Вийде друком книга про барокову Олександрію (ФОТО)

“Більшість з нас виросло у дворах. Там проходив майже весь вільний від школи і сну час нашого дитинства. Ми навіть поїсти в будинку нормально не могли, якщо знали, що всі вже «вийшли». Вийшли у двір або вийшли на вулицю. Саме там, у дворі, ми і показували світу себе-справжніх. Двори були нашим головним світом. Нашим першим світом.
    Тому, на ходу дожовуючи, ми тікали з-за столу. Або (замість обіду) забігали в будинок, мачали хліб в воду, посипали його цукром і – тікали.
   
   Ми лазили (саме лазили!) По величезних деревам, курних горищах і сирих підвалах. Всього-то! Але володіли тоді всім світом!

    Біля бідного під’їзду, з цегляним ганком, що обсипався, ми підбирали камінчики для наших рогаток, і били вікна (тільки в сараях!) Тим сусідам, які забороняли нам грати у футбол у дворі. У нашому дворі! «Ідіть в парк …». Угу, зараз, «біжемо, аж перечіпаємся»!
    А ще у дворі стояв сарай. У ньому тримали дрова і брикет. Для титану у ванній. В сараях жили старі книги і журнали, кури, вудки, санки, велосипеди, лижі, кролики та ялинкові іграшки. Діти любили, коли їх просили «збігати в сарай». Особливо – увечері взимку. Майже вночі … З ліхтариком, відром, у валянках на босу ногу. В сарайних підвалах зберігали картоплю, капусту і консервацію. Це з легальних, дорослих речей.

    Ми ж, пацани, ховалися там самі, а ще «ховали» в підвалах самопали, селітру і сигарети, штик-ножі та саморобні вибухові пакети, димовухи і ракети. Ну, а за сараєм … Знаєте, «засараем» – була просто інша реальність. За цими сараями ми курили (це дуже погано, але правда), будували там свої халабуди і штаби, збирали мопеди і великі через “скарбів”, принесених з чермета.

    За сараєм ми виплавляли зі свинцю томагавки і кастети, ховали луки і клади, гасили вогнища сечею, випилювали корпусу електрогітар, зізнавались в любові і плакали від самотності.

    У тих, наших, дворах по-іншому одягалися і стриглися (покоління 70-80-х взагалі намагалося не стригтися!), Там був інший жаргон та інші ігри, але мрії були ті ж, що і у нинішніх, у нормальних дітей.

    Ми – хотіли бути королями. Нам хотілося вибратися “нагору”. У любові, професії, удачі, дружбі, спорті … І хоча верх у кожного був свій, тепер, (через 45 років після нашого дитинства) точно можу сказати – всі отримали те, що хотіли.

    Пам’яті наших батьків і справжніх друзів, дворах і задворкам нашого міста – присвячуються ці історії.” – так розповідає про книгу автор Валерій Жванко а промо-сайті книги.