Концерт “Бумбокса” у Кіровограді: як це було? (ФОТО, ВІДЕО)

Я точно знаю: великі тексти в Інтернеті не читаються. Такі особливості епохи. Хочеш щось сказати, щоб тебе почули – зумій сказати це максимально коротко. Є підозра, що я не зумію. Але старатимусь)

Зал був повний. Співробітниця філармонії повідомила нам, що квитки розкуплені майже всі. Ціна варіювалася від 150 до 300 гривень. Концерт почався вчасно – не підтримуючи дурної традиції «чим більша зірка, тим довше її публіка має чекати», о 18.40 хлопці вже були на сцені.

Андрій Хливнюк тепло привітався з кіровоградцями, представив всю команду групи «Бумбокс», розказав, що зараз вони їздять по Україні з туром на підтримку свого нового альбому «Термінал «Б», вже п’ятої студійної платівки групи.

З нових пісень хлопці й почали свій виступ, а першою, ударною піснею обрали свій новий хіт «Коля», щоправда замінивши у приспіві слова «Піддубний Микола» на «Володя Кличко» 🙂 Мабуть, це під враженням від останнього бою Володимира.

Звук був відмінний – окремо дякую за це, адже при такій гучності часто буває: ніби й концерт хороший, а виходиш – голова тріщить. Це через те, що звук був погано відрегульований. Але не цього разу – хороша апаратура плюс гарна робота звукорежисерів.

А відеоряд до виконуваних пісень – це окрема тема розмови. На екрані позаду групи розгорталося ціле дійство, зрежисоване вмілими руками ві-джея Космоса: часом це був ряд із 10-15 кадрів, які чергувалися, діючи заворожуюче й гіпнотично, а часом це була окрема історія, причому завжди історія кохання – то шалено-забороненого, то втраченого, то безнадійного…

Сумніви глядачів, чи аплодувати, чи мовчки посидіти, розвіялися як дим, щойно «Бумбокс» заграли знайому й рідну «Вона носила квіти у волоссі». Зал ожив і наповнився дівочим вереском. Далі музиканти все частіше вплітали старі-добрі хіти в канву нових пісень. Ще в середині концерту з великим успіхом відзвучали бойовики (таке слово в розумінні «хіт» я колись вичитала в рецензії з ще радянського журналу) «Поліна, я на колінах» і «Белые обои, черная посуда».

А що ж далі? – думала я. Адже хітами прийнято закінчувати концерт… Але «Бумбокс» по-іншому розставили акценти: у наступних піснях ще важливішим став зміст, ще сильнішим відеоряд, ще проникливішим – голос Андрія.

Який він… Зовсім непомітний – чорна футболка, темно-зелені штани, низько насунутий блайзер – здавалося, він зробив усе, щоб мімікрувати під обстановку сцени, левову частку всіх поглядів забирав відеоряд. Ніяких вистрибувань на сцені, взагалі ніяких зайвих рухів. Він зробив усе, щоб зникнути самому, і щоб лишився тільки голос. На відміну від інших концертів, на яких я побувала, бачу вперше, щоб шоу творилося найтоншими відтінками голосу. Складалося враження, що артист співає не горлом, а всіма внутрішніми органами, що він зараз от-от заплаче, і ми разом з ним… Не було оцього, знаєте, «Не бачу ваші руки!!!», або спонукання залу до ритмічного хлопання – ніби він вважав за важливе не те, що він отримає від нас, а виключно те, що він може дати нам. А він віддав усього себе.

«Я заздрю тим виконавцям, які співають дуже тихо, і їх усі слухають. Гучним саундом з басами та ударними легко створити шум. Але справжнє мистецтво – це донести пісню крізь тишу. В тиші можна почути головне», – з цими словами Андрій разом з гітаристом Андрієм Радько виконали під акустичну гітару їхню спільну пісню «Самолетик»: «Кому темно – просто летите на свет…»

Пісні українською мовою чергувалися з піснями російською абсолютно органічно, однак із залом фронтмен групи спілкувався виключно українською. І ще одне. На початку концерту Хливнюк поділився:
– Тут нам подарували український жовто-блакитний прапор, на якому чорною фарбою написали «Бумбокс», – дуже вам дякуємо. Але – не потрібно такого робити. Це все-таки прапор.

От як. А приємно навіть не це, а те, що «ровненький пацанчик» непатріотичного вигляду, який сидів біля мене, на ці слова сказав «Правильно» і почав хлопати.

Андрій виклався на повну. Два рази захрипав. Андрію дарували червоні троянди. Всім захотілося кохання. Бажано платонічного. Може, навіть, трошки трагічного. Аби лиш такого ж красивого, як у піснях «Бумбоксу».
Не розумію, як можна після того, як група проспівала останню пісню й сказала «Всім дякуємо, до побачення!», встати й піти із зали? Ви що, це ж моветон. Треба стояти в темряві, аплодувати, кричати, пищати, скандувати. Так заведено. Це тест на любов – на предмет її взаємності в даному конкретному містечку.

Кіровоградці свою любов довели – викричали й випищали артистів назад. Звісно, вони повернулися – і проспівали свою милу, добру і славну «Дитину». З любов’ю.

Надія Паливода

Фото і відео Світлани Дубини