Топ 10 віршів про війну від українських військових

“Гречка” підготувала добірку з 10 віршів про війну від поетів-захисників.

Поговорим

Артем Попик

Сідай.

Заспокойся.

Сирени заснули.

У кулику кава

Вершки

Й кардамон

Давай поговорим

Про мирне минуле

Про те, чим жилось,

Що бажалось

Як було

Про те, що сьогодні лиш сон

Давній сон.

Ще трохи тримає заряд телефон

Зв’язок обітнеться і знову хто чим

Займеться.

Заплаче.

Білітимуть скроні.

За тих, хто лишився у ката в полоні

За тих,  хто на каві

На нервах

Безсонні

Тримає нам небо

За них помовчим.

За них ми попросим

Каміння і сосни

Захмарні

Підземні

Вогню й води сили

Щоб їх оминали доноси та грози

Щоб їх напували потоки та роси

Щоб кожен

Додому

Прийшов собі

Цілим.

Зв’язок обітнеться.

Крізь схили та гори

Коли для життя забракує причин

Готуй собі каву

Вершки.

Мрії й горе

Розкладуй на купки

На рівні

На двоє

І ми поговорим.

І ми помовчим.

***

Сергій Скальд

Тихо, тихо співає вітер

Щось шепоче довкола час

Знаєш, саме цієї миті

Я чомусь пригадав про нас.

Не хвилюйся, я обережно

Вже в минулому біль образ

Лиш на серці чомусь бентежно

Та бракує потрібних фраз

Розгубив я слова та рими

Почуттями платив за ніч

У чергових обіймах прими 

Свою душу лишив як річ.

***

Христина Панасюк

Дивлюся на зоряне небо, крізь потяга рух.

І згадую море нічне і таке неймовірне.

Я мрію про ніжні обійми і дотики рук.

Схід сонця, дощі і світанки, і латте ванільне.

Я хочу, щоб Чорне й Азовське на волі й без мін.

Дивитися в небо і не рахувати хвилини.

Я хочу стрибати у хвилі , немов я дельфін…

І кожному дню усміхатися, наче дитина…

Влухаюся в зоряне небо, це звук ППО?

Доноситься сяйво й молитва серця об’єднала.

І поряд плече побратима. Нам не всеодно!

Тут Бог береже і обійми міцні зігрівають.

Я бачу Азовське і Чорне на волі й без мін.

Я бачу Донецьк і Луганськ синьо-жовтим і вільним.

Я бачу щасливе майбутнє усіх поколінь.

Квітучу, натхненну, єдину мою Україну!

***

Гліб Бабіч

Хтось каже мені, як маю робити…

А я не почую – крокую скрізь квіти,

У літо, де свято, де люба, де діти,

Щасливі, беззахисні, і неприкриті.

Kрізь темряву, що розганяють екрани,

Де вигідні плани на всі мої рани,

Де іспитом спокусу спиті обличчя,

Де миші щурам надувають величчя.

Втикають у очі як голки проміння,

Щоб я під ногами не бачив каміння,

Щоб нишпорив мляво на дотик рукою,

Щоб більше не мав, чим утримати зброю.

Які тобі квіти? Яке тобі літо?

Вп’яли́ся у тіло голодні москіти –

Зудять, що все роблять заради любові –

Ти ж звичний до крові – то дай-но нам крові!

А я все крокую, крокую, крокую,

Думки, наче стрій перед боєм шикую,

Зливаю їх тихо напалмом у пляшку,

Мені це не складно, мені це не важко.

Нехай палахне, нумо – гайда за мною,

Бо я свої опіки швидко загою.

Бо знаю дорогу, що точно відкрита –

Із полум’я – прямо до тихого літа.

У камінь життя перетвориться з глини,

Під тихе виття розчарованих в спину.

Я ляжу надійно як цегла у стіну

У домі, де Бог колисає дитину.

Така ось дорога, крізь пекло і квіти,

У літо, де свято, де люба, де діти,

Щоб поруч радіти, любити, прикрити –

Хтось ще мені скаже – як треба робити?

***

Єва тур

дрібне зерня любові

носила в кишені роками

боялася посадити 

боялася — не проросте

боялася загубити

стискала у долоні

іноді забувала

потім сполохано кидалася —

хух —

на місці

дрібне зерня любові

окроплене

кровʼю

болем

слізьми

східними дощами

західними туманами

й південним морем

раптово

нікого не попередивши

вибухнуло паростком 

найміцнішого чуття

ймення якому

не знайти

не вигадати

як не старайся

дивилося на мене очима

незнайомо-знайомого чоловіка:

«засинай моя дівчинко

доки цілуватиму 

твої шрами

близни

рубці

синці

переломи

й розтерзане серце

доки стерегтиму 

твоїх мертвих

що стоять за тобою

у довжелезній шерензі

й мовчки викрикують

свої імена

доки тліє світанок 

огарком сонця

намагається 

запалити небо

доки груди твої

схлипують стиха

і війною 

знову та знову

не гребав

день старий

і новий

і минулий

й майбутній

доки вітер

сушив

твою вогку білизну

ти згадала

пташко моя

як спати

доки любов твоя 

заряджає 

смертю

свої гармати»

Бачу сон…

Борис Гуменюк

…Бачу сон… Ромашкове поле

У ромашках – квіткою ти

А у нас тут поле бою

А у нас тут блокпости…

Слова візерунки долі

Слід хреста на моїм плечі

Три самотні зозулі в полі

Кують не роки а мечі

Ті мечі що кують зозулі

Значать долю мою навхрест

Нащо тіло – ловити кулі

Нащо вмер – щоб знову воскрес

Ніч ввійшла крізь броню в БеТееРі

Ніч гірка як причасне вино

Ніч розлилась як кров на папері

Але в кожної ночі є дно

Всесвіт цей народжений риком

Щоб піднятися – мусиш впасти

Ангели плачуть тихо

Щоб його не проклясти

…Наш блокпост чимось схожий на церкву

А окоп – мабуть на вівтар

«Хочу сина твого у жертву»

– Знову просить Старий Вівчар…

Евак

Артур Дронь

Скоріш перев’язуй, скоріш.

Попри втому.

Навіщо потрібен цей вірш

неживому?

Тримай трохи вище колін,

кричи доку.

Роби щось йому, поки він

з цього боку.

Медик з окопу бігом

через дим.

Скроні пульсують його

позивним.

Тепер закривай йому вічі.

Липень.

Чуються чоловічі

схлипи.

Видихи-вдихи

нутром.

Прийом, у нас тихий.

Прийом.

***

Олена Білозерська 

Ми не вмієм ділити здобутки і простір.

Ми не вмієм не заздрити – кращим і просто. 

Ми нечемно гучні і убивчо відверті,

Але ми вже навчились сміятись зі смерті.

Нас беріг польовий МТР і олива.

Наш поріг больовий вищий за Бурдж-Халіфа.

Ми настільки круті і настільки уперті, 

Що для нас вже природньо сміятись зі смерті.

Ми на все реагуємо шоком і криком.

Ми ведемось на фейки і віримо фрікам.

Ми готові за чих один одного зжерти.

Але ми вже навчились сміятись зі смерті.

Ми позбулися мет і облуд учорашніх.

Ми такі, як цемент. Ми такі, як мурашник.

Встали захід і схід, бо до стінки приперті,

І дивують весь світ глузуванням зі смерті.

Ми такі, як стіна. Ми такі, наче вихор.

Ми майбутній сценарій комп’ютерних ігор. 

Сіль землі і опора небесної тверді. 

Ми веселі і злі, ми сильніші од смерті.

В той день, коли

Юрій Руф 

Коли мій день запеленає ніч,

В ту мить, як шлях обірветься струною,

Зів’ялим листом піду за водою

Повз сотні рідних та чужих облич.

В той день, коли затихне серця стук,

Остання рима відбринить луною,

Я тихою нестримною рікою

Спливу, немов пісок з дитячих рук.

У час, коли зупиниться політ,

Знесилено впаде замерзла птаха,

Скипить вогонь свічі під рідним дахом,

І димним маревом душа покине світ.

Коли забуревіїть, зажудить

І холодом гаряча кров скується,

Я сподіваюсь, хтось комусь озветься

І скаже: він зумів життя прожить!

Вір мені

Богдан Щеглюк 

Вір мені! Я скоро буду!

Повернуся з пекла,

Свою клятву не забуду.

Хоч війна запекла

Тягне нас усе донизу

На дев’яте коло,

Але ти завжди поблизу – 

Й наче щит довкола.

Вір мені, я не покину…

Твої карі очі

Кожен день, кожну годину,

Всі ці довгі ночі –

Лиш вони мені світили

Замість зір і сонця,

Смерть мою звели в могилу

Вірні охоронці.

Вір мені  в час безнадії,                        

Відчаю й розпуки. 

Вір, коли помруть всі мрії 

Й твої томні руки 

Вхоплять лист, а в нім нестерпне

Слово те – «загинув» .

Вір, що я воскресну з мертвих

І в лиху годину

Прилечу із того світу

Через пекло й небо:

Без подарків і без квітів – 

Та живий, для тебе…

Позабуде син і батько,

Ненька переплаче,

Хижий ворон в тихім полі

Над тілом закряче,

Вороги всміхнуться криво

Та, мабуть, – зарано,

Якщо віритимеш в диво,

Я з мерців повстану   

І  вернусь на подив смерті

Й сором боягузів,

Бо мені не дала вмерти

Мужність моїх друзів!

Бо молитва моїх рідних

Спину прикривала.

Та найперше – бо ти у вірі

До кінця чекала.

Раніше “Гречка” готувала добірку з 10 віршів про кохання, які запали в душу редакції. Детальніше – за цим лінком.