бігати по кілька кілометрів. Поступово втягнувся і вже не міг обійтися без щоденних занять.
Правда, ті, хто знав про мою хворобу, постійно мене лаяли. «Що ти робиш? – Чув я від дорослих. – Куди тільки твої батьки дивляться ?! »
– Вони дали добро на спорт?
– Яке там! Мати мене сильно сварила: «Припини цією нісенітницею займатися! Ти ж майбутній агроном. Навіщо тобі спорт?» До 20 років пиляла, поки я їй одного разу не відповів:« Мама, можна я сам буду вирішувати, що мені робити? »
Так от, нікого я не слухав, продовжував займатися для себе. На жаль, у Бобринці не було кваліфікованих тренерів з легкої атлетики. А трохи пізніше, коли я вступив до сільськогосподарської академії в Білій Церкві, вирішив стати справжнім спортсменом. Влітку приїхав до Кіровограда і разом з товаришем, який займався у легкоатлетичній групі Володимира Абраменка, прийшов на тренування в місцевий парк імені Пушкіна. Попросив наставника оцінити мої можливості. Через тиждень Володимир Іванович запитав, чи хочу займатися серйозно. Відповів, що просто горю бажанням, і отримав від нього рекомендацію до тренера Олександра Шевченка, який працював у Білій Церкві.
Однак Олександр Миколайович відверто сказав, що, починаючи в 19 років, не варто розраховувати на високі результати в бігових видах. Правда, запропонував спробувати свої сили у спортивній ходьбі. Незабаром у мене стало непогано виходити. Я безмірно вдячний своєму першому наставникові за те, що повірив у мене. Вже за місяць тренер визнав: «З тебе може вийти толк». І я старався з усіх сил, щоб його не підвести. Десь за три з половиною місяці в мене був перший старт на чемпіонаті України. Саму малість не дотягнув до нормативу кандидата у майстри спорту. За рік після початку серйозних занять на змаганнях в Івано-Франківську все-таки виконав норматив майстра спорту. І пішло-поїхало.
– Де ви зараз живете?
– У Броварах. Вже три роки я в групі старшого тренера збірної України зі спортивної ходьби Анатолія Соломіна. У нього займається і рекордсменка України, срібний призер чемпіонату Європи зі спортивної ходьби Людмила Оляновська. Ми з Людою сусіди по гуртожитку. Разом тренуємося, разом і вечерю готуємо.
– Так Людмила ваша дівчина?
– М-м, дайте подумати… Ну і питання ви мені задали! Як же правильно сказати? Дружимо, але це трохи більше, ніж дружба. Намагаємося в усьому підтримувати один одного. Помітив, що ми з Людою часто на змаганнях займаємо однакові місця. На чемпіонаті України вона приходить перша, і я. На Кубку світу Люда виявляється на шостому місці в особистому заліку, і я теж. Перед поїздкою на Універсіаду ми з нею домовилися: якщо виграю в Південній Кореї, то і вона повинна перемогти на молодіжному чемпіонаті Європи, який проходить зараз в Естонії (з молодіжної першості, що завершилася 12 липня в Талліні, Людмила Оляновська привезла «бронзу». – Авт .).
– Провідуєте батьків у Назарівці?
– Між тренувальними зборами намагаюся вирватися в рідне село хоча б на пару днів. Батьки вже на пенсії, але досі трудяться по господарству. Коли приїжджаю, мама та-а-а-кий бенкет робить! Борщ, свинина запечена, оладки … А у мене ж спортивний режим, намагаюся не роз’їдати. Але коли бачу таку смакоту в маминому виконанні, який уже там режим! ..
Батьки не мали можливості купувати нам з братом дорогі речі, іграшки. Та що там іграшки, навіть телефону не було. Свій перший мобільний я купив, коли навчався на другому курсі технікуму. Довго відкладав стипендію і придбав собі самий простенький телефон.
А перший комп’ютер у мене з’явився в 20 років. До цього толком і не знав, які там кнопки натискати, що таке Інтернет. Дуже вдячний мамі і татові за те, що навчили мене головному – трудитися. І не здаватися перед будь-якими перешкодами. Зараз вже спортом заробляю собі на життя. Ще б свою квартиру мати замість кімнатки в гуртожитку. Хоча ні, це не найбільша мрія. Головне – виграти Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. Ось буде круто!
Олена Драга, «Факти»
