За віру в Бога – в Сибір: спогади жертви операції «Північ» з Кіровоградщини

8 квітня 1951 року радянська влада реалізувала таємну операцію під кодовою назвою «Північ» – одну із найбільш масштабних репресій проти Свідків Єгови в історії СРСР, внаслідок якої до Сибіру з України вислали 6140 осіб та ще близько 4-х тисяч – з Білорусі, Молдови, Латвії, Литви і Естонії. Ці люди не зробили жодного злочину і постраждали лише за свою віру. Свої історії розповідають мешканці Кіровоградщини.
Фото з сімейного архіву жительки Новоукраїнки Кіровоградської області Г.М. Мошняги (Іванусь). Сибір. На фото: матір з батьком, дідусь з бабусею, яких було вислано у 1951 р., а також вона, Ганна – зліва внизу, – з молодшим братом Миколою, які вже народилися в Сибіру.
Для чого це робили, пояснює Костянтин Бережко, кандидат історичних наук, який 16 років досліджує радянські репресії.
«Свідки Єгови не отримали визнання від радянської влади і від 1939 року проводили свою діяльність підпільно. Проведення богослужінь і читання Біблії та релігійної літератури кваліфікувалося владою як антирадянська діяльність. Також вони не пішли на співпрацю із владою, відмовилися пропагувати ідею комунізму і славити Сталіна у своїй проповіді.
У цілком таємній записці Сталіну міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов зазначив, що Свідки Єгови активно діють і до них долучаються нові віряни. Тому “з метою припинення подальшої антирадянської діяльності” він запропонував виселити Свідків Єгови з України, Білорусі, Молдови, Латвії, Литви та Естонії до Томської та Іркутської областей”, – каже історик.
В одну ніч по всій країні озброєні військові та міліція приїжджали до кожного дому цих вірян. Будили цілу родину і зачитували рішення влади про депортацію. Жодні причини, як-от похилий вік або погане здоров’я, до уваги не брали. Давали лише кілька годин зібрати речі і відвозили на залізницю, де їх чекали товарні вагони. Все інше – хата, худоба, будь-які великі речі лишалися на користь держави і передавалися в колгоспи.
«У ту страшну ніч у батьків був вибір: якби відмовилися від своїх переконань, то залишилися б у своєму будинку, але вони не погодилися – вийшли і все залишили. Я жодного разу не чула від своїх батьків, щоб вони про щось шкодували. Вони були для нас хорошим прикладом», – розповідає Надія Степанівна Гаврилюк (Великанова), жителька Новоукраїнки Кіровоградської області, яка народилася вже в Сибіру.
Надія Степанівна згадує, як важко дітям було відстояти свою віру в школі. Часто приводом для гонінь був символ епохи СРСР – піонерський галстук.
«Нас насильно змушували стати піонерами. – жінка. – Наша вчителька, зав’язувала нам туго на кілька вузлів галстуки, а ми розв’язували. “Треба зав’язати так, щоб задушити”, – сказала вона. У них була велика злість, а у нас велика радість.
Після цього нас виключили зі школи, але пройшов час і нас повернули. Багато всього було за ті роки… Було таке, що учні били нас палицями, а вчителі нічого їм не говорили, хоча стояли на порозі школи і все бачили. Але найцікавіше сталося вже згодом, коли наші однокласники запросили нас на зустріч однокласників через 42 роки.
“Ми їм сказали, що ми як вірили, так і віримо, а як ви? “Ми були зомбовані, тому погано з вами поводилися” – сказали вони…”.
Ще одна жителька Новоукраїнки, 65-річна Ганна Михайлівна Мошняга (Іванусь), яка також народилася вже в Сибіру, згадує про переслідування так: “У школі мене сприймали з глузуванням, тому що я відмовлялася брати участь в комуністичних традиціях: носити “зірочку” і “піонерський галстук”.
Щомісяця приходила в школу комендатура і лякала тим, що заберуть мене у батьків, якщо вони не підпишуть відмову від віри. Тоді, в дитячому віці, я дуже боялася, щоб не забрали моїх батьків…».
«Я народився в Сибіру, в селі Ук Іркутської області. Це був січень, холодна сувора зима, я ковтнув холодного повітря і зразу ж попав в лікарню із запаленням легенів. Так до сих пір у мене хронічний бронхіт…», – каже 59-річний житель Новоукраїнки Микола Михайлович Іванусь.
Ні жахливі умови довгої подорожі до Сибіру, ні люті морози, ні важка робота, що чекала у засланні, ні погрози не зламали вірян. А через 14 років, у 1965 році, відповідно до Указу Виконавчого Комітету СРСР, Свідкам Єгови дозволили покинути Сибір.
Але і після повернення до України на висланих так само чекали упередженість та несприйняття. Конфісковане майно теж не повернули.
«Мені було 5 років, коли ми повернулись в Україну… У школі вчителі настроювали учнів проти мене, тому що я був Свідком Єгови. Батькові,навіть, приходилося ходити в районо, щоб якось мене захистити.
Згодом, під час навчання в Новоукраїнській автошколі я зіткнувся з упередженням. Хоча я теорію склав на п’ятірки і був одним з кращим по водінню, я здав практичне водіння начальнику ДАІ лише з четвертого разу – після того, як інструктор вступився за мене. Він запитав начальника: “Чому він не може здати, якщо він все зробив правильно?”. На що той відповів: “Є за що”. І додав: “Бо він – Свідок Єгови”», – згадує Микола Михайлович.
Важко було вступити до вузу чи технікуму, адже дітям Свідків Єгови писали «відповідну» характеристику. Ганна Михайлівна розповідає: «В 15 років я почала працювати, тому що мене не приймали ні в який навчальний заклад, адже мені дали характеристику, що я – Свідок Єгови. Тому я, будучи без освіти, змушена була йти працювати…».
Попри всі випробування, віряни не жалкують, що не пішли проти сумління і не зреклися віри, а також були і залишаються зразковими громадянами.
«З дня початку операції “Північ” Свідки Єгови своїм способом життя доводять абсурдність і безпідставність усіх звинувачень, висунутих радянською владою, яка вважала Свідків “ворогами народу”, – говорить Олег Марченко, речник Свідків Єгови у Кіровоградській області. – Свідки Єгови люблять Бога та ближніх, і саме ця любов допомогла їм не озлобитися, зберегти віру міцною та стійко знести всі випробування. І зараз в Україні майже 130 тисяч Свідків Єгови, серед яких більше 2500 у Кіровоградській області, відкрито діляться своєю вірою з іншими.
Справді, жодні репресії, жодні випробування не можуть зламати те, що стоїть непорушно, – непохитну віру в Бога і тверді переконання».
Наталія Андрусенко