Собаки-поводирі для захисників, які втратили зір: як громадський сектор розширює межі реабілітації

Через війну ця реальність стрімко більшає: в Україні проживає понад 3 мільйони людей з інвалідністю, серед яких — сотні ветеранів із важкими мінно-вибуховими травмами очей. Квитком у самостійне життя для них є собака-поводир, проте такі помічники — дефіцит навіть у світі. На 2,2 мільярда людей із порушеннями зору на планеті припадає лише близько 19 тисяч робочих собак — тобто один провідник на 13 000 осіб.

В Україні, де за офіційними прогнозами загальна кількість ветеранів сягає понад 1,8 мільйона осіб, потреба в адаптації воїнів із важкими ураженнями зору є критичною. Проте на всю країну таких собак досі одиниці, а наші міста та закони часто залишаються сліпими до їхніх потреб.

Плюша та Накір: шлях Сергія Гаврилюка

Життя Сергія Гаврилюка розділилося на до і після у 1990 році. Тесляр за фахом, він втратив зір через нещасний випадок на виробництві. Аби вийти із суцільної темряви, чоловік об’їздив численні клініки. Урешті-решт у 1992 році операція у США частково повернула здатність бачити бодай кілька рядків у таблиці офтальмолога. Але найважливіше відкриття чекало на нього поза стінами шпиталю: на вулицях американського міста він уперше зустрів незрячих людей із собаками-поводирями. 

«Я був вражений тим, наскільки впевненими та незалежними вони виглядали, й загорівся ідеєю знайти такого помічника в Україні», — ділиться спогадами Сергій.

Реальність виявилася жорстокою: після розпаду срср вся кінологічна база залишилася в росії, а за кордоном навчання такої собаки для іноземця коштувало — від 25 тисяч доларів. Лише у 2018 році Сергію посміхнулася доля — у кінологічному центрі «Антеус» в Межигір’ї підготували двох собак-поводирів. Так у його житті з’явилася золотиста ретриверка Плюша. Про історію її виховання та велику команду людей, які долучилися до цього процесу, Сергій детальніше розповідав у своєму дописі у фейсбуці.

«Завдяки їй я почав жити повноцінним життям, працювати, відчувати себе самостійним. Разом ми підкорили Говерлу, літали до Європи, їздили потягами. Я забував, що не бачу», — каже він. 

Усе змінило 24 лютого 2022 року. Ракета прилетіла неподалік кінологічного центру в Межигір’ї, де Сергій тоді перебував разом із собакою. Навколо все гуркотіло від вибухів, Плюша злякалася й втекла, а пошуки не дали результату. Її втрата та два місяці виходу з оточення обернулися для чоловіка важкою депресією. 

«Я наче вдруге втратив очі», — говорить він.

Розуміючи стан Сергія, волонтери подарували йому 9-місячне цуценя німецької вівчарки з розплідника — Накіра. Пес знав лише свою кличку. Оскільки більшість професійних кінологів уже пішли на фронт і вчити собаку було нікому, Сергію довелося робити це самотужки.

«Звісно, спочатку було важко: і брови розбивав, і в канави падав. Але Накір почав мене водити», — каже інструктор. 

Усе було не дарма, адже Сергій прагнув, аби його чотирилапий вихованець отримав офіційний статус і пройшов незалежну експертизу. Оскільки в Україні системи сертифікації собак-поводирів не існує, він самотужки освоював закордонні методики вишколу. Разом із Накіром вони дійшли до Польщі. Там пес став єдиною німецькою вівчаркою серед восьми лабрадорів, яка блискуче склала іспити й отримала міжнародний сертифікат собаки-поводиря. 

А на початку 2024 року сталося справжнє диво. Попри те, що Плюшу безперервно шукали волонтери, розміщуючи оголошення в соцмережах та звертаючись на телебачення, собака весь цей час перебувала пліч-о-пліч з українськими військовими.

Усе вирішив один телефонний дзвінок. Сергію зателефонував Стас Моїсеєв і обережно перепитав, чи зберігся у базі номер електронного чіпа собаки. У чоловіка тоді буквально трусилися руки від хвилювання. Коли перевірили чіп — дані зійшлися на 100 %. Зрештою золотиста ретриверка повернулася додому: її особисто передав кінолог Віктор Семененко.

Тепер у Сергія два сертифіковані помічники, а сам він, попри відстані, регулярно приїздить до Одеси, де вже два роки читає лекції для майбутніх кінологів у Національній школі службового собаківництва.

Утім, історія українських поводирів — це не лише чоловічий досвід подолання перешкод, а й жіночий затятий рух усупереч обставинам.

Об’єднати своїх: громадська організація 

У суцільній темряві киянка Анна Бойкова живе вже 14 років. Повна втрата зору стала наслідком хвороби та травми.

«Я хворію на цукровий діабет із трьох років, а в 90-х ще не було сучасних засобів контролю. І через декомпенсацію хвороби почалися серйозні проблеми з зором, а після травми я втратила його остаточно», — розповідає Анна.

Спочатку жінка намагалася пристосуватися до нового життя. З часом зрозуміла, що їй катастрофічно не вистачає собаки. Вона знала про існування собак-поводирів і почала шукати їх. Зусилля були марними — в країні їх не було. 

«Мене це сильно образило. Україна ж наче розвинута країна, а виявилося, що немає банального засобу реабілітації для людини з втратою зору», — згадує Анна. 

За кордоном ціна підготовленого собаки тоді стартувала від 5 до 15 тисяч доларів, що для людини з інвалідністю було нереально. Тому у 2020 році вона взяла цуценя різеншнауцера на ім’я Дюс. Але більшість кінологів не мали уявлення про вишкіл поводирів і просто відмовлялися братися за таку роботу. Відгукнулася лише Марія Кальченко, яка на власній ініціативі із підручних засобів створила майданчик для тренувань. Саме там, крок за кроком долаючи перешкоди, Дюс став поводирем. 

Вибір цієї породи виявився виправданим для тендітної Анни, адже поводир має міцно тримати шлею й вести людину за собою.

«Сьогодні ми з ним в однаковій ваговій категорії: я важу 45 кілограмів, а він 44», — посміхається жінка. 

Але з появою Дюса виникли нові перепони: з собакою-поводирем не пускали в транспорт та публічні заклади, тож доводилося щоразу витрачати купу часу й сил на суперечки. Розуміючи, що поодинці голос людей із порушеннями зору влада не почує, Анна почала шукати однодумців. Так вона познайомилася з Сергієм Гаврилюком, а згодом підтягнулися незрячі власники собак з Одеси, Дніпра та Кам’янського. Коли з’ясувалося, що на всю країну є хоча б 8–10 таких робочих пар, вони об’єдналися в громадську організацію «Собаки-поводирі України».

Штучний відбір та іспит на абсолютну довіру

Цей колосальний, прожитий наосліп досвід допоміг Сергію Гаврилюку та Анні Бойковій структурувати свої знання. Написана Сергієм методичка стала основою лекцій, які він уже два роки читає для майбутніх кінологів у Національній школі службового собаківництва в Одесі. Анна ж сьогодні не лише консультує волонтерів, а й постійно їздить у шпиталі, де безпосередньо працює з військовими, які втратили зір на війні. 

Спілкуючись із пораненими бійцями, Анна щоразу переконується, наскільки гострою є потреба у чотирилапих помічниках. Проте задовольнити цей попит швидко — неможливо. Виховання справжнього поводиря — це колосальна праця, яка триває майже два роки, вимагає специфічних умов і коштує приблизно 300 тисяч гривень за одного собаку. Це не просто дресирування на слухняність, а вирощування надійного компаньйона для умов українських міст.

Для ролі поводиря найкраще підходять лабрадори та золотисті ретривери — вони розумні, неагресивні й чудово піддаються дресурі. Величезну роль тут відіграє спадковість. Анна Бойкова ділиться дивовижним досвідом щодо генетичної пам’яті у робочих собак, де здібності передаються з покоління в покоління. Яскравий приклад — лабрадорка Лора, собака-поводир Даші Воропай. Анна познайомилася з Дашею, коли їхніх собак спільно тренувала кінологиня Марія Кальченко. Саме з посліду цієї лабрадорки волонтери тепер вирощують нове покоління поводирів. Свого часу Лора настільки прагнула допомагати, що вже на десятий день після народження цуценят сама принесла кінологу білу тростину, буквально просячись назад на роботу. 

Крім генетики, критичними є залізне здоров’я та психіка тварини.

«Якщо у собаки розвинуться приховані хвороби, незрячому доведеться самому водити її по лікарях, — пояснює Сергій. — Другий базовий критерій — стабільність нервової системи. Якщо назустріч вибіжить кішка, нестабільний пес рвоне вбік і потягне людину за собою. Переляк собаки — це прямий ризик для життя».

Після відбору цуценята потрапляють у патронатні сім’ї волонтерів, де проходять першу соціалізацію — звикають до галасу вокзалів, поїздок у транспорті, відвідування магазинів та правильної реакції на міські подразники. Далі від трьох до шести місяців із собакою працює кінолог: учить контролювати емоції, ідентифікувати загрози та чітко виконувати команди. 

Проте навіть ідеально навчена тварина не зможе працювати, якщо не підготувати людину. Для цього Сергій влаштовує зрячим студентам-кінологам експеримент — зав’язує очі й змушує зробити перші кроки зі шлеєю. Тож на завершальному етапі навчаються вже двоє: майбутній господар адаптується до собаки й учиться тотальної довіри. Панічний страх врізатися в стовп чи вийти на дорогу вчить головному — розуміти мову тіла тварини, яка має стати з людиною одним цілим. 

Навігація в голові, безпека на повідці

У суспільстві існує ілюзія: мовляв, достатньо взяти до рук шлею — і навчений пес сам відведе тебе, куди забажаєш. Сергій Гаврилюк руйнує цей міф на перших же лекціях:

«Собака — це не GPS-навігатор. Вона не знає, що таке банк чи лікарня».

Весь маршрут тримає у своїй голові саме людина, орієнтуючись за звуками, пам’яттю чи аудіонавігатором у телефоні. Завдання незрячого — задавати напрямок командами «вперед», «праворуч», «ліворуч». Натомість собака відповідає за безпеку: оминає натовп, сповільнюється перед поворотами й зупиняється перед кожною перешкодою — від бордюрів до сходів. 

«Я даю команду, наприклад, “показуй двері”, і пес підводить мене впритул, — пояснює Сергій. — Але весь контроль за дорогою — відкриті люки, калюжі, ями — це його відповідальність. Я просто відчуваю через шлею, як змінюється рух пса, і цілковито йому довіряю».

Саме тому європейські та американські методики тренувань в українських реаліях довелося серйозно адаптувати. На Заході міська інфраструктура передбачувана, а в Україні поводиря доводиться вчити практично екстремального водіння. Через хаотичність наших вулиць пес має прораховувати габарити людини по висоті й ширині — вчасно помічати вибоїни на асфальті, зламані гілки чи залізні конструкції на рівні голови господаря, де зрячий просто нахилився б.

Ба більше, добре підготовлена тварина володіє навичкою «розумного непідкорення». Якщо людина наказує йти вперед, але попереду чатує непомітна небезпека — безшумний електросамокат чи раптово розрита траншея — пес ігнорує команду. Він зупиниться як укопаний або самостійно поведе людину вбік.

Проте навчити собаку реагувати на ями — це лише половина справи. Справжній тупик починається тоді, коли ідеально підготовлена пара виходить у простір, де панують закони зрячих.

Законодавча сліпота

За постановою Кабміну, держава компенсує вартість спеціальних засобів для орієнтування та мобільності людей з інвалідністю.

«Але собаки-поводирі не входять до цього переліку, — наголошує Сергій. — Як наслідок, незрячі не можуть отримати помічника чи бодай якесь фінансування на його утримання, корм, ветеринара за державний кошт».

Тому вся сфера сьогодні тримається виключно на альтруїзмі громадських організацій, які самотужки шукають гроші, виховують собак та вчать інструкторів.

 «У нас немає єдиного паспорта чи сертифіката для поводиря, — пояснює Гаврилюк. — Закони розпорошені. У правилах зазвичай пишеться, де тваринам бути не можна, а в дужках дрібним шрифтом додають: “крім собак-поводирів”. Це все треба зібрати в один чіткий закон. Зараз багато військових втрачають зір, їм потрібна допомога вже сьогодні, а чиновники кажуть: “Потім, зараз війна”». 

Анна Бойкова підтверджує: оскільки допомоги від держави немає, волонтерам доводиться самотужки розв’язувати базові побутові та технічні проблеми — наприклад, шукати спонсорів на амуніцію. В Україні ніхто серійно не виробляє спеціальне спорядження, тому його змушені замовляти індивідуально у майстрів. Одна якісна шлейка з жорсткою руків’ям сьогодні коштує від 6 000 до 8 000 гривень.

Стіна суспільного несприйняття

Через юридичну невидимість собак-поводирів реальне життя навіть підготовлених пар перетворюється на щоденну боротьбу за право просто зайти в магазин чи автобус.

Сьогодні, за словами Сергія, ситуація в супермаркетах чи великих торгових центрах дещо покращилася — охорона частіше супроводжує таку пару, аніж виганяє. Проте пересічним українцям досі катастрофічно бракує базової культури поведінки поруч із людиною, яка втратила зір і рухається в супроводі собаки.

Розуміючи, що культуру сприйняття потрібно виховувати на всіх рівнях, Анна Бойкова активно займається просвітницькою роботою. Вона відвідує навчальні заклади, де разом із Дюсом проводить відкриті уроки. На цих зустрічах простою мовою пояснюють, як функціонує світ незрячої людини, чому собака на службі — це не іграшка, і як правильно та безпечно взаємодіяти з такою парою.

За словами Анни, адаптація людей, які втратили зір, виходить далеко за межі вивчення маршрутів. Для них критично важливою є психологічна підтримка та розуміння, що життя після травми не зупиняється. Але цей шлях неможливо пройти наодинці — величезна відповідальність лежить на оточенні. Родина, друзі, випадкові перехожі чи працівники закладів мають навчитися правильної взаємодії та прийняття. Якщо суспільство залишатиметься байдужим або демонструватиме гіперопіку й жаль, людина просто закриється у чотирьох стінах наодинці зі своєю темрявою.

Поки державна машина відкладає реформи «на після війни», поранені захисники повертаються додому вже зараз. Суспільству час вчитися бачити цих людей, поважати роботу їхніх чотирилапих провідників і пам’ятати: справжня інклюзія починається не з законів, а з простого запитання перехожого: «Вам допомогти?».

Для тих, хто прагне більше дізнатися про правильну взаємодію, експерти розробили детальні інструкції. Ознайомитися з ними можна у рекомендаціях з облаштування побуту для родин, які адаптуються до нового життя.

Нагадаємо, раніше «Гречка» розповідала про 8 ініціатив, що створюють адаптивні речі для людей з ампутаціями і не лише.

Фото: Сергія – фотографка Діана Сидоренко; Facebook-сторінка Анни.