Як суспільству підтримати ветерана правильно: 8 порад психологині

Після повернення додому з фронту ветерани та ветеранки можуть стикатися з проблемами адаптації до мирного життя. Багато з них пережили непрості фізичні й психологічні досвіди. Тому підтримка з боку суспільства є одним із головних факторів, які можуть допомогти адаптуватися швидше. 

Як підтримати ветерана/ветеранку

1. Повага до досвіду

Коли, наприклад, у робочий колектив повертається ветеран чи ветеранка, не треба ізолювати їх& Варто дотримуватися базових вимог комунікації: бути коректним, етичним, тактовним.

«Не обов’язково любити людину, приймати всі її плюси й мінуси чи героїзувати ветерана. Але слід ставитись із повагою до досвіду. Бо зараз є два перекоси в суспільстві: це або очікування, що ветеран/ка — це небезпечна людина, або героїзація», — каже Тетяна.

Варто бути чесним перед собою, наскільки ви готові підтримати й допомогти цій людині: словом, емоційно, фізично, враховувати якісь можливі особисті потреби, наприклад, інклюзивні. 

Родині варто дотримуватись тих самих правил і змиритись із тим, що вже не буде так, як до війни.

«Часто члени родини очікують, що він/вона повернеться і життя буде таким же, як було раніше. Але момент змін дуже важливо прийняти усім: так, як було раніше, вже не буде. Це не значить, що буде гірше чи краще, буде просто інакше. Всі члени сім’ї змінюються. Тому після повернення ветерана настає такий етап: знову познайомитися», — говорить психологиня.

2. Дотримуйтесь особистих кордонів

Слід врахувати навичку ветеранів/нок бути настороженими, зосередженими, в очікуванні небезпеки. Це природна захисна реакція, яка виробляється в процесі участі в бойових діях. Усім в родині дуже важливо це враховувати: не підходити зі спини, не обіймати зненацька, коли цього не очікують. 

Наприклад: після порушення слуху людина може не чути, коли до неї наближаються. Відповідно, підійти зі спини або збоку і торкнутися — це може її налякати. Вона може спробувати захищатися, відштовхнути.

«Тому і діткам важливо доносити, що тато повернувся з зони бойових дій, тож не треба зненацька до нього підбігати, нападати, слід контролювати оцю дистанцію, щоб просто наближатися з тих зон, які він бачить», — каже психологиня.

Доцільно пам’ятати й про емоційні кордони.

«Важливо не дошкуляти розпитуваннями про якісь деталі його попереднього досвіду, не ставити неетичних питань», — каже Тетяна.

Наприклад, табу в розмові з ветераном:

ТАБУ №1. «Ти не шкодуєш, що пішов/пішла на війну?»

Таке запитання може мати вигляд нападу чи осуду. Для ветерана/ки воєнний досвід — це частина його/її життя, яку вони вже пережили та намагаються інтегрувати у своє повсякдення. Замість цього можна сказати: «Розумію, що це був важкий досвід, якщо хочеш, ми можемо поговорити». 

ТАБУ №2. «Як ти там вижив?» 

Це питання також може бути неприємним, оскільки воно знову фокусується на травматичних моментах. Якщо людина хоче поділитися, вона зробить це без зайвих запитів. 

3. Слухайте без осуду

Одним з основних аспектів підтримки ветеранів є готовність вислухати їх без осуду. Військовий досвід є унікальним і часто дуже важким для розуміння. Ті, хто повертаються з війни, можуть не бажати ділитися своїми переживаннями, але треба давати їм можливість відкритися тоді, коли вони будуть готові. 

Наприклад: ветеран, який побував у важких боях, може почати говорити про свої переживання або спогади, які викликають у нього сильні емоції. Варто не перебивати, не запитувати «як ти можеш це пережити?», а просто слухати. 

«Ми здатні в розмові просто вислухати, якщо ветеран відкрився нам і починає щось розказувати. Дуже важливо не оцінювати, чи це було правильно, не порівнювати, а як би зробили ви. Це недоречно. Людина просто говорить про свій досвід. Вона його вже не може змінити. Ви на це не можете вплинути», — пояснює Тетяна.

4. Підтримка без спроб «порадити»

Ми часто намагаємося допомогти, даючи поради або рекомендації. Проте ветерани не завжди потребують розв’язання своїх проблем. Іноді їм важливіше, щоб їх почули та прийняли без оцінки. 

Наприклад: під час розмови з ветераном не варто давати універсальних порад, як-от «тобі просто треба більше часу» або «ти маєш рухатися далі». Натомість краще сказати: «Я розумію, що це може бути складно, але я завжди тут, якщо тобі треба поговорити». 

«Недоречно казати «я тебе розумію». Бо якщо в нас немає такого ж досвіду, ми не розуміємо. Навіть військові на різних позиціях — наприклад, артилерист і снайпер — будуть мати різний досвід, вони можуть не розуміти один одного. Відповідно, якщо ви не пережили подібне, не кажіть «я тебе розумію». 

Ще одна фраза така ж критична, дуже важливо її не вживати: «все буде добре». Ми не знаємо, чи дійсно буде все добре, і ця фраза сприймається як неправда, як брехня», — говорить психологиня.

5. Уникайте порівнянь з іншими та оцінок

Кожен/кожна ветеран/ка має свій унікальний досвід. Порівнювання його з досвідом інших ветеранів або з чужими ситуаціями може сприйматися як знецінення їхніх переживань. 

Наприклад: «Мій друг теж служив, але він швидко адаптувався, чому ти не можеш?». Таке порівняння може образити та демонструвати нерозуміння.

Також не варто оцінювати дії ветерана в минулому.

«Якщо вас запитають: «Що ти думаєш з цього приводу?», то оцінювати варто лише дії чи події, а не саму людину. Тобто не «ти поганий, бо ти так вчинив», а «ти потрапив в погані обставини», — пояснює Тетяна Ціленко.

6. Не принижуйте та не жалійте

Жалість може бути дуже руйнівною. Ветерани не хочуть, щоб до них ставилися як до жертв. Вони хочуть, щоб їх сприймали як таких, які пережили важкі обставини та змогли подолати їх. Тому важливо уникати фраз на кшталт: «Бідний, це жахливо, що тобі довелося пережити». 

7. Що робити, коли ветеран/ка не хоче говорити?

У деяких випадках колишні військові можуть не бути готові говорити про свою службу або пережиті події. Не варто їх змушувати. Важливо показати, що ви слухатимете, коли вони будуть готові поділитися.

Наприклад: «Я розумію, що тобі може бути складно говорити про це, але якщо захочеш, я тут і готовий тебе вислухати». 

8. Як підтримати ветерана/ку в моменти кризи?

Люди можуть переживати кризові ситуації, коли відчувають себе ізольованими або не мають сил на адаптацію. Важливо бути поряд і не давати їм почуватися залишеними. 

Наприклад, якщо ветеран переживає сильний стрес або спалахи агресії, намагайтеся залишатися спокійними та дати йому простір. Пропонуйте підтримку, але не змушуйте до спілкування. 

Якщо у громадському місці ви стали свідком гострого стресу чи тривожного розладу у людини, незалежно військовий це чи цивільна особа, чоловік чи жінка, варто надати їй першу психологічну допомогу, допомогти стабілізувати свій стан. 

«Зараз ми всі живемо в стресових умовах. Тому всі маємо бути підготовлені, як стабілізувати себе та інших», — каже Тетяна.

1. Найперше, що можна зробити, це підійти до людини, спокійно говорити, але на безпечній дистанції. Тобто поки ми не знаємо, як людина почувається, які в неї навички, які в неї вміння захищати свій простір, ми маємо бути на безпечній відстані.
2. На людину не можна кричати. Якщо навіть людина сама в цей момент кричить, то варто запам’ятати, вона кричить не на вас, а на свій біль. Говорити треба спокійно.
3. Аби привернути увагу до себе, можна поставити конкретні, прості запитання. Коли людина перезбуджена, вона погано сприймає складні фрази та словосполучення і може не зрозуміти сенс того, що ви кажете. «Як вас звати? «Як я можу до вас звертатися?», «Чи ви зараз не поранилися?», «Чи можу я підійти до вас ближче?», «Можете мені сказати, що з вами зараз відбулося?», «Яким чином я можу зараз вам допомогти, вас підтримати?», «Чи можете ви зі мною поговорити?» — так ми у співрозмовника вмикаємо ту раціональну частину мозку, яка, на жаль, вимикається, коли людина надмірно емоційно піднесена в певний момент. 
4. Далі можна запитати, що зараз відбувається, на що вона зреагувала. Можливо, це будуть якісь зовнішні фактори або тригери. Максимально простими питаннями намагаємося з’ясувати, що сталося. 
5. «Та заспокойся, візьми себе в руки» — так не треба говорити, тому що це не працює. Це тільки підкреслює, що з людиною зараз щось не так, і дратує її. 
6. Не пропонуйте ліки, алкоголь тощо у жодному разі. Якщо ви вбачаєте потребу в медичній допомозі — викличте «швидку».

Що потрібно знати про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?

«Ми розділяємо гостру стресову реакцію — те, що відбувається перші кілька місяців після повернення, і посттравматичний стресовий розлад, його уже можна діагностувати через два — шість місяців. Ці терміни різняться. Загалом прояви ми можемо побачити у переважної більшості військових, які були в зоні бойових дій. Але також і у людей, які були на окупованих територіях. Тобто ті, хто були в окупації, вони так само, а іноді й більше, мають прояви ПТСР», — розяснює фахівчиня.

ПТСР може проявлятися у різних формах:

• нав’язливі спогади про травматичні події 
• нічні кошмари
• постійне відчуття тривоги 
• соціальна ізоляція 
• агресії. 

Наприклад: ветеран може почати уникати ситуацій або місць, які нагадують йому про бойові дії, або мати агресивні реакції на звичайні розмови. Це може бути звичайним проявом ПТСР, але важливо підтримати його в пошуку допомоги. 

Важливо не ігнорувати ці симптоми та звертати увагу на їхню частоту і виразність.

«Кожен з цих проявів окремо не каже про ПТСР. Це просто наслідок певного досвіду. А все разом може свідчити про наявність у людини посттравматичного стресового розладу, але цей діагноз можуть встановити лише лікарі-психіатри», — каже психологиня.

Як допомогти без надмірного втручання?

Не варто наполягати на терапії чи лікуванні, якщо ветеран не готовий до цього. 

Наприклад: якщо ветеран виявляє бажання звернутися по допомогу, підтримайте його рішення. Але не тисніть на нього, якщо він ще не готовий зробити цей крок. Дійте м’яко. 

«По-перше, не треба звинувачувати людину. Далі все залежить від того, скільки часу минуло після її повернення. Якщо це кілька тижнів, то раджу дати їй спокій і не тиснути. Це найкраще, що можна зробити, — поставитися з повагою до вибору людини. Не хоче звертатись? Скажіть, добре, ти маєш право просто відпочивати, спати, їсти, ходити на природу чи нікуди не ходити. Якщо ж минає більше часу, то родина може подавати будь-які натяки на можливу допомогу психологів, психотерапевтів, психіатрів,  винятково з позиції я-повідомлення на кшталт «я за тебе хвилююсь». Такі я-повідомлення дають людині впевненість: мене не засуджують, але я можу проявити турботу про ближнього, дозволивши допомогти собі», — радить психологиня.

Наприклад: не варто казати «з тобою щось не так», краще «я за тебе хвилююсь, я тебе люблю, я хочу, щоб тобі стало краще. Я бачу, що ти погано спиш і більше втомлюєшся. Будь ласка, мені буде спокійніше, якщо ти отримаєш допомогу, якщо ми разом зможемо пройти цей шлях». 

Члени родини також можуть наводити позитивні приклади, як інші отримували допомогу, проходили реабілітацію та їм стало краще. 

«Можна залучити побратимів до допомоги. Це люди, до яких військові ветерани ставляться з найбільшою повагою, це люди, які мають авторитет», — каже Тетяна.

Значення ветеранських просторів і соціальних послуг

Вагомою є і соціальна згуртованість громади, створення спільних просторів для ветеранів.

«Родинам ветеранів, так само як і ветеранам, дуже важливо спілкуватися з тими, хто їх розуміє. Наприклад, я як дружина ветерана можу зрозуміти іншу дружину ветерана. І мені важливо поговорити про своє, та про будь-що з людиною, яка може зрозуміти мене. Так само і я можу надати підтримку та допомогу іншій людині, яку я розумію. І от ці простори дають можливість людям бути серед своїх, бути серед людей, які тебе не засудять, не будуть критикувати, які не вбачають в тобі ворога або героя, які не будуть лізти в душу, коли цього не потрібно. Тому ці простори відчуваються як безпечні місця, де людина може просто бути з собою. І це надзвичайно важливо, як ми вже говорили, коло спілкування має бути обов’язково. Бо ми соціальні істоти і ми маємо відчувати оті зовнішні опори. Тобто людина має знати, що їй є на кого покластися», — пояснює Тетяна.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

У матеріалі використані умовні фото