10 років перейменування: як Кіровоград став Кропивницьким — хроніка протистояння, мітингів і «лісапєтграда»

У матеріалі ви дізнаєтесь:

Як все почалося: декомунізація і перші 33 варіанти
Опитування за 600 тисяч, яке нічого не вирішило
Мітинги, маски путіна і протистояння під міськрадою
Інгульськ: коли комітет Верховної Ради не врахував місцеві настрої
Зрив строків і перші спроби відтермінувати рішення
Зірваний банер і скасовані слухання
Кропивницький виходить у лідери
Літо 2016-го: мітинги стінка на стінку і без консенсусу
14 липня 2016: остаточне рішення
Що було після: перейменування районів і вокзалу
10 років перейменування: чому Кіровоград мав стати Кропивницьким — погляд історика
▫️Чому Кіровоград став найскладнішим випадком перейменування в Україні
▫️Як «Інгульськ» поступився місцем «Кропивницькому»
▫️Чому імперії дають свої назви чужим територіям
▫️Чому перейменування — це питання національної ідентичності
▫️Чому процес тягнувся так довго
▫️«Це сприймається вже як своє»: чому людям важко відмовлятися від звичних назв
▫️Чому «переосмислення» імперських назв — це не вихід
▫️Чому області досі не перейменовані

Як все почалося: декомунізація і перші 33 варіанти

9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів» — той самий закон про декомунізацію. Кіровоград опинився серед населених пунктів, назву яких потрібно було змінити обов’язково: ім’я радянського партійного діяча місто носити більше не могло.

Тема насправді не була новою. Ще з часів незалежності інтелігенція говорила про те, що «Кіровоград» — назва не для українського міста. У 2004 році вже проводили опитування з варіантами «Кіровоград», «Єлисаветград» та «інша назва» — тоді переважила позиція на користь пошуку якогось іншого варіанту. Ще раніше, 16 квітня 2000 року, відбувся місцевий референдум, де за збереження «Кіровограда» проголосувало 70% учасників — це варто пам’ятати, бо саме на цю цифру згодом будуть посилатися противники будь-яких змін.

Коли декомунізація стала обов’язковою, варіантів назв з’явилося відразу багато. «Гречка» нарахувала 33 варіанти: «Єлизаветград», «Златопіль», «Степоград», «Інгульськ», «Благовіст», «Кропивницький», «Тобілевичі», «Слов’янопіль», «Бугогардівськ», «Лелеківськ», «Центральноукраїнськ», «Уранопіль», «Скіфопіль» та інші. До літа 2015-го в топі лишилися три: «Єлисаветград», «Златопіль» та «Інгульськ» — останній з’явився після наукової конференції в червні 2015 року і одразу викликав суперечки через тюркське походження слова «Інгул».

27 серпня 2015 року в місті відбулися перші громадські слухання щодо нової назви.

Опитування за 600 тисяч, яке нічого не вирішило

19 вересня 2015 року Кіровоградська міськрада ухвалила рішення провести громадське опитування — саме в день місцевих виборів, 25 жовтня. Спершу на нього виділили 600 тисяч гривень, після протестів активістів суму скоротили до 350–400 тисяч.

За даними міськради, в опитуванні взяли участь 45 863 особи, з яких понад 35 тисяч проголосували за «Єлисаветград». Здавалося б — переконлива перевага. Але вже за два дні після оголошення результатів частина журналістів бойкотувала прес-конференцію щодо «фейкового опитування» — так його назвали через грубі порушення процедури. Причина проста: голосувати можна було багато разів на різних дільницях, бо організатори не мали списків виборців і не могли перевірити, чи людина голосує вперше. Як пізніше встановило журналістське розслідування, результати цього опитування зрештою не стали визначальними для фінального рішення. Юридичної сили в опитування не було — і це визнавали навіть самі організатори.

Мітинги, маски путіна і протистояння під міськрадою

28 жовтня 2015 року, коли депутати міськради розглядали, які варіанти назви передати до Верховної Ради, під стінами міськради зібрали на мітинг працівників заводів — «Гідросили», «Червоної зірки», «Радія» — на підтримку «Єлисаветграда». Більшість учасників, за спостереженнями журналістів «Гречки», навіть не знали деталей питання, яке розглядали депутати.

У той самий день усередині сесійної зали відбувся показовий епізод: під час голосування депутатів за основу рішення громадські активісти одягли маски з обличчям Путіна і голосно аплодували — таким флешмобом вони показували, на чию руку, на їхню думку, грає ця ситуація з лобіюванням імперської назви.

18 листопада 2015 року відбулися громадські слухання щодо нової назви для самої області — запропонували близько десятка варіантів, але єдиної думки не дійшли.

Інгульськ: коли комітет Верховної Ради не врахував місцеві настрої

23 грудня 2015 року Комітет Верховної Ради з питань державного будівництва розглянув усі сім варіантів назв і обрав «Інгульськ» — результати місцевого опитування на користь «Єлисаветграда» комітет фактично не врахував. Це рішення розколювало громаду ще сильніше — тепер протистояння точилося не між «Кіровоградом» і чимось новим, а між двома конкретними назвами: «Інгульськ» проти «Єлисаветград».

Цікавий нюанс: на той момент, у грудні 2015-го, міський голова Андрій Райкович сам публічно обіцяв відстоювати у Верховній Раді саме «Єлисаветград», називаючи позицію Інституту національної пам’яті щодо «Інгульська» неприйнятною для містян. А секретар міськради Володимир Смірнов одночасно закликав шукати якусь третю, компромісну альтернативу обом цим назвам, розуміючи, що протистояння лише посилюється.

27 грудня 2015 року в тоді ще Кіровограді пройшов мітинг проти «Інгульська», на який, за оцінками журналістів «Гречки», зібралося близько 500 прихильників «Єлисаветграда» — мітинг супроводжувався сутичками, було зламано два мікрофони, а одному з учасників стало погано.

Зрив строків і перші спроби відтермінувати рішення

Нагадаємо, що у жовтні 2015 року у тоді Кіровограді відбулися вибори депутатів у міську раду, а у листопаді завершився другий тур виборів міського голови — тоді ним став Андрій Райкович. Затримка з оголошенням результатів виборів сталася через судові позови з вимогою перерахунку голосів на деяких дільницях. Міська рада з депутатами вже нового скликання розпочала роботу 1 грудня 2015 року. 

19 січня 2016 року оновлена Кіровоградська міськрада звернулася до Верховної Ради з проханням відкласти перейменування — до прийняття закону про місцевий референдум — і одночасно висловила незгоду саме з «Інгульськом». Тоді міський голова Андрій Райкович особисто обіцяв передати це звернення в парламент.

3 лютого 2016 року Комітет Верховної Ради фактично відклав розгляд питання, хоча директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович тоді стверджував, що рішення про «Інгульськ» вже остаточне.

16 лютого 2016 року з’явилася нова, до того майже не озвучена пропозиція — народний депутат від Кіровоградщини Олександр Горбунов написав, що може подати альтернативну постанову з назвою «Кропивницький». Ідею цієї назви роками просував художник Ігор Смичек, який зрештою зібрав підписи представників культурної сфери на її підтримку.

Того ж тижня в Києві під стінами Верховної Ради, за оцінками журналістів, зібралося близько сотні прихильників «Єлисаветграда» — серед них працівники обласної бібліотеки, філармонії, студенти. А 18 лютого там само мовчки пікетували проти «Інгульська» — без жодних виступів, лише з плакатами.

Зірваний банер і скасовані слухання

9 березня 2016 року сталася одна з найбільш характерних подій усієї історії перейменування. На в’їзді до міста встановили банер з написом «Єлисаветград» — і вже за кілька годин учасники АТО та громадські активісти зірвали конструкцію і віднесли полотно прямо до СБУ, вимагаючи розслідування щодо того, хто розмістив таку рекламу.

Громадські слухання, заплановані на 10 березня 2016 року, скасував сам міський голова — після консультацій із правоохоронцями, які побоювалися загострення ситуації.

Кропивницький виходить у лідери

29 березня 2016 року в парламент внесли ще одну постанову: на цей раз від ексголови Кіровоградської ОДА Сергія Ларіна, який пропонував «повернути історичну християнську назву Єлисаветград».

Але вирішальним став наступний день. 31 березня 2016 року Комітет Верховної Ради розглянув одразу три варіанти:

• «Єлисаветград»,
• «Свято-Єлисавет»,
• «Кропивницький».

За інформацією «Гречки», 11 з 12 присутніх членів комітету проголосували за «Кропивницький». В той момент тема перейменування міста остаточно зрушила з мертвої точки.

Літо 2016-го: мітинги стінка на стінку і без консенсусу

Влітку 2016 року соціальна напруга у місті сягнула піку. Люди постійно дискутували щодо назв для міст, часто сварилися через це, почали відбуватися мітинги. Так, 2 червня 2016 року одночасно пройшли два протилежні мітинги — на підтримку «Кропивницького» (до нього долучилися й учасники АТО/ООС), та на підтримку «Єлисаветграда» (близько двох сотень людей). За оцінками журналістів, у сумі в акціях узяли участь понад п’ятсот містян. Того ж дня нардеп Олександр Горбунов звертався до учасників мітингу та наголосив, що назва «Кропивницький» має обʼєднати громаду.

Наступного дня, 3 червня 2016 року, депутати міськради відмовилися підтримати пропозицію подати до Верховної Ради назву «Кропивницький» для міста. Тоді назву на честь українського драматурга підтримали лише 10 депутатів і депутаток. Під час дискусії деякі міські обранці зауважили, що обрання назви для міста стоїть вже в компетенції парламенту, а не місцевої ради. Тож в місті так і не змогли дійти консенсусу і обрати одну назву на заміну радянській. До парламенту від міськради направили результати одразу всі сім назв, які обговорювалися на громадських слуханнях:

• Єлизаветград, 
• Інгульськ,
• Златопіль,
• Кропивницький,
• Благомир,
• Ексампей,
• Козацький.

Тоді Кіровоградська міська рада не знайшла підстав направити до Верховної Ради варіант Єлисаветград. За це проголосувало 35 депутатів при необхідних 38. Більшістю (41 депутат) міськрада вирішила направити до Верховної Ради протокол з результатами проведеного опитування.

14 липня 2016: остаточне рішення

14 липня 2016 року Верховна Рада ухвалила постанову про перейменування Кіровограда на Кропивницький — голосування пройшло швидко, без тривалих дебатів, 230 голосами «за». Голова Верховної Ради Андрій Парубій тоді наголосив, що українські міста не повинні носити імена катів, і назвав це рішення необхідним для державотворення.

Реакція не забарилася. Вже після ухвалення Верховною Радою постанови про нову назву, 15 липня 2016 року, у Кропивницькому пройшов мітинг проти неї. Тоді за оцінками журналістів, найактивніше протестували близько 400 учасників — переважно працівники заводів і віряни церкви московського патріархату.

Цікаво, що на цьому мітингу на підтримку «Єлисаветграда» журналісти взяли коментар в однієї з учасниць. Вона розповіла, що є росіянкою, спеціально прилетіла з Омська та змінила графік свого паломництва, аби підтримати «святу Єлисавету».

Вже 21 липня 2016 року, не чекаючи, поки влада офіційно оновить в’їзні стели, громадські активісти та ветерани за власний рахунок виготовили і встановили новий вказівник з написом «Кропивницький» на в’їзді до міста зі сторони Києва.

Що було після: перейменування районів і вокзалу

Процес не закінчився одним голосуванням у Верховній Раді — попереду була ще довга бюрократична робота з перейменування районів, установ і об’єктів інфраструктури в межах перейменувальних процедур.

І хоч деякі політичні сили намагалися оскаржити в суді назву «Кропивницький» для міста — їм це так і не вдалося.

Так, 23 грудня 2016 року Кіровська районна рада перейменувалася на Фортечну — відповідно до того, як ще раніше, у лютому, перейменували сам район. 28 березня 2017 року свою назву на Подільську змінила і Ленінська районна рада.

31 березня 2017 року сталася ще одна знакова подія: залізнична станція обласного центру, яка досі носила назву «Кіровоград», від 1 квітня офіційно стала станцією «Кропивницький» — відповідне рішення ухвалило ПАТ «Укрзалізниця».

У листопаді 2018 року Верховна Рада розглянула питання «Про внесення змін до статті 133 Конституції України щодо перейменування Кіровоградської області» та проголосувала за зміну назви з третьої спроби. Таким чином нардепи розпочали процедуру перейменування області.

Після позитивного рішення Конституційного суду України в цьому питанні, українські парламентарі знову мали б проголосувати за остаточну назву області. Для цього їм потрібно набрати не менше 300 голосів. Лише після того назва стане офіційною. 

У лютому 2019 року Конституційний суд України визнав конституційним законопроєкт про перейменування Кіровоградської області у Кропивницьку. Проте перейменування області також стало дискусійним: зокрема звучали пропозиції як щодо назви Кропивницька, так і Центральноукраїнська. 

Ухвалити нову назву області конституційною більшістю парламенту не встигли: почалася повномасштабна війна росії проти України, в країні оголосили воєнний стан. Під час воєнного стану вносити зміни до Конституції неможливо. Тому Кіровоградська область досі має комуністичну назву — до завершення війни.

10 років перейменування: чому Кіровоград мав стати Кропивницьким — погляд історика

Кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті Богдан Короленко пояснив «Гречці», чому декомунізація і деколонізація — це не просто заміна слів на мапі. Чому Кіровоград виявився чи не найскладнішим випадком перейменування в Україні, і чому компромісна назва «Кропивницький» зрештою виявилася найкращим виходом із ситуації.

Чому Кіровоград став найскладнішим випадком перейменування в Україні

З усіх перейменованих міст історія Кіровограда виявилася чи не найтривалішою і найскладнішою — саме через позицію місцевої влади.

«Місцева влада не хотіла перейменування міста. Проводили опитування, міська рада навіть зверталася до Верховної Ради з проханням відтермінувати перейменування до ухвалення закону про місцевий референдум. Зрозуміло, що це питання місцевого референдуму не могло бути ухвалене — в умовах антитерористичної операції, сепаратистських заколотів у Донецькій і Луганській областях, ухвалення закону про місцевий референдум було б суттєвою загрозою для національної безпеки України», — розповідає історик.

Сам Богдан Короленко був безпосереднім учасником наукової конференції, яка відбулася в тоді ще Кіровограді 11 червня 2015 року — саме там уперше прозвучала пропозиція назви «Інгульськ». Він пригадує цю подію.

«Ми приїхали невеликою делегацією від Інституту — десь п’ять людей, на чолі з тодішнім головою Володимиром В’ятровичем. Пам’ятаю, ми зустріли чимало людей  в футболках з принтом “Єлисаветград” в кольорах російського триколору. Це не просто бентежило — це обурювало! 2015 рік, АТО, вторгнення регулярних російських військ — а люди спокійно носять фактично імперську символіку», — поділився історик.

Він уточнює, що не може стверджувати, що ці дії були організовані саме міською радою: «У мене немає даних, щоб звинувачувати в цьому тодішню міську раду напевно. Але принаймні місцева влада це бачила».

Як «Інгульськ» поступився місцем «Кропивницькому»

Назва «Інгульськ» (від назви річки Інгул, яка протікає у середмісті) спочатку була пропозицією Інституту національної пам’яті, який підтримав ухвалену на конференції відповідну резолюцію. Пропозиція спиралася на поширену світову і українську практику називати міста на честь річок (гідронімів). Богдан Короленко наводить приклади: Дніпро, Остер, Луганськ, Мерефа.

Але міська рада тоді цю назву не підтримала, а пропозицію «Єлизаветграда» Інститут підтримати не міг із принципових причин. У результаті профільний комітет Верховної Ради, за словами науковця, щонайменше шість разів не підтримував назву на основі «Єлизаветграду».

«Депутати бачили: з одного боку, “Єлисаветград” не пройде, з іншого боку — немає належної підтримки для «Інгульська». І відповідно назва “Кропивницький” стала компромісною. Спочатку Інститут рекомендував Верховній Раді «Інгульськ», комітет підтримав цю позицію. А потім, коли побачили, що немає необхідної кількості голосів через заперечення проти «Інгульська», комітет переглянув своє рішення і підтримав «Кропивницький». Інститут також не заперечував — для нас головним пріоритетом було прибрати назву “Кіровоград”», — пояснює історик.

Для самого Інституту принципово важливо було, щоб назву запропонувала сама громада — а «Кропивницький» саме так і з’явився.

«Ми зараз бачимо, що це досить вдала назва. Місцеві вже скорочують її — “Кроп”, “Кропик”, обігрують назву “Кропива” тощо. Так само було з Горішніми Плавнями: спочатку люди сміялися з назви, а потім вона стала позитивним і одним із найвпізнаваніших декомунізаційних мемів. Сьогодні мешканцям вона подобається, бо це унікальна, оригінальна, питома українська назва», — каже Богдан Короленко.

Назва «Кропивницький» має історичне обґрунтування: саме в тодішньому Єлисаветграді 1882 року Марко Кропивницький заснував перший професійний український театр.

«Це чудовий приклад топонімічної номінації — вона і питомо українська, і має територіальну прив’язку, бо саме тут було засновано театр. І на цьому можна будувати вже бренд міста», — пояснює історик.

Чому імперії дають свої назви чужим територіям

Будь-яка держава, захоплюючи чи контролюючи територію, маркує її власними назвами — це стандартна імперська практика, яка дозволяє довести «належність» цієї території метрополії.

«Це стандартна імперська практика — приводити всю номенклатуру топонімів на захоплених, анексованих чи зайнятих тим, чи іншим способом територіях до спільного знаменника. Недаремно й невипадково Путін говорить про те, що українці й росіяни — один народ. І, справді, важко заперечувати цю тезу, наприклад, у 2013 році, коли на мапі України існували назви населених пунктів, які, власне, були присвоєні після збройного захоплення, анексії і колонізації українських земель Російською імперією та її спадкоємцем — Радянським Союзом, ідентичні назвам російських міст і сіл», — пояснює Богдан Короленко.

За його словами, на цьому й будується кремлівська теза про «спільну історію»: коли в імперії і на українських територіях існує один комплекс назв, простіше доводити, що це одна держава і «єдиний народ».

Чому перейменування — це питання національної ідентичності

Повернення українських історичних назв — не просто формальність, а спосіб розірвати символічну прив’язку захоплених територій до імперського простору.

«Це такий символічний маркер, якір, який тримає всі ці захоплені території в символічному, топонімічному просторі імперії. І він використовується для інструменталізації — мовляв, дивіться, це ж наші території», — каже Богдан Короленко.

Саме тому ухвалення закону в Україні про декомунізацію та деколонізацію було таким важливим.

«Завдання деколонізації — це не лише усунення нав’язаного Російською імперією та СРСР топонімічного спадку, але й відновлення історичної пам’яті та національної ідентичності. Сьогодні українське суспільство розуміє, що не може бути одного, спільного символічного простору з державою-агресором», — підсумовує науковець.

Чому процес тягнувся так довго

Історик називає три причини, чому Україна йшла до очищення мапи від радянських та імперських назв так довго.

По-перше, тривалість самого перебування під владою Російської імперії, а потім Радянського Союзу. 

«У країнах Балтії процеси декомунізації відбулися раніше — одразу після відновлення незалежності, бо в них ще була жива пам’ять про часи до радянської окупації. Адже окупація тривала значно менший період, ніж в Україні. У нас же — це століття, це зміна багатьох поколінь. Це наклало відбиток і на свідомість, і на історичну пам’ять», — пояснює Богдан Короленко.

По-друге, політична ситуація: ухвалення декомунізаційного законодавства 2015 року не в останню чергу стало можливим завдяки тому, що до Верховної Ради VIII скликання вперше не потрапили комуністи, натомість у парламенті створилася проєвропейська більшість. По-третє, і це головний рушійний чинник, — російська збройна агресія. 

«Усі ці сепаратистські заколоти на території Донецької та Луганської областей, як правило, відбувалися в центрі міста — біля пам’ятника Леніну. Натомість проукраїнські мітинги відбувалися біля пам’ятників українським діячам, зокрема Т. Шевченку. Це світоглядна різниця», — каже історик. За його словами, фінальним поштовхом до ухвалення закону став початок російської агресії в лютому 2014 року.

«Це сприймається вже як своє»: чому людям важко відмовлятися від звичних назв

Коли назва передається через кілька поколінь — від батьків до дітей, від дідусів до онуків — вона перестає сприйматися як нав’язана і стає частиною власної ідентичності.

«Люди тримаються за ці назви, бо в них таке враження, що в них забирають не просто історію, а частину історії власної. Хоча, природньо, власне питомо українські топоніми існували задовго до приходу Російської імперії на ці землі. Просто чогось люди не знають, а чогось не хочуть знати або сприймати як “своє”», — пояснює Богдан Короленко.

Ще на початковому етапі декомунізації в Інституті національної памʼяті розуміли, що під пластом радянських назв ховається пласт імперських.

«Коли ми усували комуністичний пласт, ми бачили, що під ним — символічний пласт Російської імперії. Скажімо, попередньою назвою (до 1933 року) перейменованого у 2016 році ВРУ села Коларівка (назва на честь болгарського комуніста В. Коларова) була Романівка, що увічнювала російську імператорську династію. І, відповідно, ми розуміли, що деколонізація — це наступний крок. Тоді за рекомендацією УІНП Верховна Рада перейменувала село на Болгарку (нині Софіївка)», – каже Богдан Короленко.

Чому «переосмислення» імперських назв — це не вихід

Богдан Короленко звертає увагу на спроби «реабілітувати» імперські назви через нібито релігійне підґрунтя — як це робили з «Єлисаветградом», пояснюючи назву не іменем імператриці Єлизавети Петрівни, а нібито святою Єлисаветою. 

«Закон передбачає перейменування, а не переінакшення існуючої назви на новий лад. Такі ідеї — певний “технологічний спадок” декомунізації, адже подібних прикладів під час декомунізації було чимало. Скажімо, Іллічівськ (нині Чорноморськ) пропонувалося “перейменувати” “на честь св. пророка Іллі”, Димитров (нині Мирноград)  — “на честь св. Димитрія Солунського або Димитрія Ростовського”.

Такі ідеї завжди з’являються — наприклад, кажуть, що назва Єлизаветград вшановує не Єлизавету-імператрицю, а нібито святу покровительку міста. Але потрібно розуміти: була традиція в Російській імперії називати фортеці та міста на честь небесних покровителів імператора чи імператриці. Яскравий приклад — Санкт-Петербург, нібито на честь апостола Петра, але ж насправді на честь Петра I», — пояснює науковець.

Він додає: на момент перейменування Кіровограда 2015–2016 років деколонізаційне законодавство, яке прямо забороняє такі назви, ще не існувало — воно з’явилося пізніше.

Чому області досі не перейменовані

Кіровоградська і Дніпропетровська області залишаються офіційно неперейменованими, хоч підпадають під дію закону про декомунізацію — і причина суто процедурна.

«Назви областей вписані в Конституцію. Щоб їх змінити, потрібна конституційна більшість — 300 і більше голосів. Але законодавство забороняє вносити зміни до Конституції в умовах воєнного стану. Тому області будуть перейменовані вже після завершення війни», — пояснює Богдан Короленко.

За його словами, усі формальні етапи вже пройдені: є рішення Верховної Ради, всі необхідні читання, є висновок Конституційного Суду про те, що назви «Січеславська» і «Кропивницька» області не суперечать законодавству. Залишається тільки проголосувати після завершення воєнного стану.

«Я часто читаю — там, у Січеславській області відбулося те, або на Кропивниччині — те. Люди вже вживають ці назви, хоч формально вони ще не затверджені. Це говорить про те, що суспільство вже дозріло до такого рішення і навіть сприймає його як факт», — каже історик.