«Не на часі, не у формі, не готова»: як жінки повертаються до життя після ізоляції
Жінки стикаються з багатьма проблемами, які можуть загнати їх до ізоляції від суспільства: це і декрет, рутина побутових проблем, освоєння в новому місті. Про те, як можна це здолати і як важлива для жінок взаємопідтримка — в авторській колонці розповіла Ольга Чайковська.
Мене звати Ольга Чайковська. Я — комунікаційниця громадської організації «В єднанні — сила!» з Новоукраїнської громади, що на Кіровоградщині.
А колись усе було інакше…
Сім років тому я сиділа вдома. Декретна відпустка, тиша в соцмережах і відчуття, що життя — десь там, за вікном.
Усе частіше ловила себе на думці: «Я більше не знаю, хто я». І навіть коли з’являлася можливість кудись піти, у голові виникали десятки причин залишитися:
- «Мені нічого вдягти»
- «А про що я з людьми говоритиму?»
- «Я давно нічого не робила — що я можу?»
Ці думки знайомі багатьом жінкам, бо ізоляція — це не завжди самотність. Часто вона маскується під турботу. Під обов’язки. Під “пріоритети”.
Декрет. Переїзд. Нове місто. Війна. Емоційне вигорання. Усе це здатне вибити з колії.
І найстрашніше — ми починаємо вірити, що це нормально. Що “ще трохи потерплю”. Що “зараз не на часі”.
Ця колонка — не про героїзм. Вона про страх вийти з дому, про тисячі «відмовок» і про жінок, які повертаються до себе — не ідеальними, не завжди впевненими, але справжніми.
Про надважливий перший маленький крок: сказати собі «так».
Просто приходь.
«Як же добре сидіти в декреті: дитину поклала спати й роби, що хочеш. Хочеш обід готуй, хочеш прасуй, хочеш підлогу мий. Ні в чому собі не відмовляй».
Я й справді так думала. Тричі.
Але з кожною новою тарілкою, кожною пральною машинкою, кожною зібраною іграшкою наростав внутрішній голос: мені цього мало.
Усередині — ідеї, мрії, бажання працювати. А ззовні — страх щось змінити. Нерозуміння, з чого почати.
І все змінило одне просте: «Просто приходь».
Так я вперше прийшла на захід нашої громадської організації як учасниця. Потім — як волонтерка.
А зараз я комунікаційна менеджерка, координаторка, тренерка Клубу медіаграмотності.
На наших зустрічах — не про «успішний успіх».
Це:
- арттерапія та жіночі кола,
- мінітренінги з медіаграмотності й лідерства,
- розмови про вигорання,
- зустрічі з психологинями, коучками, експертками тощо.
Ми питаємо жінок: що вам потрібно? Кого запросити? І будуємо простір разом.
Моя історія не виняток. Так починалося багато трансформацій. І всі — з малого: із «просто прийди».
Бути мамою ≠ перестати бути собою
Наталії — 26. Вона живе в селі, далеко від міських можливостей. Двоє дітей, побут, відсутність роботи та тиша.
Коли вперше прийшла на зустріч, то просто хотіла подивитися. Побути з іншими жінками.
Через кілька тижнів вона сказала:
«Це як ковток свіжого повітря. Можна вирватися з рутини, послухати інших, посміятися. Як би ми не любили дітей, маємо думати й про себе. Бо коли ти нещаслива — без розвитку і підтримки — ти просто зникаєш».
Ситуація Наталії — типова для сільських жінок. Соціальна та інформаційна ізоляція, брак простору, де тебе бачать не лише як «маму»
І саме тому навіть кількагодинна зустріч рятує.
Моїм дітям потрібна жива мама
Іра — переселенка. Дім залишився на окупованій території, чоловік — військовий.
Новий побут, чуже місто, самотність. Щоденні новини. Утома. Паніка.
Повернула її до себе проста думка:
«Моїм дітям потрібна не просто мама. Їм потрібна жива мама».
Вона почала волонтерити — носила коробки, фасувала допомогу, допомагала облаштовуватися новим жителям громади. Потім — уперше прийшла на зустріч. Просто послухати.
«Тут мене прийняли. Тут я зрозуміла, що ще можу бути частиною чогось хорошого».
Спільнота стала її точкою опори. Місцем, де не треба «триматися». Де можна просто бути.
Спільнота — це не бонус. Це фундамент
Жінки не завжди мають можливість розвиватися. Але вони завжди мають потребу — бути почутими, потрібними, визнаними.
Спільнота — це про:
- простір без оцінок,
- досвід інших, у якому знаходиш себе,
- і маленькі дії, які повертають значущість.
Ми не даємо чарівних рішень. Але завжди поруч. Поруч у момент, коли важко, страшно або просто порожньо.
Бо іноді найцінніше, що можна почути, – це: «Я тебе бачу. І я тут».
Якщо ви не знаєте, з чого почати
Я знаю, як це — тримати в голові весь побут родини, але не памʼятати, коли востаннє була в тиші.
Знаю, як роками “нікуди не йти, бо нема що одягнути”, але насправді — бо немає сили бути поміченою.
Я не скажу «ви сильні».
Я скажу: ви маєте право бути знесиленою. І це нормально.
Що ж робити?
- Не чекайте ідеального моменту.
Він не настане. Просто прийдіть — у чому є. З тим, що є. - Дозвольте собі бути поруч.
Сядьте в кутку. Послухайте. Побудьте. Це — вже достатньо. - Дозвольте комусь зробити вам чай.
І не виправдовуйтеся. Приймати — теж потрібна сила. - Поставте собі чесне запитання:
Чого мені бракує? Людяності? Натхнення? Тиші? - Виділіть хоча б 30 хвилин на тиждень для себе.
Це не примха — це потреба. Бо з порожнім баком не поїдеш.
І якщо зараз ти стоїш десь на роздоріжжі, знай: вихід є. Він починається з одного маленького «так» собі.
А далі — життя. Живе, тепле й твоє.
Про те, які проєкти для жінок втілює ГО «В єднанні — сила», можна подивитися в інтервʼю голови організації Ніни Мазур.
Раніше «Гречка» писала, скільки насправді коштує умовно безоплатна домашня праця. Та як стереотипи про подружні стосунки можуть стати підґрунтям для насильства.
