У день пам’яті жерв Голодомору на Кіровоградщині ділились хлібом(ФОТО)
Важко й щемно бачити, як ці люди буквально пестять у натруджених руках хлібину, цілуючи той дар як символ життя… Ділитися хлібом – ділитися майбутнім – таку акцію напередодні всеукраїнського дня скорботи зініціював Андрій Табалов. Він звернувся з проханням до директора ТОВ «Кіровоградхліб» Марини Решетнікової, аби спекти й передати хліб для тих кіровоградців, які пережили Голодомор 1932-33 років. Й дістав підтримку та розуміння колективу.
Звісно, без допомоги з місць не обійшлося, адже голови квартальних комітетів Лелеківки Сергій Тарасенко та Завадівки Олександр Неділько, добре знають своїх підопічних – людей, яким доля відміряла непрості іспити, закарбувала в пам’яті жахіття Голодомору, війни, післявоєнної відбудови. І яким вже в наш час доводиться інколи чути до гіркоти образливе: звикли до пільг! А хто ж, як не ми, наше покоління, запитує Катерина Карпівна Нехаєнко, витираючи хустинкою затуманені сльозами очі, винесли на своїх плечах усі лихоліття , знають ціну шматочка хліба. Жінка й дотепер не може бачити розсипані по столу крихти – усі, каже, підбираю. Отаку звичку, отаке святе й шанобливе ставлення до хліба люди, які пережили 1932-33 роки, пронесли крізь літа. Їм би дуже хотілося, щоб і нинішня молодь, діти не зневажали праці, вкладеної в кожен буханець – і хлібороба, й пекаря, не дай Бог, не кидалися окрайцем…Щоб берегли свою совість від черствіння.
Непросто було слухати спогади бабусі Каті про її дитинство, непросто було їй згадувати…Тоді родина – мама, тато, брат та дві сестрички (Катя, найменша, 1927 року народження) мешкали на хуторі Козачий(колишній Витязівський район, нині територія Буховецької сільради Бобринецького району). Нині хутора вже немає, а було там дворів із шістдесят. Як згадує Катерина Карпівна, якщо двадцять пережило голодну зиму, то й добре. Сусіди їхні, що мали четверо манюньких діток, то всі померли, «бо дорослі ще кой як, а малі сипалися, як яблучка з дерева». Вона ж із старшими дітьми ходила в поле, шукала мерзлу картоплю, усе, що могло зійти хоч за якийсь харч. Та й ті нехитрі знахідки важко було приховати, бо щодень по хатах нишпорили нелюди, що їх прозвали «буксами» (хто вони були й звідки, а не свої, нетутешні), гострими шпичаками перевіряли постіль, підлогу – чи не ховають де яку їжу? Так забрали торбинку квасолі, яку мамин брат привіз аж із Білорусії, пішки дійшовши до хутора за 60 кілометрів від поїзда! Встигли з його довгожданих гостинців лиш жменьку крупи в затірку вкинути, ото й усе…Зітхнули – гірше вже позаду! – аж коли навесні травичка зазеленіла й зажевріла надія: таки будемо жити!
Ще теплий, щойно випечений білий хліб (про таке в той страшний час й не мріяли) у формі колосків, прийняли як символ вдячності та пам’яті близько двохсот кіровоградців. Цим людям нині добре за вісімдесят, є серед них й столітня бабуся…Усі вони разом із свіжим хлібом отримали листівочку від Андрія Табалова, де він пригадав історією своєї родини, – адже у його прадіда Якова було дванадцятеро дітей, а вижили після голодомору лиш четверо…Тому й захотів поділитися з літними людьми такою краплею доброти з побажанням, аби на наших столах завжди був хліб, аби страшні часи винищення хліборобської нації ніколи не повторилися. Лише жили у нашій свідомості як засторога.
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
