Шість жінок з історії Кропивницького, яких можна назвати першими феміністками

Фемінізм у Європі

Термін “фемінізм” з’явився у ХІХ столітті завдяки французькому соціалісту-утопісту і філософу Шарлю Фур’є. Він наголошував, що розширення прав жінок є умовою соціального прогресу. У ті часи жінок усували від вирішення суспільноважливих питань, позбавляючи їх виборчого права, права на освіту. Та й навіть в сімейних питаннях вони не ухвалювали рішень, не могли отримувати спадок, відкривати банківські рахунки та мали інші обмеження.

Багато історикинь та істориків дотримуються думки, що фемінізм в Україні мав трохи іншу форму, ніж в Європі. Він розвивався у ХІХ столітті, даючи змогу жінкам ширити ідеї національно визвольного руху, утверджуючи національну культуру, відстоюючи свої права. Серед видатних постатей українського фемінізму варто підкреслити роль Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Олени Пчілки, Мілени Рудницької.

Завідувачка відділу сектору історико-краєзнавчих досліджень Кіровоградського обласного краєзнавчого музею Світлана Проскурова підкреслює, що в Україні в цей час жінки вже досягли певних успіхів у виборюванні своїх прав.

“Це простежується в статтях цивільного права ХІХ століття. Наприклад, українка мала право на спадок чоловіка по його лінії. Також жінка могла по жіночій лінії отримати землі”, – уточнила науковиця.

Фемінізм на Кіровоградщині

В історії Кіровоградщини були ініціаторки суспільних рухів, лідерки і культурні діячки, які брали активну участь у витоках українізації, а також збереженні національної культури. Якими ж були визначні постаті на Кіровоградщині розказала в коментарі “Гречці” завідувачка відділу сектору історико-краєзнавчих досліджень Світлана Проскурова.

Любов Шульгіна

Українська культурна і громадська діячка Любов Шульгіна (1865-1945 роки) була представницею відомого козацького старшинського роду Устимовичів, які проживали на Полтавщині (той час Хорольщина). Їі батько Микола Устимович був прямим нащадком гетьманів, а мати Єфросинія Черкаська належала до козацького роду, який був поневолений та закріпачений.

“До десяти років Єфросинія Черкаська була кріпачкою. Вона була рішучою, енергійною, її називали “жінка-міністерка” за її характер. Вона разом з чоловіком посприяла гарній освіті доньки Любові, тому вона закінчила Київські вищі жіночі курси, історико-філологічні факультети у Києві та москві”, – говорить Світлана Проскурова.

За підтримки батьків вона організувала народну школу, навчаючи грамоті селянських дітей Полтавщини.

“Діти обожнювали свою вчительку, яка викладала українську мову і літературу в початковій школі. Вона була інтелігенткою, носила український стрій, мала проукраїнські погляди і гуртувала довкола себе однодумців”, – уточнила Світлана Проскурова.

Любов одружилася з відомим істориком, етнографом і педагогом Яковом Шульгіним. У подружжя було п’ятеро дітей, чоловік підтримував її у прагненні реалізувати себе не лише в сімейному житті, а й громадському житті.

Шульгіни вдома спілкувались винятково українською мовою, виховували дітей в дусі національного патріотизму. Пані Любов давала приватні уроки, коли родина жила у Кропивницькому (тоді Єлисаветграді). Творила своєрідний осередок українства у на той час зросійщеному місті.

“Проте з чогось все ж мало починатися українство. У Кропивницькому був запит на українську культуру та історію, і родина Шульгіних могла його задовольнити протягом часу проживання в нашому місті, що досить важливо”, – підкреслила Світлана Проскурова.

Подружжя Шульгіних влаштовували в себе вдома літературні читання, для гостей зачитували українську літературу, згуртовуючи однодумців, інтелігенцію. Старший син Олександр Шульгін став першим міністром закордонних справ УНР. Інший син Володимир був курсантом, організатором і керівником Української студентської громади в Києві. Згодом став діловодом адмінполітичного відділу Генерального секретарства внутрішніх справ. Загинув у бою під Крутами у 1918 році. Громадській роботі віддавав сили молодший син Микола.

“Любов Шульгіна жила Україною і для України. Була співорганізаторкою клубу “Родина”, коли вже мешкала у Києві. У 1915 році цей клуб опікувався пораненими українськими військовими, хоча спочатку був утворений як літературно-мистецька спілка за ініціативи відомого композитора і педагога Миколи Лисенка”, – уточнила науковиця.

У 1917 році, під час Першої світової війни вона спільно з Людмилою Старицькою-Черняхівською організовувала притулки для біженців з Галичини. А дітям з прифронтових територій вони читали українські книжки та навчали грамоти. Також вона була причетною до створення в Києві шпиталю для українських вояків, яких також вчила українській грамоті.

Коли у 1917 році в Києві відкрили першу українську гімназію імені Тараса Шевченка, директором якої став Володимир Дурдуківський, Любов Шульгіна вела в цій гімназії підготовчий клас.
Також в гімназії французьку мову викладала Софія Русова, відома громадська активістка, феміністка, яка входила до когорти видатних педагогинь кінця ХІХ ‒ першої половини ХХ століть. Вона очолила культурний сектор організації “Союз українок” та виступала на захист навчання українською мовою.

“На початку XX століття жінці відводилось місце для ролі матері, дружини, домогосподині, ну ніяк не громадської діячки, вчительки, педагогині чи науковиці. Вихід жінки за межі сім’ї був можливим завдяки сприянню родини, безперечно чоловік Любові Яків Шульгін був гарним партнером, оскільки він підтримував дружину. Принципи гендерної рівності та фемінізму сповідували ж не тільки жінки, а й чоловіки. Це дуже важливий аспект, тому що коли ми говоримо про фемінізм, одразу постає образ жінки з плакатами на марші. Насправді ж жінки разом з чоловіками працювали над тим, щоби права українок були реалізовані”, – зауважила Світлана Проскурова.

Олена Журлива 

Українська письменниця і співачка Олена Журлива (псевдонім, справжнє ім’я Олена Пшинківська) жила в 1898-1971 роках. В часи війни давала приватні уроки, співала у церковних хорах та при костелі. Навчалась на філологічному факультету в Києві та вищих жіночих курсах, у 1922 році здобула ступінь кандидатки філологічних наук. Вчителювала у школах Дніпра, Києва, Харкова, Кропивницького. 

“Вона видала свою першу, згодом другу збірку віршів, по Україні гастролювала як поетеса-співачка. Деякий час проживала і вчителювала у Кропивницькому. За її спротив радянській владі була заарештована, відбувала покарання в виправних таборах, опісля чого система її зламала, вона змушена була писати зовсім іншу поезію на кшталт “слава кпсс” та інше”, – зазначила Світлана Проскурова. 

І хоч вона не народилась на Кіровоградщині, а тут проживала, її іменем за вагомий внесок в культуру названа місцева гімназія та вулиця. 

Софія Тобілевич 

Українська акторка, фольклористка Софія Дитківська, у шлюбі Тобілевич (1860- 1953 роки) народилася у збіднілій польській шляхетській родині на Вінничині.

Рано залишившись без батька їй довелося працювати нянькою в багатих сім’ях. Освіту здобула самостійно. Будучи наполегливою і обдарованою, вона опанувала грамоту, вивчила декілька мов, ознайомилася із класикою зарубіжної літератури та світовою історією.

У родині спілкувались винятково українською. Вона цікавилась етнографією, була хористкою у Михайла Старицького. Під час гастролей у Кропивницькому (тоді Єлисаветграді) вона познайомилася з Іваном Тобілевичем. Вона реалізувалась в акторстві, займалась перекладацькою фольклористикою, чому сприяв і її чоловік, підтримуючи її у всьому. В багатьох трупах вона грала як акторка.

Окрім теарту, Софія Тобілевич цікавилась фольклором і свого часу допомагала польському фольклористу Чеславу Нейману в його дослідженнях. Найголовнішою перлиною творчого спадку Софії вважається книга “Мої стежки і зустрічі” та мемуари присвячені Карпенку-Карому, Які вийшли окремою книжкою “Життя Івана Тобілевича”. 

“З ім’ям Софії Тобілевич пов’язане не лише театральне життя нашого краю а й сторінка національно-визвольних змагань. Важливий момент, про який свідчить епізод з біографії Софії Тобілевич про перебування українських січових стрільців на хуторі Надії 1918 року. Софія називала стрільців рідними гостями, а самі стрільці (Осип Назарук, Роман Купчинський) лишили зворушливі спогади про перебування 1918 року на хуторі Надії. Там були різні постановки, літературні читання, співали пісень українських, це було надзвичайно активне культурне життя, до якого долучилися на хуторі Надія українські Січові Стрільці”, – уточнила співробітниця музею. 

Харитина Пекарчук 

Українська військова, феміністка і перша жінка, яка отримала державну нагороду у ХХ столітті (жила 1894-1973 роках) відома також як Тіна Книшенко. 

Народилася у Сімферополі в русифікованій польській родин Ізбицьких. Захоплювалася українським театром, читала Тараса Шевченка, вивчала його вірші а коли читала подругам у приватній школі, отримала догану і була відсторонена від навчання. 

У 1915 році Тіна Книшенко пішла служити в складі Таврійської губернської земської управи. Після революції у 1917 році вона була співзасновницею сімферопольської  “Просвіти” (культурна проукраїнська організація) яка, попри перепони, організувала український хор та аматорський гурток, ініціювала літературні вечори та видавала газету, займалася українізацією 32-го, 33-го та 34-го запасних піхотних полків, дислокованих у місті.

У добу української держави вона працювала у Кропивницькому (Єлисаветграді) друкаркою в повітовій комендатурі та Союзі кооперативів. Присягу на вірність гетьману Павлу Скоропадському скласти не захотіла, оскільки вже присягала на вірність українській народній республіці. 

Пізніше приєдналася до новосформованого полку, де отримала посаду старшини для доручень. Під час повстання в листопаді 1918 року пішла до полку імені Івана Богуна, який сформували галичани та наддніпрянці і в якому з рушницею в руках брала участь у боях проти більшовиків.

Під час служби виконувала роботу медсестри, хоча офіційної медичної освіти не мала. 

У своїх спогадах вона ділилася, що попри відсутність ліків і медикаментів, вона намагалась охопити допомогою усіх хворих і поранених, вивозила їх ночами із ліній фронту, робила перев’язки і проводила обходи. 

“Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони допоможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я працювала кілька місяців”, – писала вона у спогадах.

Згодом вона очолила санітарний потяг формування, приймала під опіку поранених та хворих на тиф з інших частин. 

Наталія Бракер 

Наталія Бракер (Шафонська, жила в 1854-1933 роках) – педагогиня, перекладачка, краєзнавиця, меценатка, мемуаристка, авторка низки праць з питань дошкільного виховання, етики стосунків учителя й учня, засновниця перших дитячих садків у Кропивницькому (тоді Єлисаветграді). Вона була вільною слухачкою Женевського та Берлінського університетів.

Перший її літературний твір – запис спогадів про видатного філософа, уродженця Єлисаветграда Африкана Шпіра (1895 рік). 

З 1914 року вона стала членкинею Єлисаветградського лекційного бюро з влаштування народних читань і дитячих майданчиків при міській управі. Вона – авторка низки праць з питань дошкільного виховання, етики стосунків учителя й учня, була активною діячкою Єлисаветградського товариства поширення грамотності та ремесел. 

У жовтні 1917 року заснувала курси з дошкільного виховання для підготовки вихователів саме для дитсадків міста. Була українофілкою, активно друкувалася на сторінках редагованого Михайлом Грушевським часопису «Україна» (статті, присвячені Володимиру Ястребову, Миколі Федоровському, Опанасу Михалевичу та ін.). 

Ганна Дмитрян 

Ганна Дмитрян –  видатна меценатка Кіровоградщини (Єлисаветградщини).  Завдяки її сприянню були побудовані дві лікарні у Єлисаветграді й Новомиргороді, храм Святого Пантелеймона у Бобринці.

Найбільшим проєктом для Ганни Дмитрян стала лікарня в Єлисаветграді. Для її будівництва меценатка витратила значну кількість власний ресурсів та грошей. У 1901 році Кропивницький (тоді Єлисаветград) для забудівлі медзакладу виділив меценатці дві десятини землі. До роботи запросили архітектора Олександра Лишневського, але його креслення Ганні Дмитрян не сподобались і за власний кошт вона найняла Якова Паученка та інженера Євгена Тамма. 

Вона прагнула встановити парове опалення та створити систему біоасенізацї, що в подальшому дало змогу встановити ванні кімнати та внутрішні туалети для медперсоналу та пацієнтів. 

У 1904 році, коли відкрилася лікарня Святої Анни у Кропивницькому, вона вражала не тільки красою, а й була оснащена необхідною технікою та мала водопровід, парове опалення, власну електростанцію, повноцінну каналізацію. Згодом лікарню Ганна передала товариству “Червоного хреста”. Створюючи безкоштовні ліжка для бідних, вважала, що для них усе має бути найвищої якості.

Автором проєкту будівлі став архітектор Яків Паученко, до роботи долучили і інженера Євгена Тамма. Ганна Дмитрян поклала на рахунок лікарні ще 311 тисяч рублів з тим, щоб прибутки від цієї суми витрачалися на потреби медзакладу. 

У Кропивницькому 9 липня 2018 року, на фасаді одного з корпусів лікарні Святої Анни відкрили меморіальну дошку на честь видатної меценатки.

Нагадаємо, “Гречка” розповідала про 20 будинків Кропивницького, які мали жіночі імена. 

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу