“Мене назвали Бандерівкою за мою проукраїнську позицію”: історія переселенки із Бахмута (ВІДЕО)

“Сьогодні на Google Maps я побачила свою розбиту хату. Вірніше те, що від неї залишилось”, – говорить пані Олена, тримаючи за руку свою племінницю Анастасію, яка сидить в колісному кріслі.
Вона – вимушена переселенка із Бахмута, виїздила з рідного містечка з ріднею в середині квітня 2022 року, коли велися активні бойові дії в регіоні. Про своє життя до повномасштабного вторгнення, евакуацію, загибель чоловіка та адаптацію в незнайомому для неї Кропивницькому жінка розповіла “Гречці”.
Бандерівка
Олена Жидких родом із Куп’янська, Харківської області. До Бахмута переїхала після заміжжя. У власному будинку разом із чоловіком прожили 30 років. Висадили сад, щоліта садили городину, до початку війни тримали худобу.
“З 2014 року було чути звуки вибухів і обстрілів. Звісно, було лячно, проте всі говорили, що війна не буде затяжною”, – розповідає Олена.
На власні очі бачила терористів, а після початку повномасштабного вторгнення – біженців зі Словʼянська.
“Я працювала продавчинею, і коли все почалося, крикнула – Слава Україні!. Мене називали Бандерівкою через мої погляди та дивились косо”, – пригадує жінка – “Тоді відразу стало ясно, хто на чиєму боці”.
На той час у Бахмуті активних бойових дій не було.
Війна і рішення евакуюватись
Вранці 24 лютого Олені зателефонувала начальниця і сказала не виходити на роботу. Вже з телевізійних новин вона дізналась про початок повномасштабного вторгнення. Проте їхати з рідної оселі родина Жидких не поспішала, адже вже було щось схоже у 2014 році. Тоді все минулось. Сподівались, що цього разу буде так само.
Жінка хвилювалася за рідну сестру Тетяну, і племінницю з інвалідністю, які жили в Лисичанську, де поблизу велися активні бойові дії. Та наполягла, щоб вони переїхали до неї. Але вже навесні стало зрозумілим, що залишатись у Бахмуті небезпечно.
“Ну, а потім як почало вже до нас прилітати, ми вже не витерпіли, бо у нас дитина з інвалідністю, ну куди нам діватись? І нас вивезли у Кропивницький”, – розповідає жінка
Двома автівками родина виїхала до Дніпра, а звідти до Кропивницького.
“Ми їхали переповненою Костянтинівською трасою близько 12 годин. Постійно зупинялись, пропускали автівки швидкі та військових”, – говорить переселенка.
Чоловік Олени навідріз відмовився їхати разом з ними, говорив, що вони скоро повернуться назад. У Дніпрі спали на підлозі в баптиській церкві. Чоловіки ночували на вулиці, – розповідає жінка.
Втрата чоловіка
До кінця травня Олена спілкувалася зі своїм чоловіком Іваном телефоном. Але в один момент звʼязок обірвався.
“Мені зателефонував його племінник і повідомив що дядька знайшли на подвір’ї: – Тьотя Лєна, знайшли дядю Ваню. Інсульт розбив. Він три дні пролежав сам під бомбами. І тоді військові і волонтери поїхали і забрали його до Бахмутської лікарні”, – пригадує жінка.
На той час лікарню постійно обстрілювали, тому всіх вивозили евакуаційними потягами до Дніпра і Львова. На дзвінки чоловік не відповідав. Жінка припускає, що через інсульт його паралізувало і він просто не міг говорити.
“Я зверталась до громадської організації «Донбас SOS», волонтерів. Після двох місяців тиші і невідомості в кінці липня я звернулась до поліції.Наприкінці грудня мені повідомили, що він помер ще 10 липня”, – розповідає Олена.
Поховали Івана Жидких у Хмельницькому, як невідому особу, сплутавши імʼя по батькові та рік народження. І лише за пів року в лікарні знайшли пакет з його документами.
Життя наново
У Кропивницькому Олена з сестрою та племінницею зареєструвались як вимушені переселенки й оформили пільги. Маючи всього-на-всього дві сумки з документами і літній одяг, їм бракувало всього: продуктів, засобів гігієни, техніки, житла. Завдяки волонтерському онлайн-сервісу, її син знайшов житло у селі на Кіровоградщині.
З усім необхідним допомогли місцеві благодійні фонди й волонтерські організації. Жінки отримують соціальні виплати, проте їх не вистачає на життя. Проте не мають впевненості на майбутнє.
“Мені 57 років, я ж не молода. Як все починати з початку? Хотілося б щоб хоч однокімнатну квартиру держава дала, щоб я могла жити, працювати і якось себе забезпечувати”, – говорить Олена Жидких.
Ірина Зайцева, Валерій Лебідь