З гір на «постройку»: історія депортованих із Закерзоння на Кіровоградщину

Довідка з Вікіпедії. Люблінська угода — угода про українсько-польське територіальне розмежування від 9 вересня 1944 року, через яке відбулось примусове переселення на територію УРСР всіх українців, що проживали в Холмському, Грубешівському, Томашевському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Ліськовському, Замостовському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах та інших районів Польщі, де жили українці. В угоді підкреслювалося, що евакуація є добровільною і тому примус не може бути. Проте люди не хотіли переселення і з кінця літа — початку осені 1945-го вирішили перейти до застосування винятково примусових заходів стосовно переселень. За офіційною статистикою до жовтня 1946 року з Української РСР до Польської республіки переселили понад 800 тисяч людей, а з Польщі в УРСР- майже 500 тисяч.

***

Різдво з дивню граматикою

Територія часом стає визначальною для ідентичності. Закинуті з гір у степ, загубили та водночас зберігають свою самість.

Код доступу

«Христос ся рождає», — з цієї фрази вже 29 років поспіль починається для мене Святвечір.

Це певний код доступ до вечері з дванадцяти страв.

Коли сходить перша зірка, все починається з «отче нашу».

На столі під скатертиною лежить сіно, а біля тарілки кожного гостя зубчик часнику в лушпайці.

«Часник треба з’їсти першим і з лушпинням, щоб голова не боліла», — каже бабуся щороку, раптом ми забули.

Далі на столі обов’язково мають бути вареники з капустою, голубці з начинкою із тертої картоплі, узвар, кутя і рідка капуста – особливий суп. Решта пісних страв може варіюватись.

Рідка капуста – страва майже ритуальна. Колись для родини бабці це була звична їжа на щодень, а зараз їмо її на Святвечір і Великдень. Квашену капусту промиваємо, заливаємо водою, проварюємо до готовності, додаємо топтаної картоплі й засмажку з цибульки із невеликим додаванням борошна, прянощі. На Великдень в засмажку можна додати сала, а суп ще трохи заправити сметаною чи молоком.

«Так робили у нас у ПольщІ,» — отак з наголосом на «і» повторює вона.

Знаю, що у когось такий перелік страв не викличе здивування. Але точно не у степовиків. Не для центральної України всі ці витребеньки. Пояснити тут, що голубці можуть бути не з м’ясом – це майже відкрити Америку. Розповідь про капустяний суп взагалі зустрічають з ввічливою, але співчутливою посмішкою.

В дитинстві сприймала фразу як «Христосся рождає» і була впевнена, що це якась пестлива назва Ісуса на честь дня його дня народження. Якось спитала тата, чому саме так. Він пояснив, що мало б бути «Христос рождається», але часточка « -ся» перебігла наперед, а «-ть-» загубилось. Як у польській мові.

Тоді мені було ще далеко до розуміння граматики і питань про те, чому на Різдво у Кіровограді – як тоді здавалось, суржиковому центрі України – з’явилася польська версія.

З гір на «постройку»

«Бандери» було улюблене найменування, яким місцеві послуговувались для мешканців «постройки».

Так називали кілька вулиць, забудованих переселенцями із західної України, які потрапили у село під тоді ще Кіровоградом у 1952 році. Понад 30 сімей отримали тут ділянки під хати.

Декому, як от моєму прадіду Дмитру, вже вкотре за життя довелося зводити дім.

Першу хату він збудував у селі Городок Лісківського повіту Жешувського воєводства. Ця територія карпатських Бескидів, яка нині належить Польщі, була рідною для лемків – етнографічної групи українців.

До того родина з діда-прадіда жила у дерев’яному домі, який згорів з усім майном у 1943.

На тій пожежі загинула бабина баба Катерина, рятуючи куферок — невелику оббиту залізом і розмальовану скриню. Тягла скриню до підвалу, але не закрила двері, туди надійшло багато диму і вона вчаділа.

— Там вона задавилася в димові, но куферок той сохранився і ті там лахи, — каже баба.

У 1944 році комуністична Польща та УРСР підписали Люблінську угоду про взаємний обмін населенням. Таким чином розпочалась кампанію по масовому і цілеспрямованому переселенню етнічних українців з території Польщі до радянської України, і виселенню поляків з українських земель.

«Евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо,» — йшлось в документі. Спершу переселення дійсно було добровільним.

Починали з агітації та пропозицій переїхати. Забрати тоді можна було все, що хотіли. На «великій Україні» обіцяли хати і землю на заміну покинутим. Але полишати свою землю «польські українці», саме так називають українські етногрупи в Польщі історики, не хотіли. Коли наполягати на переїзді стали вже з поліцією люди почали переховуватись в лісі.

У 1945 переселення перетворилось на примусову депортацію. Історики пояснюють такий наступ негласними вказівками радянської влади, яка хотіла пришвидшити процес, і водночас Польща прикривала примусове виселення нібито боротьбою з ОУН та УПА, що діяли на її теренах, мовляв місцеві скрізь і всюди допомагають повстанцям. Наприклад, у квітні 1946 польська армія отримала наказ виселити понад 15 тисяч українських родин: 11 тисяч з них виселили впродовж двох тижнів, розповідає у своїх дослідженнях історик Роман Кабачій.

— Ну наше все село ховалось. Ховалися в лісі землянки робили з сосен, що рубали. Коні були, корови.

Туди брали відра, щоб доїти це не тільки ми — це всі так. І у дідовому селі тоже так. А потім уже все одно по лісах виловили і хто в чому стояв забрали на фіри. Хто ще встиг додому заскочити якийсь там куферочок взяти з лахами, — розказує баба.

У 1946 їх з родиною поляки таки знайшли в лісі. Тоді вибору вже не було: дали кілька годин, аби зібрати якісь пожитки на підводу і в дорогу. Щоб не було куди повертатись хати підпалили.

Загалом з південно-східної землі Польщі — Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя — за кілька років виселили майже пів мільйона українців.

Так родина Паліїв із чотирма дітьми опинилась у селі Нові Кінчаки Івано-Франківської області.

Заселили їх до порожніх хат місцевих поляків, яких так само по-варварськи виселили «на батьківщину».

— Хата без вікон, без дверей. Тільки що стіни, — згадує бабуся.

Вікна і двері швидко крали підприємливі сусіди.

Лемки рідко вступали в шлюб із поляками, але і такі випадки були. Для таких родин переселення стало ще більш трагічним.

— Був там із родини Титаничів один, то жінка у нього була полька. Її залишили в Польщі, а його з дітьми пересилили. Так він далі і жив один, — розповідає. Коли її родину переселяли їй було 5 років.

На новому місці жилось голодно. Перший рік не встигли вчасно засіятись, адже переселили їх в червні. Другий рік був недород.

Та і землі переселенцям дали там набагато менше ніж було в Польщі, бо місцеві швидко захопили наділи виселених поляків.

— Бо казали, то моєї цьоці було, то мого вуйка і захватили. То дали нам землі аби тільки вижить, — згадує.

Найбільш відчайдушні пробували тікати через кордон додому, але рідко коли вдало.

Вперше більш-менш нормальний врожай зібрали у 1947 році. А як тільки пристосувались до нового місця, радянська влада почала всіх заганяти в колгоспи та відбирати зібране.

— Викликали в сільраду і казали погоджуватись. Не погоджуєшся – пальці в двері вставляли. Тоді погоджувався, — згадує розповіді батька. – І коня забрали, і свиню забрали. Лишили мале порося.

Корову одну лишили, щоб діти з голоду не вмерли. Дякуючи, що корова якусь літру молока дасть, то і виживали. І лободу варили їли. А ми як діти ходили збирали колоски. І їздив об’їждчик. І витрушував колоски, а нас батогом. І все. А хто б міг би вкрасти в кишені, то в тюрму садили. Що тут так робили, що там. Тільки тут в 33-му, а в Западній вже в 48-му зробили.

За кілька років по тому в село почали їздити агітатори й пропонувати переселитись до центральної та південної України. Розказували про родючі чорноземи. Показували білий хліб: тут такого в очі не бачили, мали виключно житній чи вівсяний.

Погодилась на вербування і родина Паліїв. Як потрапили сюди, а не на Миколаївщину чи Одещину, де опинились інші родичі бабуся не пам’ятає. Була надто мала, щоб хтось посвячував її в особливості вибору.

Помандрувала з ними й бабина скриня, яка ще довго жила на горищі, поки її остаточно не сточив шашіль.

Work and Travel по-лемківськи

У той час змінити гори на степ великій родині з малими дітьми, як на мене, було ще тим викликом.

Але до авантюр у пошуках кращого життя тоді було не звикати.

У родинних архівах зберігається документ із переписом всього майна, яке втратила родина Паліїв разом із домівкою на Лемківщині.

Будинок на 134 квадратні метри, 84-метрова стайня, 1,86 гектара землі. Мали свою кузню.

— Так чого на нас і не казали Палії, а казали Ковалі, — згадує бабця.

Доклав руку до цього і прапрадід Іван, який ще до Першої Світової їздив на заробітки в США. Там працював на шахті, а повернувшись на зароблені гроші купив землю.

Без знання мови, без мобільного в кишені та жодних гарантій рвонути за пів світу. Хтось повертався додому з грішми й новим досвідом, а хтось залишався в нових місцях.

Ділитись своїми історіями 90-річний дідо пробував ще в радянському Кіровограді, жваво розказуючи про всі бачені дивовижі, яким місцеві не йняли віри, але швидко змикитили «настукати» куди треба.

Родині пощастило: молодий дільничний, якому надійшла кляуза, обійшовся бесідою і попередженням. Мовляв, мовчіть діду, аби не було лиха.

Так само по тодішньому проєкту Work and Travel ще родичі розпорошились по всьому світу.

Тьотя Стєша

Бабуся часто каже, що хотіла б вернутись глянути на місце, де минуло її дитинство. Але дивитись там нема на що: територію села затопили, створюючи водосховище. А час та прожите життя затопили для багатьох і самоідентичність.

— Така ти вже клепана. Сто слов в минуту. От побачив би тебе зараз дід. Інтересно, щоб він сказав. І хотіла б, щоб тебе тьотя Стєша побачила, — каже бабуся.

Тьотю Стєшу я зовсім не пам’ятаю, але цю історію чула не раз.

Колись бабуся із 4-річною мною пішла в гості до своєї куми: хто кому кого хрестив історія вже не пам’ятає. Бабусі хотілось похвалитись «клепаною» онукою.

Балакучою, яка за словом в кишеню не полізе, я була з дитинства. На втіху бабці я чемно відповідала на всі питання тьоті Стєші, а потім стала грати з її онуками.

— Оля, а чого ж твоя внучка так погано балакає, — у цей час тишком спитала кума.

— Як погано? Ти шо! Он як вона говорить, — обурилась бабця.

— Так вона ж не говорить по-русськи. Он каже «тато», а не «папа», — відповіла та.

Бабуся скипіла і нагадала їй, що батьки їх обох «по-русськи» теж не говорили.

Після життя однією етнічною громадою переселенці потрапили у край, де їх була меншість, а місцеві традиції за понад 40 років комуністичної влади замістили універсальні – радянські.

Всі традиції у лемків зазвичай базувались навколо релігійних свят. Тут же не було греко-католицького храму. Довелось ходити до «російської церкви», де служба читалась незрозумілою переселенцям старослов’янською, ще й походи туди висміювались.

Всі радянські свята були червоним днями календаря, всі традиційні – предметом кпинів і погроз.

Баба згадує, що 19-річній їй соромно було вінчатись, бо всі сміялись, проте її батько, який у ПольщІ був церковним старостою, наполіг.

У старому альбомі красується чорно-біле, виблякле фото. На ньому 1962 рік і батьку два роки, у дитсадку і їх зазнімкували групою. Серед тридцяти дітей двоє у вишиванках: він і один сусідський малий. Вишиванку тоді замовили вишити знайомій, але не зберегли.

«Як виріс розпороли на лахи. Та ну бо воно якось не було модно», — згадує бабуся.

Тоді діти, які вдома чули українську, йшли до російськомовного дитсадка. Інших варіантів не було.

Коли діти переселенців почали йти в школу розподіл відбувався за місцем проживання. Комусь пощастило потрапити в україномовні, комусь – у російські.

За тихої згоди вчителів, місцеві кликали дітей переселенців «бандерами». Слово асоціювалось із бандитами, бо ж саме так це пояснювали в школі, і приємності не викликало. Батьки ж дома розказати правду не могли з міркувань безпеки.

У старшій школі україномовний клас, де вчився батько, був один на школу. Принагідно, учням не забували нагадати, що українська мова селянська і непотрібна.

«Забувайте свою селянську мову, бо вона вам буде непотрібна. Тому фізику я вам читатиму російською», — сказав 10-класнкам директор школи. Дійсно, після школи потрапити у технічний університет, де всі предмети і термінологія були російською було складно.

Говорити російською стало досягненням. Говорити суржиком – нормою. Говорити українською –нонсенсом. Рідна говірка забулась зовсім.

Тут би пасувала історія про те, як степові лемки переймались поступовою втратою ідентичності, як щемко їм боліло те, що пам’ять про дідівську землю стирається, як вони попри все відстоювали своє.

Але її не буде. Вони тяжко працювали, будували хати і порали городи, а поступова асиміляція, у змаганні з бідністю і намаганнями жити краще, виявилась зовсім природною.

***

Свята вечеря закінчується тим, що з-під клейончастої скатертини кожен тягне гілочку сіна.

«У кого довша травинка – у того кращий льон виросте», — каже бабуся і всі чекають цього моментутак, ніби й справді сіють льон і переймаються його врожаєм.

Впродовж всієї вечері в кухні горить церковна свічка. На завершення її треба загасити, аби взнати, що ж віщує наступний рік. Щороку, забуваючи легенду, бабуся плутається у свідченнях: то каже, що як дим піде на захід, то на покійника, то озвучує оптимістичнішу версію — куди піде дим звідти буде мій жених. Для правильного прогнозу, гасити свічку треба пальцями, але так я не вмію, тому дую на неї, а дим йде по хаті. Це значить, що наступного року тим самим складом ми зберемось за святковим столом, аби сказати «Хистос ся рождає».

Текст “Різдво з дивною граматикою” написаний в рамках конкурсу “Самовидець”-2020