файно сусід

Кропивницькі військовослужбовці розповіли про патріотичне виховання та формування нової ідеології

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 1000

Військовослужбовці 3-го полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго поділилися з «Тижнем» своїми роздумами щодо патріотичного виховання, яке здійснюється в частині, вивчення історії та формування нової ідеології. 

89098716 2604790096427158 8105436116070432768 o

Через вимоги секретності імена бійців змінено.

1. Ваша частина дуже продуктивно займається патріотичним вихованням молоді, ви активні у відродженні історичних традицій, створили один із найкращих музеїв про російсько-українську війну, і цьому приділяється уваги не менше, ніж бойовій підготовці. Чому це так важливо?

2. Музей, присвячений російсько-українській війні й відкритий у вашій частині, вважають одним із найкращих в країні. Як виникла ідея його створення? Чому він потрібен?

3. У ЗСУ нині триває процес перейменування частин, розробляється нова символіка. Дехто каже, що замість цього треба вирішувати нібито нагальніші питання. Ваша частина теж нещодавно отримала нове почесне найменування. Чи це на часі?

4. Чи мають, на ваш погляд, військові брати активнішу участь у громадському житті країни?

Полковник Олександр Трепак, командир полку, Герой України:

1. Ми зробили наш музейно-меморіальний комплекс. Нам із ним допомагає фонд «Відродження», однак у них можливості теж не безмежні. Але ми їм вдячні за допомогу. Наразі ще опрацьовуємо питання будівництва полкового храму, який доповнить музейно-меморіальний комплекс. Чому це все важливо? Мені подобається вислів «солдат-дипломат». Я намагаюся проектувати його на всіх військовослужбовців. Людина має бути насамперед розумною, нам непотрібні роботи. Мені тут непотрібні суперсолдати — мені потрібна суперкоманда! І ці речі не можуть бути суто військовими: повинні бути хоча б мінімальні задатки розумної ініціативи, людина має бути творчою, вміти мислити. Сьогодні війни ведуться більше мізками, ніж зброєю. Тому всі ці речі — маю на увазі музей, вивчення історії, церкву, перейменування, нову символіку — важливі комплексно. Це основа, те, з чого має починати свій шлях воїн. Якщо є історія, ідея, то будуть люди, яким вона важлива. Це підтверджується тим, як наші новобранці довідуються про частину. Ми розробили для них анкети й знаємо, що це не реклама у військкоматі. Вони самі шукають інформацію у соцмережах, спілкуються з нашими бійцями… Ми набираємо людей через нашу пам’ять та історію.

2. Щодо музею: коли я став командиром частини, то пішов у приміщення, а там на той час було дві кімнати — одна про колишній командний склад, друга про Афганістан. І лише десь у закапелку лежала жменька речей з нинішньої війни, а це вже був 2016-й. І це неправильно, у нас тоді вже було 40 загиблих хлопців і в цьому музеї мала бути інформація про них. Тому ми все там змінили. Пам'ять — це той фундамент, на якому ми будуємо відділення, групу, загін, полк, Збройні Сили. Так воно має будуватися. І ми 2014 року згуртувалися, стали тримати цей стрій, щоб потім і 2020-го, і 2040-го й далі приходили молоді на наше місце, це нормальний процес. Тому той, хто прибуває зараз, має знати, має бачити, що було до нього. Для нас музейний комплекс — ще й місце сили, місце пам’яті. А також, і я вважаю це дуже важливим, наші хлопці й дівчата з полку проводять у ньому різноманітні заняття, розбираємо якісь бойові епізоди. Крім того, ми віддаємо ці приміщення місту, щоб приходили вчителі зі своїми класами проводити там уроки. Або самі розповідаємо їм про якусь знакову подію, бій чи особистість. Задумка така, щоб це не був виключно наш музей, а щоб цей комплекс належав громаді й був відкритий для всіх. Звичайно, є й такі особи, для яких досі важлива інша історія, оті всі «мишебратья», «адін народ» тощо… Музей призначений і для них також, щоб ми могли таких людей виховувати. Щодо відвідувачів музею, то ми працюємо не лише з дітьми, а з усіма, навіть просимо, щоб приїжджали колективами. Намагаємося розповісти: приміром, 90% не знають, що таке Холодний Яр. Ми ж повідомляємо, хто такий Юрій Горліс-Горський, хто такі брати Чучупаки, або Чорний Ворон, щоб люди зацікавилися. Щоб люди потім самі себе спитали, чим відрізняється УНР від УПА, що таке Небесна сотня… Той, хто поставить собі ці запитання й захоче отримати відповіді, зможе зрозуміти, чому зараз триває війна. Тому я й усвідомлюю, що це важливо, хоча ефекту від цього ми з вами не зможемо побачити просто завтра чи за тиждень. Можливо, на це потрібно п’ять, десять, п'ятнадцять років, але ми повинні це робити. Хоча, безсумнівно, підготовка хлопців, бойова робота, завдання в зоні ООС — на першому місці. Утім, стратегічно це все має працювати разом.

4. Я інколи жартую, що наш полк — це «містоутворююче підприємство». Щодня підписую 2—3 розпорядження щодо допомоги місцевим громадам: комусь дров нарубати чи людину похилого віку кудись відвезти, допомогти з приміщеннями, оркестр тощо. Звичайно, це все фільтрується, щоб не було якихось зловживань, але ми завжди приходимо на допомогу. Військові — це частина суспільства, ми не можемо існувати окремо. Навіть більше, ми від них залежимо. Бо ми всі живемо в цьому місті разом, наші родини, наші діти, їздимо в одному транспорті, ходимо в одні магазини чи театри.

Вадим Довгорук, керівник музею частини:

1. У нас в країні вже не перший рік триває війна, але чимало людей, а тим паче дітей, від цього дуже далекі. Військових у нас в країні багато, але не всі знають, що безпосередньо Російська Федерація бере участь у цій війні, а не просто якісь місцеві «шахтарі й трактористи». Тобто ми маємо докази, що це справді Росія воює. І така інформація після відвідування музею змінює людей, ми це бачимо. Після півторагодинної екскурсії демонструємо відео, присвячене нашим загиблим. І коли молодь дивиться на фактично своїх ровесників (а деяким героям було лише трохи більше двадцяти), то щось в головах змінюється. Була якось екскурсія з університету: хлопець із Донецька, рідня вся в Росії, часто до них їздив туди. Було видно, що налаштований він скептично, але все подивився, слухав уважно… Якось за тиждень зустріли його: в тату-салоні зробив собі вишиванку! Напевно, його свідомість повністю змінилася. До нас приїжджають не лише з нашого міста, з України загалом — чимало гостей і з-за кордону: і з Канади, і США, і Польщі, і Грузії, і Естонії… За два роки в музеї побувало близько 9 тис. відвідувачів.

2. Групи спеціального призначення нашої частини брали участь в різних конфліктах — від Афганістану до Сьєрра-Леоне. Але тепер вони воюють за свою країну, і були майже в усіх гарячих точках. Хтось привозив якісь речі, уламки, карти, світлини: за кожною річчю є своя історія… Якісь елементи спорядження приносили батьки загиблих побратимів, були привезені з конкретних боїв уламки. І цього вистачило на цілий музей. Окрема зала й окрема сторінка життя частини — Донецький аеропорт: наші бійці там були першими й пробули там сім місяців. І все це треба оприлюднювати.

4. Я не говоритиму про політику. Але, приміром, запрошувати військових до шкіл чи університетів треба, адже не всі мають можливість десь поспілкуватися чи відвідати музей. Наразі це проблема, у нас 600—800 км до зони бойових дій, але більшість про це не знає. І для когось досі патріотизм — це лише покричати «Слава Україні!» після пари пляшок спиртного в барі. А як доходить до справи, то їдуть до сусідніх країн гроші заробляти. А потім скаржаться, що нібито втомилися від війни, хоча зазвичай ці особи жодного стосунку до війни не мають — не були там і ніколи її не бачили. Я на це відповідаю просто: а якщо наші військові скажуть, що втомилися від війни й просто повернуться додому?..

Олексій, військовослужбовець полку:

1. Коли я починав формувати підрозділ, мені саме командир частини дав книжку про Холодний Яр. Після прочитання в пам'яті закарбувалося, що це були люди, які віддали своє життя за Україну. Без планової патріотичної роботи ми просто не матимемо людей, які зможуть виконувати наші завдання. Якщо з позицій нашого рівня відбору, то нам потрібні особи, які здатні успішно пройти Q-курс і наші вимоги. Причому йдеться не лише про фізичну форму, а й про психологічну стійкість. Це мають бути громадяни, готові знищувати ворогів за свою державу. До того ж, специфіка нашої роботи, нерідко і в далекому тилу, є серйозним психологічним навантаженням, тож вона вимагає максимальної самовіддачі й самопожертви.
Навіть сам момент, коли група переступає лінію зіткнення, уже є своєрідним випробуванням, адже кожен усвідомлює, що тепер усе залежатиме тільки від злагоджених дій групи, і права на помилку немає, ніякої евакуації не буде й санітарна машина не приїде. На мій погляд, це формується змалечку, наприклад, коли діти та підлітки приходять до нас у музей, коли бачать, скільки людей віддали життя за Україну, як саме це сталося. Тобто це виховує патріотизм, гордість за державу та її захисників. Колись, ще на початку війни, ми мали потужний потік добровольців, однак нині з різних причин їх стало менше. Тому цією патріотичною діяльністю ми виховуємо собі майбутнє. Це ті, хто за кілька років прийдуть на наші місця.

2. Вертаємося до патріотичного виховання. Так сталося, що за майже тридцять років незалежності чимало громадян не знали своєї справжньої історії. Пропаганда, яка весь цей період велася проти України, дуже багато змінила. Можливо, якби ми свого часу обрали правильний шлях, то до усвідомлення цього дійшли б раніше. Те, що робиться зараз, нарешті розставляє всі крапки над «і». У тих самих поляків, до речі, емблема їхніх сил спеціального призначення JWK — це символ перших партизанських формувань, які боролися за незалежність Польщі. Отже, треба було патріотичне виховання українців починати ще з 1991-го.

Марко, військовослужбовець полку:

1. Щоб бути впевненими в завтрашньому дні. Війна показала, що коли громадяни усвідомлюють себе представниками великої нації, то вони прагнуть захищати те, що мають. Однак коли людина не знає свого коріння, історії, то вона не мотивована, вона уникає боротьби. Особливо яскраво це проявилося на початку війни, коли першу хвилю становили переважно добровольці. Пізніші хвилі мобілізації вже здебільшого здійснювалися за наказами. Якщо люди змалечку отримуватимуть патріотичну інформацію, вони сформуються як громадяни, усвідомлюватимуть себе українцями, і тоді жоден ворог не ризикне посягнути на нашу державу.

3. Коли хлопці поступово довідуються про справжню історію свого краю, про наші національні традиції, й коли їм розказано, на честь кого частина отримала своє почесне найменування, то це надзвичайно піднімає бойовий дух. Коли ми носимо не якісь абстрактні вигадані символи, а маємо свої, рідні, — це підбадьорює й надихає. І коли йде війна, це потрібно робити.

4. Нині закон визначає, де і в чому військові можуть брати участь. Це певні обмеження, але не можна забувати, що ми все ж таки на службі, маємо повністю виконувати свої обов’язки. Після звільнення кожен вирішує сам. Водночас можна поставити запитання дещо інакше: вважаю, що було б доцільно призначати на різні державні посади лише тих, хто мав досвід військової служби. Коли людина служила, то її розуміння і сприйняття світу, усвідомлення себе змінюються в кращий бік. Утім, варто враховувати, що військова служба теж буває різною, тож наразі йдеться про ідеальні умови.

 

G

Сподобалася стаття?

Кировец
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити