Виселення без «болгарок»: кропивницький вірянин про передачу храмів московського патріархату до ПЦУ
В Україні нещодавно ухвалили закон, який передбачає заборону церков московського патріархату. Протягом останніх років громади таки почали передавати певні храми Православній Церкві України. Однак, через відсутність чітких нормативів у правовому полі для дій громад і вірян – отримати реальний доступ до цих приміщень представникам ПЦУ не завжди можливо без перешкод.
Наприклад, у Кропивницькому минулого року у Храмі Успіння Пресвятої Богородиці, який розташовується у парку Крючкова, священнослужителі УПЦ (МП) намагалися зрізати та вивезти дзвони. Будівлю храму за місяць до того передали у комунальну власність, а потім депутати прийняли рішення передати ці будівлі в оренду Православній Церкві України.
Однак “виселятися” представники церкви московського патріархату не поспішали. У день виселення приїздила поліція.
Свою думку, стосовно загалом правових норм від влади влади та заяв від представників рпц про силові дії при отриманні цих приміщень, описав кропивницький вірянин Андрій Гардашніков. Нижче подаємо авторський текст без змін.
***
Православну Церкву України опоненти (і не тільки) критикують за те, що при силовому захопленні храмів використовуються болгарки для зрізання замків. А також інші інструменти, але “болгарка” стала мемом. Ну й власне, за силове захоплення храмів)
Я думав поділитися своїми роздумами, та довго збирався. Лити масло у вогонь і так конфліктного питання не хотілося. Плюс сформулювати свої думки саме на тему “болгарок” мені не так просто. Я не великий фахівець в тих “болгарках”.
Але раз вже ця тема так педалюється, можливо я таки поділюся і своїми відчуттями на тему.
Як би то хто не сприймав (будуть не тільки позитивні реакції, розумію), але я також не підтримую силові методи та я не відчуваю радості, коли люди біля храму Божого б’ють одне одному морди та проливається кров людей.
На моє глибоке переконання, вкрай небезпечним є втрата монополії насилля силових органів держави. Ні в якому разі не мають створюватися умови, де питання вирішуються бійками людей. Інколи поліції та іншим силовим органам доводиться застосовувати силу. Але просто на бійку між людьми покладати вирішення будь-яких питань в державі – це вкрай небезпечний шлях.
Питання Української Православної Церкви (УПЦ) в державі є для мене не чорно-білим. Бо серед вірян та навіть серед священства зустрічаються патріотичні люди, які не працюють на ворога (щодо єпископів – не знаю, не чув, можливо є такі, які дійсно з любов’ю до нашої країни ставляться, не в останні роки та вимушено, а по життю взагалі – не чув). Можливо їх багато. Можливо їх більшість. Не знаю – майже неможливо підбити статистику.
З іншого боку, позиція “священоначалія” (яке гидке слово, якщо чесно…), Предстоятеля та Синоду УПЦ я розцінюю, як лукаву, хитру, провокативну. Приклади роботи на ворога цілих єпархій також на слуху. Священики, які підтримують агресора – відомі суспільству. Чесного діалогу немає навіть зі своїми священиками та вірянами, які ставлять незручні питання, а з суспільством – і поготів. І попри те, що в складі УПЦ є чимало громадян України (і не у всіх з них є також паспорти країни-агресора), для мене УПЦ асоціативно не є саме українською Церквою, бо я і розумів, і розумію, що всі традиції відповідні саме автономній Церкві зі складу рпz.
Державі непросто, бо всі дії йдуть через призму того, як її дії сприйматимуться в світі. Але ось ці бійки, болгарки та інші нецерковні інструменти використовуються там, де немає чіткої позиції держави та чітких дій держави.
Держава хоче декларувати “духовну незалежність” та не дуже щось робити. Держава приймає вимушено закони про обмеження релігійних організацій з центром в країні-агресорі (з дикими гальмами та максимальним затягуванням процесу так, що це триває роки), але так, щоб він не особливо щось змінював та подовше не діяв, а коли вже вступить в дію – щоб було незрозуміло, що він реально змінить…
Органи влади держави якось приймають рішення про переходи громади, але якщо інша громада не пускає в храм людей згідно з рішеннями органів влади – тоді вже державу й не цікавить, як ті громади будуть втілювати в життя то рішення. Місяцями та роками може тривати процес виконання рішення органів влади, і ми це бачили неодноразово.
Здається, не часто саме священики (а тим більше єпископи) бігають з болгарками) Найчастіше це емоційно заведені люди, інколи політики, інколи – військові. Є враження, що люди мають свої підозри щодо можливої небезпеки від УПЦ для України в часи великої війни, та не витримують.
Але навіть бійки та болгарки відбуваються тому, що це дозволяє влада.
Якби рішення громади фіксувалося суворо по закону та перевірялося. Якби рішення органу влади гарантовано та ефективно би втілювалося в життя. Якби за самочинні дії була би чітка та невідворотна відповідальність – на моє переконання подібних проявів з болгарками було би суттєво менше.
В цьому питанні роботу влади особисто я вважаю незадовільною. І на мій погляд, це терміново треба змінювати. І тут влада зобов’язана забезпечити громадський порядок, національну безпеку та права людини. Всі права людини обмежуються законом. Я не маю права йти чи їхати на червоне світло. Але в межах закону мої права та права всіх людей мають бути забезпечені.
Ну, якщо в двох словах, то так.
Просто засуджувати вирішення питання “болгарками” – на мій погляд, не дуже розумно та не дуже ефективно (хоча і я не схвалюю такого методу вирішення питання). А от спробувати проаналізувати причини та можливі маршрути вирішення питання та впливу на причини – ось це би могло змінити такі методики…
***
Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції Інформаційного порталу “Гречка” може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
