Хто насправді пише українські закони і скільки за це заробляє?
У 2000-му році автор цих рядків на прохання знайомого редактора однієї прикарпатської газети робив розлоге передвиборне інтерв’ю з кандидатом у народні депутати України, на той час суддею Верховного Суду України. Поважний уродженець Покуття (так заведено називати частину Івано-Франківської області, до якої входить, зокрема, славне місто Коломия) довго й терпляче розтлумачував журналістові «Гречки», наскільки довготривалим та відповідальним є процес створення будь-якого з законів, що згодом надходять до профільного комітету Верховної Ради, а по їх затвердженні авторитетними знавцями права виносяться на розгляд повного складу парламенту.
Мій співрозмовник, за його ж словами, не лише неодноразово здійснював експертизу наданого до Верховного Суду конкретного законопроекту, а й допомагав фаховою порадою багатьом народним депутатам, від імені яких до ВСУ з часом скеровувався відповідальний документ.
Той добродій таки став депутатом ВР, увійшов до фракції «Наша Україна»; читачі «Гречки» в ході радіо- та телетрансляцій з сесійної зали регулярно могли чути його дещо надтріснутий голос, а також збагнути основні риси поведінки чоловіка у «недоброзичливому оточенні», що утворилося в нашому парламенті після здобуття Партією регіонів двох поспіль перемог на виборах до ВР у 2006 та 2007 роках. Тонкий знавець багатьох закулісних дій й відвідувач певних столичних споруд, на яких зазвичай відсутня вивіска, всіляко уникав невмотивованих «атак» та «наїздів» на Партію регіонів з її сателітами – КПУ, а з часом й Народною партією Володимира Литвина.
Тим часом процес законотворчості у вищому законодавчому органі невпинно змінювався. Якщо до 2006 року депутати, котрі мали вищу юридичну освіту, писали/розробляли законопроекти власноруч, залучали кваліфікованих помічників, дискутували над окремими диспозиціями та нюансами, то тепер народні обранці обтяжують себе подібними заняттями далеко не завжди. Замість законодавців із значками членів ВР цим займаються так звані писарі. Імена таких людей знають всі, проте до ЗМІ така інформація практично «не зливається». Підготовка законів, що покликані кардинально змінити життя українців, поставлена на потік. Вона впевнено й безповоротно перейшла у русло комерційної діяльності.
Готовий документ на замовлення народного депутата нині має вартість від кількох тисяч гривень і аж до $15 тисяч. Зокрема, потужні київські юридичні фірми беруть за закон 10-15 тисяч доларів, а дрібні – 7-10. Чиновники Головного юридичного управління Верховної Ради (на думку яких у всіх попередніх скликаннях дуже любив посилатись народний депутат Юрій Кармазін) за безпосередню участь у розробці майбутніх законів беруть до $10 тисяч, колишні члени Верховної Ради – від 2 до 5 тисяч доларів, помічники народних депутатів – тисячу зелених, юридичні управління/центри при міністерствах – до 5 тисяч гривень.
Наші законотворці при цьому не гребують використовувати й готові тексти з минулих скликань, що з якихось причин не були зареєстровані або ж «застрягли» на певному етапі руху до обговорення в сесійній залі. Їх доопрацьовують і… продають як «свіжак».
Член фракції компартії України Оксана Калетник підтвердила: написання законів нині – «це ціла індустрія, що успішно розвивається, в ній беруть участь колишні нардепи. Продають уже не просто закони. А цілі кодекси!».
У кулуарах Верховної Ради полюбляють пліткувати про Василя Орленка, кандидата юридичних наук, одного з помічників народного депутата з фракції ПР Андрія Пінчука . Цей чоловік є офіційним автором аж 35 законопроектів. «Це просто унікум, який міг із сьогодні на завтра видати досить серйозний текст, отримуючи при цьому зарплату помічника і премії», – кажуть про клерка наші славні обранці.
Довідка «Гречки» Пінчу́к Андрі́й Па́влович (26 січня 1980) — народний депутат України V і VI скликання, член Партії регіонів, освіта вища. Проживає в місті Буча Київської області. Освіта: 2002 р. — Академія державної податкової служби України, спеціальність — «фінанси»; 2004 р. — Національна академія державного управління при Президентові України, магістр державного управління. З 2006 по 2007рік — народний депутат України, голова підкомітету з питань сім’ї, дитинства та молодіжної політики Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту і туризму (липень-листопад 2006 року), член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (листопад 2006 року — листопад 2007 року). 2007 р. — президент Міжнародної молодіжної організації «Молодіжний слов’янський форум». 2009 р. — голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Союз молоді регіонів України», член громадської колегії ДПА України. 2010 р. — народний депутат України. 2012 р. — народний депутат України. Обраний за списками Партії регіонів. Попри наявність аж двох вищих освіт, Андрій Пінчук встиг стати фігурантом щонайменше одного гучного скандалу. Зранку 28 квітня 2010 року, наступного дня після складання присяги народного депутата, новоспечений член парламенту побив біля свого дому юнака за те, що той зробив йому і його компанії зауваження, попросивши зробити тихіше музику, що лунала з автомобіля депутата. За заявою потерпілого було відкрито кримінальну справу за статтею «хуліганство». Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко кваліфікував цю справу як «замах на вбивство» (за ст. 115 КК), мотивуючи тим, що бійка відбувалася у стані сп’яніння групою осіб. Потерпілий спочатку зателефонував до міліції, повідомивши номери автомобіля Верховної Ради, однак правоохоронці відмовилися приїхати за викликом. Після бійки юнак потрапив до лікарні зі струсом мозку, відшаруванням сітківки ока, переламаною щелепою і відбитими внутрішніми органами.
Олег БАЗАК
