Вибухи гранат і пологи у швидкій: як працюють бригади «екстренки» у Кропивницькому

Пологи у швидкій та GPS, що веде не туди: як працюють бригади екстреної допомоги

Зміна в екстренці триває 24 години.

Кожної хвилини у диспетчерській чути дзвінок. Саме тут приймають виклики по всій Кіровоградщині. Виклики оформлюють через автоматизовану систему управління екстреною медичною допомогою.

Двері у диспетчерську відчиняє високий чоловік на вигляд трохи за 30. Охайна коротка борода додає суворості, але світлі карі очі та часта усмішка згладжують цей образ. Це — Валентин Шаханов, раніше він теж був частиною бригади екстренки, лише нещодавно став завідувачем Центрального оперативно-диспетчерського управління екстренки.

«Ми є першою ланкою надання екстреної меддопомоги пацієнтам як у місті, так і в області. Саме тут вирішується, наскільки виклик терміновий, яку бригаду куди відправляти та чи є потреба відправляти швидку взагалі», — говорить він. Диспетчерська — це два розділені аркою просторі приміщення на другому поверсі. Великі вікна виходять на подвірʼя, видно гаражі зі швидкими. 

У цей час одна з екстренок виїжджає на виклик, увімкнувши сині маячки, а за воротами — сирену. Її чути ще пів хвилини. Робочі місця — звичайні столи з компʼютерами, телефони та зручні стільці. На зміні працює сім диспетчерок. На Кіровоградську область цього вистачає — зауважує завідувач. Усі заклопотані, панує тиша, яку переривають лише гучні дзвінки.

Диспетчерська від інших приміщень відділена дверима, які відчинити може лише Валентин. Пояснюють це питанням безпеки та тим, щоб диспетчерів ніхто не відволікав.

Далі по коридору різні кабінети, серед них — кімнатка для відпочинку медиків. Сюди якраз після виклику саме повертаються парамедик Олександр Бабенко, лікарка-інтерн Наталя Марченко та лікарка Анастасія Мунтян, яка сьогодні керує бригадою.

Знайомство з ними перериває повідомлення із диспетчерської на робочий телефон Анастасії — виклик швидкої до онкохворого пацієнта, який задихається. Медики з кавою в руках, ще не встигнувши відпочити від попереднього виклику, збирають потрібні речі, зачиняють кімнатку та швидко спускаються у гараж. Там їх уже чекає у швидкій екстрений медичний технік.

27-річна Анастасія швидко сідає у медичний відсік – так називають частину карети швидкої, де перевозять пацієнтів. Інші медики застрибують до водія. Швидка рушає на виклик. У медичному відсіку відчутно хитає та трясе на кропивницьких дорогах. 

Відсік майже повністю займає каталка, а у вузьку просторі між нею та стінами розміщені два спеціальні сидіння. На стінах — дефібрилятор-монітор, електрокардіограф, апарат штучної вентиляції легень — поки все вимкнене, адже використовувати обладнання немає потреби, а заряд берегти потрібно. Є інструкції, як проводити серцево-легеневу реанімацію, а на підлозі біля Анастасії стоїть велика оперативна медична сумка — у ній все, що потрібно для невідкладної допомоги пацієнту.

Екстрений медичний технік (він же водій) намагається уникнути ям на дорозі, припаркованих автівок та якнайшвидше прибути на місце. Авто на дорогах швидко реагують та дають дорогу швидкій. Важливо приїхати протягом 10 хвилин, бо кожна хвилина на вагу золота.

Лікарка заколює довге світло-коричневе волосся, яке до цього вільно спадало плечима, крабиком у формі метелика та допиває каву у хитавиці — перерва між викликами виявилася нетривалою. Світлі очі уважно стежать за вулицями міста, які одна за одною «пролітають» у бічному вікні.

Уже другий рік Анастасія працює у бригаді екстренки. До цього вона була молодшою медсестрою у військовому госпіталі.

Нещодавно у її практиці стався перший випадок, коли вона приймала пологи. 

«У жінки почались перейми ще о 20:00. Але вона думала, що ще є час. Вагітна викликала швидку о 00:00. Ми їхали із Кропивницького до Долинської, потім потрібно було повернутися у місто. І якраз, коли вже їхали по одній із вулиць, вона почала народжувати прямо в кареті швидкої. Це були її вже треті пологи», — згадує Анастасія Мунтян та усміхається.

Пологи приймала разом з колегою Станіславом. Хоч лікарка й раніше приймала пологи, але коли народжують у швидкій — це зовсім інша справа.

«У лікарні є все поруч, є всі лікарі. А у швидкій були лише я та колега. Жінка народила хлопчика. Я навіть не встигла злякатися. Відвезли пацієнтку у лікарню. І вже потім прийшло розуміння, що ми допомогли привести нове життя у цей світ», — згадує посміхаючись вона.

Менш ніж за 10 хвилин під’їжджаємо до місця виклику, ні номера будинку, ні назви вулиці не видно, медики підіймаються до хвіртки двору, стукають та кличуть. Виходить чоловік, щось говорить їм. Медики повертаються та сідають у швидку. Виявляється, GPS завів не туди. Не та адреса, потрібний будинок трохи вище вулицею за поворотом. Перехожа жінка показує рукою потрібний двір. Екстренка швидко під’їжджає.

«Таке час від часу буває. Але гірше, коли на будинку немає адреси, і ти не можеш перевірити, чи це потрібна тобі», — говорить екстрений медичний технік швидкої Олександр.

Троє медиків виходять з авто та швидким кроком наближаються до чоловіка, який викликав швидку своєму родичу.

Коли бригада повертається, Анастасія говорить, що тяжкохворому пацієнту зробили інʼєкцію знеболювального.

Поки немає наступного виклику медики видихають, записують інформацію про виклик у спеціальний журнал та на планшеті.

Зазвичай робота медиків безпечна, проте бувають небезпечні ситуації. Анастасія Мунтян згадує, як кілька місяців тому на екстренку надійшов виклик: вибух гранати вдома та двоє постраждалих. 

«Ми приїхали, вийшов чоловік та сказав, що один із постраждалих не дихає, інший — стікає кровʼю. А без поліції у приміщення ми не можемо входити. Коли приїхали правоохоронці, той чоловік вивів пораненого пацієнта: там був закритий перелом правої лопатки, пневмоторакс, множинні пошкодження м’яких тканин спини, ніг, сідниць», — розповідає вона.

Поки інший медик надавав допомогу постраждалому, Анастасія піднялася у квартиру, де вибухнула граната, щоб перевірити, чи точно не потрібно надавати допомогу іншому, проте той помер від отриманих травм.

Нічні виклики швидкої: кого найчастіше рятує екстрена медична допомога

Під час цієї невеликої перерви походжає біля швидкої, щоб розім’яти ноги, 28-річний парамедик Олександр Бабенко. Темні виразні брови та коротка борода на диво не додають віку. На робочій кофтині яскравого червоного кольору вже стерлися деякі літери у назві «Центр ЕМД та МК». 

На питання про те, яких ситуацій найбільше у їхній роботі, зауважує, що найчастіше стикаються із пацієнтами, в яких проблеми з наркотиками чи алкоголем. Уночі такі виклики повторюються знову і знову — люди після кількох днів у лікарні повертаються до того самого стану.

«Бувало таке, що вже закінчувалися місця в психіатричній лікарні. Ми привозимо тих самих людей: вони полежать два-три дні, приходять до тями, виходять, знову п’ють — і все по колу», — розповідає парамедик Олександр, а темні карі очі уважно дивляться на колежанок — можливо хтось захоче доповнити його слова. 

Бригади не можуть відмовитися від таких викликів: перехожі бачать людину без свідомості, телефонують на «103», і швидка мусить реагувати. Якщо пацієнт при тямі й відмовляється від госпіталізації, це фіксує поліція на відео.

«Бувало, що за день три бригади можуть приїхати до однієї й тієї ж людини», — каже Олександр та застрибує у медичний відсік, де заповнює у цей час журнал Наталя.

Кожен виклик швидкої — це екстрено, але часом буває, що людина викликаючи швидку не розуміє всієї серйозності ситуації.

«Часто від людей немає адекватної реакції та дій на швидку. Бо треба максимально швидко надати проїзд, відчинити двері,  щоб ми дісталися до пацієнта і надали йому своєчасну допомогу. Зазвичай ті, хто викликав, чекають на якомусь поверсі, коли підʼїзд зачинений, достукатися ми не можемо, ніхто не виходить, не зустрічає і буває, що на дзвінки не відповідають», — пояснює Олександр, в цей час перевіряючи, чи заряджені пристрої у медичному відсіку.

І тоді виникають претензії людей: чому так повільно їхали.

Люди, які не люблять пити ліки – пацієнти екстренної меддопомоги

Кілька хвилин медики перемовляються між собою. Врешті Олександр Бабенко говорить: окрім небезпечних викликів, однією з найбільших проблем є те, що деякі люди не люблять ходити до сімейних лікарів, не лікуються, бо не хочуть це робити, не п’ють ліки. 

«Деякі кажуть: “Я не хочу пити таблетки, вони мені не допомагають”. І потім доводять себе до того стану, що вже приїжджаємо ми й намагаємось якомога швидше стабілізувати людину», — говорить про проблему Олександр Бабенко.

Увесь цей час у медичному відсіку спокійно заповнює журнал лікарка-інтернка Наталя Марченко. Великі виразні сірі очі уважно слідкують за написаним. Світле коричневе волосся зібране в акуратний хвіст, щоб не заважало. На правій руці обручка. Часом жінка підіймає голову, щоб уточнити інформацію про пацієнта у колег. Коли всі записи зроблені, то Наталя може також взяти участь у розмові. 

Зміна у неї як в інтернки триває близько восьми годин, а не добу. У цей час у садочку чекає її чотирирічний син. Хлопчик захоплено реагує на роботу мами, — розповідає Наталя.

«Він обожнює швидкі. Коли бачить машини швидкої у місті, то завжди говорить: “Мама, це твої лікарі”», — говорить вона та усміхається при згадці про сина.

За розмовою встигаємо повернутися на подвір’я екстренки, заїжджаємо у гараж. Бригада йде у кімнату відпочинку. 

Місце, де все вирішується: як працює диспетчерська служба 103

У диспетчерській продовжують щохвилини лунати дзвінки. 

Саме тут починається шлях від виклику на «103» і саме тут дуже важливо оперативно та правильно організувати подальші дії, аби медики якомога швидше змогли надати необхідну допомогу пацієнтам.

Коли диспетчер бачить на своєму робочому телефоні виклик, він бере слухавку та починає оформлювати: визначає головну скаргу, наприклад, біль у серці, а також додаткову інформацію.

«У “Додатковій інформації” диспетчер може уточнити, наприклад, про те, що постраждалий “за другою лавочкою в Ковалівському парку”. Тобто максимально пояснити бригаді, куди їхати та де перебуває той пацієнт, аби медики прибули на місце якомога швидше», — пояснює Валентин.

На виклики також є пріоритетність: критичний, екстрений і неекстрений. Саме під час виклику диспетчер аналізує інформацію про стан пацієнта та визначає пріоритетність.

На критичний виклик бригада має прибути за 10 хвилин — це масові ДТП, критичні кровотечі, інсульти, коли немає дихання чи коли відомо, що проводять реанімаційні заходи до приїзду бригади.

«90% викликів — це екстрені виклики: раптовий біль в грудях, порушення мови, порушення координації, раптова втрата зору, різкий головний біль, але не просто “болить голова”, а супроводжується порушенням зору, нудотою, блюванням. Це все є приводом для виклику екстренки», — зазначає завідувач Центрального оперативно-диспетчерського управління.

Система навіть видає всю історію викликів екстренки за номером телефону. Якщо вже було відомо, що під час одного із викликів були проблеми, система це покаже. 

Якщо диспетчер чує через телефон вибухи, постріли, агресивну лайку, є повідомлення про якісь ножові поранення, якісь звуки, які свідчать про те, що там зараз відбувається бійка, диспетчер може поставити позначки: небезпечний пацієнт, небезпечна адреса або без поліції не входити.

«Медпрацівники бригади нічим не захищені. Ми не маємо права возити з собою дубинки, газові балончики. Тому на цих викликах обов’язково мають бути присутні поліцейські», — пояснює специфіку роботи Валентин Шаханов.

Цього дня на зміні працювало 63 бригади екстренок по всій області. Кожна бригада має різну кількість людей: може працювати лікар, парамедик і екстрений медичний технік, чи два парамедики та екстрений медичний технік. Є бригади де працюють лише парамедик і екстрений медичний технік. Загалом за штатом в екстренці є 80 бригад.

«Більшість базових бригад області — це парамедики та екстрений медичний технік. Зрозуміло, що одному надавати допомогу якісно — важко, але в сьогоднішніх реаліях страшного кадрового дефіциту по-іншому ніяк не викрутишся», — наголошує Валентин Шаханов.

Водночас екстрений медичний технік — це не просто водій, він також вміє проводити компресії, вентиляцію легень, знає апаратуру, вміє накладати турнікет, тампонувати, накладати шини, перекладати пацієнта правильно на щит, довгу дошку чи вакуумний матрац. Такі зміни у професії сталися після реформи швидкої допомоги у 2017 році.

Робота диспетчера швидкої: безперервні дзвінки, стрес та врятовані життя

Коли людина стресує та в паніці, то диспетчерам доведеться робити голос сталевим, щоб привести до тями того, хто викликає, — зауважує Валентин Шаханов.

У диспетчерській є старший лікар зміни — він хоч і не приймає виклики, але має керувати оперативною обстановкою всієї області через диспетчерів: яка бригада куди поїхала, яка ситуація на місці, куди госпіталізували, чи потрібні додаткові ресурси. Також тримає зв’язок з рятувальниками і поліцією.

Важливо, що диспетчери також надають постдиспетчерську підтримку. 

У критичних ситуаціях вони не просто оформлюють виклик, а й залишаються на зв’язку з людиною, яка поруч із пацієнтом. Поки бригада швидкої в дорозі, вони дають покрокові інструкції, як діяти, якщо, наприклад, людина не дихає. Валентин Шаханов пояснює, що так аж до приїзду медиків, адже вони не можуть з’явитися на місці за дві хвилини.

«Нещодавно завдяки постдиспетчерській підтримці провели успішну реанімацію. Диспетчерка 13 хвилин керувала, давала вказівки тій людині, яка викликала швидку, а вона вже надавала допомогу. Бригада доїхала, продовжила розширені реанімаційні заходи, чоловік залишився живий», — розповів завідувач Центрального оперативно-диспетчерського управління.

Він також інструктор навчально-тренувального центру екстренки. Радить усім обовʼязково проходити курси та тренінги із домедичної допомоги, адже такі випадки показують, що знання елементарних речей може врятувати життя людині.

Чому бабуся не розмовляє?

Ти часом у диспетчерській знову дзвінок: в автобусі чоловіка покусали оси, почалася сильна алергічна реакція. Молода русява диспетчерка уточнює інформацію та відправляє швидку до пацієнта — Олена Гордуз працює диспетчеркою екстренки вже три роки. До цього була фельдшеркою в одному із сіл. 

Розповідає, що хоч пасажири автобуса мали протиалергічний апарат і вкололи його чоловіку, проте той почав задихатися, на тілі зʼявилися пухирі. Хоч цей випадок екстрений і небезпечний, проте є дзвінки, до яких Олена ніколи не звикне.

«Найважче приймати виклики, повʼязані з дітками. Коли телефонують та повідомляють про втрату свідомості у малечі, якесь порушення дихання. У  ці моменти дуже важко спілкуватися з батьками, які в істериці. У них стрес, вони мало реагують на мої звертання», — розповідає Олена.

Тоді вона намагається відволікти батьків, заспокоїти їх, адже поки швидка доїде на місце, саме тато чи мама має адекватно надати допомогу дитині.

Олена Гордуз говорить, що хоч робота у диспетчерській стресова, а виклики здебільшого екстрені, та є випадки, які запам’ятовуються своєю кумедністю.

«Є екстрені виклики, з яких ми в результаті сміємося. Нещодавно родичі викликали бригаду екстренки до бабусі, яка не розмовляє. Була підозра на інсульт. Бригада приїжджає на виклик, бабуся сидить їсть борщ. Її запитують: “Вам викликали бригаду, бо ви не розмовляєте?”. А вона: “А я на них образилася, тому з ними не розмовляю”».

Ледве Олена договорює, як знову чути дзвінок, диспетчерка повертається до роботи. На годину кожен працівник чи працівниця мають 15-хвилинну перерву, щоб видихнути та відпочити від безперервних звуків.

А що у вас в аптечці? Як лікарі швидкої допомагають без виїзду на виклик

У цей час увагу привертає за одним зі столів жінка поважного віку зі стрункою поставою та спокійним голосом. В її окулярах відбивається монітор компʼютера. Це — лікарка-консультантка Ольга Логачова. В екстренці жінка працює вже 49 років. Спочатку вона була частиною бригади швидкої, тепер — приймає виклики у диспетчерській. Але її робота трохи відрізняється від колег.

Часто до екстренки потрапляють виклики, на які виїзд бригади не потрібен: температура без ознак важких інфекційних захворювань, підвищення артеріального тиску, загострення хронічних хвороб. Саме тоді диспетчери перемикають такі дзвінки до неї.

Консультує Ольга Логачова в основному людей старшого віку чи матусь, які телефонують через погіршення самопочуття у їхніх дітей.

«Усі мають удома якусь елементарну аптечку для надання допомоги. Тому я намагаюся розпитати про стан та про те, які є ліки. І виходячи з цього допомагаю покращити самопочуття», — пояснює вона.

Лікарка зауважує, що елементарний запас ліків має бути в усіх, а особливо, коли є хронічні хвороби. 

На годиннику 12:16 — чотири години від початку зміни в екстренці. Поспілкувавшись із диспетчерками, рухаємося до виходу. За дверима диспетчерської не вщухає дзвін телефонів. Бригади знову отримують нові маршрути. З подвірʼя виїжджає нова бригада, вже за воротами водій вмикає сирену — медики поспішають на допомогу кропивничанам.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.