Рефлексивна проза: чому варто прочитати роман «Минуле – то лиш сон»

Прямолінійність, відвертість і щирість, що властиві жителям найпівнічнішої країни світу, знаходять своє відображення й у творчості її митців. У мінімалістичному екстер’єрі столичних будівель, в різких експресіоністських кольорах на музейних полотнах та, особливо, в чуйності на рядках як більш давніх, так і нещодавно випущених у світ книг.

Вже понад половину століття знаний для норвезького читача роман «Минуле – то лиш сон» Акселя Сандемусе нещодавно став доступним і в українському перекладі, здійсненому Наталією Іваничук для видавництва «Апріорі». Роман увійшов до серії класичної художньої прози «Magnum Opus» і за короткий термін встиг знайти своїх читачів та отримати схвальні відгуки від любителів рефлексивної літератури.

Для значної частини творів Сандемусе характерною є хаотичність, яка, попри свою сутність, логічним чином упорядковується автором у різних форматах. Щоденники або листи є найбільш поширеними інструментами для структурування та аналізу думок, і під час написання роману «Минуле – то лиш сон» автор звертається якраз до другого варіанту.

Туманність спогадів головного героя роману Джона Торсона набуває своєї чіткості та викристалізовується в текстах листів чоловіка до свого сина. В листах п’ятдесятирічний (з гачком, як зазначає автор) американський бізнесмен Джон знову стає норвезьким юнаком Юганнесом та повертається до природи. Природи норвезької, природи людської, та, врешті-решт, своєї природи, яку він, не завуальовуючи та не прикрашаючи, приймає та описує. Окрім юнацьких спогадів, в центрі яких — кохана Аґнес, чоловік переноситься й до спогадів своїх середніх років та поїздки до Норвегії на початку Другої світової війни.

Ключовою в його півторарічній норвезькій історії вже вдруге стає жінка. Саме в ній оповідач віднаходить своє загублене кохання, яке мимовільно переходить від образу Аґнес (що з роками стає «старою шкапою з десятком дітей») до свого нового втілення – заміжньої Сусанни.

«Убивство й кохання – єдине, про що варто писати» – зазначено в передмові до книжки. Якщо паралельні в часі історії кохання оповідача є провідним мотивом у романі Акселя Сандемусе, то вбивство та все, що з ним пов’язано, у ньому є прямою, яка, хоч і перетинає паралельні площини, проте ніяким чином не може їх з’єднати. Адже минуле повинне залишатися в минулому. Надто ж коли точного визначення його правдивості чи примарності дати уже неможливо. Як зазначає сам батько в листах до сина, «не треба зберігати вірність примарам». Від цього розвалюються подружжя, ламаються долі, стираються межі між ясністю розуму й божевіллям та в неповних травмованих сім’ях зростають нові покоління. І десь серед них зростатиме й син, якому адресовані всі листи головного героя. 

А ким головний герой є в романі? Егоцентричним самотнім кар’єристом, тричі (а то й більше) зрадником, руйнівником сімейних пар та пар, що лиш зароджуються? Чи зломленим і зрадженим у молодості чоловіком, що більшу частину життя про(жив)/(був) у просторому будинку на чужому континенті, який лиш звався його домом, проте домом, насправді ніколи для нього не був? Відповідь на це питання також знаходиться між паралелями протиріч. Між мораллю та інстинктом, між зрадою перед товаришем та вірністю своїм почуттям, між духовним та матеріальним. І Джон-Югансен Торсон цього абсолютно свідомий.

Обкладинка роману недаремно має блакитно-синє забарвлення. Блакить як легкість в написанні складного та синява як глибина поверхневих у поведінці героїв, які виявляються ключовими, формують твір, який читається на одному подиху й залишає по собі тривалий добрий післясмак. Ця книжка – одна з тих, з якою хочеться втекти до гір чи фіордів, щоб ковтнути її за день або ж розтягнути на декілька вечорів біля каміна. А ще відрефлексувати як світ Сандемусе, так і власний світ. Бо хороший твір не просто розповідає чи повчає. Він мимовільно змушує думати про свої блакитно-сині горизонти.

Софія Шайда

Раніше «Гречка» публікувала ТОП-8 книг, які все ж таки зможуть зацікавити підлітків та відволікти їх від гаджетів.