Оксана Івасюк: «Володя завжди був аванґардним»

— Невдовзі День народження Володимира. Яким Ви згадуєте свого брата?
— Часто бачу кліпи-спогади з дитинства. Він дуже любив фотографувати особливо мою сестру Галину і батька з мамою, звичайно. Володя добре планував фотосесії, розповідав, як правильно тримати квітку в руках, де стояти. Дуже важливим було особливе серйозне налаштування, а не пустощі в кадрі. Тут він був дуже вимогливий. Чим старшою стаю, тим більше дивуюся, як це на вулиці Богдана Хмельницького в однокімнатній квартирі жило семеро людей. Іноді там бував камерний оркестр. Саме в цій квартирі Володя написав «Червону руту», «Водограй» і «Я піду в далекі гори». Там наш батько писав свої романи. До нас приїхав жити дядіко Іван, також постійно з нами була наша няня Магдалина Колотилюк. Усі чимось займалися, проте в хаті не було гамірно, завжди був порядок. Були створені ідеальні умови для того, щоби ці роки стали такими плодючими для двох високотворчих людей. Коли я була студенткою, їздила з Володею на запис його платівки-гіганта. Міркую собі: «Боже, це ж мій рідний брат! Він пише чудові пісні, вміє малювати і диригувати симфонічним оркестром і повчати Софію Ротару!» Коли хтось не потрапляв у ноту чи співав не з тією інтонацією, він казав: «Друже, ти спіймав півня».
— І він так просто казав: «Соня, ти спіймала півня»?
— Звичайно, це ж робота творчих людей. Робота не визначає авторитетів.

Зліва направо: за фортепіано керівник ансамблю «Смерічка» Левко Дутковський, телеоператор О. Якименко, головний режисер Чернівецького ТБ Василь Селезінка, композитор Володимир Івасюк, соліст ансамблю «Смерічка» Василь Зінкевич. Чернівці, телестудія, 1971 рік. Фото з архіву Левка Дутковського

— Василь Ілащук зараз працює над фільмом про Володю. А які з попередніх робіт документалістів Ви би відзначили?

Володимир Івасюк та «Смерічка». На фото: вгорі — Алла та Левко Дутковські, Зоя Маслова, Галина Мокрецова, внизу — Микола Захаров, Олександр Мазан, Володимир Івасюк, Валерій Бурмич, 1971 р. Фото з архіву Меморіального музею В. Івасюка

— 1975-го року дві режисерки з Талліна — Вірке Коппель і Енне Хіон — зняли фільм «“Смерічка” в Карпатах». Цей фільм заборонили в радянській Україні, його пропустили тільки на телебаченні в Естонії. Чому його заборонили? Бо в ньому співаки Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Софія Ротару виступали на жовто-блакитному тлі. 75-й рік: розквіт русифікації, закручування гайок, боротьби з інтелігенцією і разом із тим — великого протестного руху. А естонці в цей час знімають абсолютно український фільм. На території України досі немає копії цього фільму, вочевидь немає його і в Москві. Ми їздили разом із Володею до Талліна і жили у режисерки фільму. Вона була чудовим гідом, із нею ми мандрували чи не всією Естонією.

Володя, Михайло Івасюк, няня Магдалина Колотилюк, Софія Івасюк, Галина. 1 січня 1955 року.

— Ви виїжджали усією сім’єю на природу?
— Пікніків і прогулянок було чимало. Батьки надавали їм чималого значення. Ми прогулювалися разом Чернівцями, дуже любили університетський парк і парк поза університетом, виїжджали на Валя Кузьміна, ходили в ліс по гриби. Обов’язковим було плавання на пароплаві. У Бердянську жили дві рідні мамині сестри. Там усією сім’єю — батьки, Володя, Галя і я купували квитки і пливли аж до Одеси. Це траплялося часто, і я казала: «Усі нормальні люди їдуть потягом, а мене примушують п’ять діб плисти пароплавом». Батькові такі подорожі дуже подобалися, і він прищеплював поступово і наполегливо любов до водних мандрівок своїм дітям. Володя страшенно любив пароплави. І мріяв здійснити подорож Середземним морем, побачити скарбниці античного світу. Бо все ж за своєю ментальністю був класицистом. Із ним ми плавали в круїзі з Ялти до Одеси. Ми дивилися на вечірнє море — воно було неймовірно красивим! Усі наші прогулянки були вибагливими, але не фінансово, а своєю продуманістю. Батьки тричі возили мене до Канева. Уже були в поважному віці, бо я — пізня дитина. Піднімалися на Тарасову гору із великою валізою. А я запитувала себе: «Навіщо вони туди йдуть? І валіза важка, і сходинок багато… Їм так важко її нести, хіба не можна було в цей час пити пиво і розважатися?» Але це була їхня велика батьківська ідеологія. Тоді я вчилася у четвертому класі й обов’язково мусила їздити до Канева і потім спускатися пароплавом по Дніпру. А Володя дуже любив Грузію, він відпочивав у Гаграх і Піцунді.

Перші слухачі майбутнього хіта «Мила моя». Крайній ліворуч — автор, поруч — співробітниця Чернівецького телебачення Ніна Щербакова та співачка Лідія Відаш. Фото з архіву Лідії Відаш, 1968 рік.

— Кажуть, він полюбляв підводне мисливство.
— Це все було від мами, Софії Іванівни. Витривалість на воді вона передала своїм дітям. Мамі було чотирнадцять, і вона вже тоді перепливала Дніпро, коли він розливався. Це робилося не від затурканості чи сплеску якоїсь дикої енергії, а від упевненості у своїх силах. На Азовському морі мама запливала так далеко, що її не було видно з берега. Поки вона зі своєю сестрою плавала, маючи можливість обговорити різні життєві колізії, тато, здається, двічі вирішував розлучитися з мамою. Дуже сердився (сміється — авт.). Я бачила, як Володя поцілив кількох риб. Він і мене вчив стріляти, розповідав, як правильно тримати гарпун. У сімдесяті роки це було дуже екзотично і авангардно. Та й усе, чим тоді займався Володя в побуті, було авангардним. Ми пізнавали світ і тішилися Україною.
— Ви відзначали релігійні свята, чи боялися?
— Родина мала християнські пріорітети, ми обов’язково святкували Різдво і Великдень. Однак ті святкування не були публічними, бо міг прийти в наш дім у Кіцмані провокатор. Він заходив і дивився, чи є на столі паска і писанки.
— Як так сталося, що Михайло Івасюк захопився казками?
— Тато любив збирати казки, видав три збірки буковинських казок, оскільки вважав, що кожен куточок на землі є оказкованим. Казки — неймовірно цікаві з мистецького погляду. На жаль, вони не всі видані. Залишилося ще багато записів.
— Хто гостював у вашої творчої родини?
— До нас у гості приїжджала Ірина Вільде, Степан Трофимук, Андрій Химко, бував і Ростислав Братунь. Приїжджав і лікар з ГУЛАГу, який колись врятував батькові життя. Врятував, бо дізнався, що цей хлопець, який обморозився, володіє 11-ма мовами. Приїзди гостей мали культурологічний характер — постійно точилися тривалі розмови. До Володі приїжджали Юрій Рибчинський, Богдан Стельмах, Ігор Поклад. Їм добре працювалося разом, вони мали спільні мистецькі погляди. Після загибелі Володі такі візити ставали дедалі рідшими, і батько почав все більше зосереджуватися лише на праці.

Володимир Івасюк із сестрою Оксаною

[b]— Коли Володя писав свої перші хіти, Ви були дитиною. Не мріялося бути такою ж відомою, як і старший брат?[/b]
— Ніколи не мала амбітних планів щодо написання музики. Мені було цікаво читати і гуляти містом. Нерідко я брала кошичок і ходила збирати суниці в парку резиденції. Для сприйняття світу це було величезне багатство.
— Що вирізняло брата серед інших людей?

Володимир Івасюк за своїм улюбленим журнальним столиком, Чернівецьке помешкання на вул. Маяковського, 40.

— Великий оптимізм і цілеспрямованість у праці. Він завжди доводив до кінця всі справи, усі його задуми здійснювалися. Володя не вмів балагурити, обіцяти те, що він не міг зробити. Він був дуже слівний, тобто обов’язковий. Дотримувався слова. Мені завжди подобалася в ньому сміливість. Ще в юному віці він сам їздив до Києва і працював із оркестром, їхав у Москву, Таллін. Він був агресивним у підкорюванні нових країн, у просуванні української пісні. А міг би в цей час розважатися, скажімо, ходити по весіллях і їсти шашлики. Він усе ж таки любив інтелектуальний відпочинок для натхнення.
— Хто був його музою?
— Він був упевнений в красі своєї землі. Це те, що йому дали батьки своїми подорожами і величезною бібліотекою. Володя увібрав дуже багато і трансформував те, що напрацювали попередні покоління українців, які просто не змогли реалізуватись.
— Про що Вам писав Володя у листах зі Львова? Що привозив із собою?

Оксана і Володя

— Ми не дуже активно листувалися, тому що спілкувалися телефоном. Володя любив привозити мені зі Львова светрики, різні дрібнички та французькі парфуми. Я дуже тішилася цими подарунками. У мене збереглися прикраси, які презентував брат.
— Чи вірите Ви в те, що Ваш брат добровільно пішов із життя?
— Це неможливо. Із першого дня батько написав відкритого листа на двадцять аркушів, де чітко виклав причини, з яких Володя не міг цього зробити сам.
— Потім творчість Володі була забороненою.
— Так. До 1987 року його пісні майже ніде не звучали. Багато людей просто боялися говорити про творчість Володі, у Чернівцях багато хто відвернувся від нас. Коли ти популярний, про тебе часто згадують, а потім — забувають. Усі ці «побратими» і «друзі» зникають. Тут немає нічого дивного, це властиво людям.

Лідія Лемик та Володимир Івасюк, Львів. Фото з архіву Ярослава Лемика

— Чи були Ви на першій «Червоні руті» у Чернівцях?

Оксана Івасюк. Чернівці, 2007 рік. Фото Ігоря Кравціва

— Тоді я викладала в університеті в Канаді, тож не була свідком першої «Червоної рути». Зате із сином Михайлом, тепер аспірантом Чернівецького університету, їздила на «Руту» до Донецька. Мер Юхим Звягільський казав тоді, що немає нічого кращого за українську пісню. Це було величезне піднесення. А вже наприкінці дев’яностих відбулася стагнація української культури. Пригадую, коли ми з чоловіком, Віктором Павлюком, поверталися мікроавтобусом із Чехії, водій запитав: «Мадам, ви шансон любите?» «Звичайно люблю», — кажу і думаю про Шарля Азнавура. А він увімкнув ці тюремні пісні. «Невже наше місто тепер перетворилося на тюрму? Які там звичаї? Куди ми їдемо?», — міркую. Це були складні роки для нашої культури. І суспільство досі не відійшло від цього. Слава Богу, що потім з’ясувалося, що моє місто не є тюрмою, і тут живе багато цікавих академічних людей. Це європейські люди, котрі створюють умови і хочуть, щоб їхні діти жили в Чернівцях.

— Наприкінці 90-х Олександр Євтушенко зініціював концерт «Володимир Івасюк. Повернення». Ви там були?
— Була. І ця акція мені дуже сподобалася. Там розкішною була Катя Chilly, прекрасно виступили наша Ані Лорак, «Океан Ельзи»… Навіть «Скрябін», котрий виконував дитячу пісеньку, дуже сподобався. Тішить, коли музиканти мають бажання співати Володині пісні по-своєму. І тішить не лише як його сестру, а й як культуролога. Володя у своїй творчості, до речі, хотів робити те ж саме. Тепер він працює на нове покоління, так само, як на нього працювали покоління, які не встигли цілком розквітнути. Які були або задушені, або сиділи на ГУЛАГах і Соловках.
— Ми з Вами зустрічалися на «Таврійських іграх» у Каховці. Ви виходили на сцену отримувати перо жар-птиці за Володю. Десятки тисяч публіки, велика сцена…

— Я там вільно почувалася, бо наша мама закінчила каховську школу. Мені було дуже приємно, що цю відзнаку вручали на рідній землі мами. У той момент я думала саме про це. Яка там красива земля! Удень я гуляла Каховкою і зустрічала привітних людей. У їхніх обличчях шукала етногенетичні риси мами і знайшла їх.
Ігор Кравців
Газета «Вечірні Чернівці» №9 2007
Всі матеріали з сайта “Сторінки пам’яті Володимира Івасюка”

Володимир Івасюк: життя моє – обірвана струна. Документальний фільм