Як в Україні в умовах війни долають стереотипи щодо чоловіків і жінок
Гендерні стереотипи – це усталені уявлення про те, якими мають бути і як поводитися люди того або іншого гендеру. Простіше кажучи, що мають робити (і не робити) чоловіки, щоб бути «чоловічними», а жінки – щоб бути «жіночними».
І хоч більшість стереотипних вимог у патріархатній парадигмі спрямовані насамперед на жінок, проте частина їх стосується чоловіків. «Гречка» вирішила розібратися, як шкідливі упередження впливають на життя чоловіків і соціум в цілому, і як в Україні долають стереотипи в умовах повномасштабної війни.
«Ти ж хлопчик, а не дівчинка»
Гендерна дослідниця та кандидатка соціологічних наук Тамара Марценюк у своїй книзі «Захисники галактики: влада і криза в чоловічому світі» зазначає, що саме жінки – на противагу чоловікам – це та група, яка зазнає більше утисків і дискримінації та бореться за свої права. Та водночас чоловічі гендерні ролі жорсткіші – адже маскулінність більш статусна, має більше влади. Наприклад, за останні століття жінки вибороли право носити чимало речей, які раніше вважалися суто чоловічими: штани, костюми, взуття без підборів. Водночас, якщо чоловік одягне щось, що вважається у соціумі «суто жіночим» – спідницю, взуття на високих підборах, тощо – то може зіткнутися з неадекватною реакцією інших, або навіть зазнати насильства через це.
Тож чоловіки теж потерпають від традиційних обмежень своєї ролі у суспільстві: від них соціум вимагає успішної кар’єри і високого заробітку, фізичної сили і емоційної твердості та «антижіночності». При цьому перелік ознак, яким має відповідати «справжній чоловік» у патріархальній системі відрізняється залежно від часу і культури.
Як зазначив профемініст Микола Ябченко, ці вимоги з дитинства можуть забороняти чоловікам проявляти свої емоції, зокрема через сльози.
«При цьому з дитинства йде протиставлення саме по статі. В мене двоє синів, і ми з дружиною не ставимо їм гендерних рамок. Проте від бабусі, наприклад, вони можуть почути “не плач, ти ж не дівчинка”. Це одночасно і заборона на емоції, які є нормальними, і упередження, начебто дівчинка за замовчуванням гірша», – розповів він у коментарі для «Гречки».
Крім того, від чоловіків у патріархальному суспільстві очікують більш ризиковану поведінку, бути невразливим та сильним.
«Через це чоловіки можуть соромитися звернутися за допомогою, зокрема і психологічною. Це впливає і на серцево-судинну систему – і саме її захворювання в топі причин смертності серед чоловіків. Вже не кажучи про те, що невирішення психологічних проблем шкодить не тільки самій людині, а й її оточенню», – додав він.
Як пояснила «Гречці» Тамара Марценюк, у патріархальній системі образ «успішного чоловіка» є більш статусним за «успішну жінку», тому має більше вимог і очікувань.
«Це викликає кризу маскулінності: коли чоловіки не здатні відповідати цим очікуванням, то можуть чинити насильство, зловживають алкоголем чи наркотиками, не піклуються про здоров’я, схильні до невиправданої ризикованої поведінки, і навіть чинять самогубство», – зазначила соціологиня.
Як результат – тривалість життя чоловіків є в середньому на десять років меншою за тривалість життя жінок. Наприклад, згідно з інформацією Держслужби статистики України, середня очікувана тривалість життя при народженні за статтю по регіонах у 2021 році становить для чоловіків 65 років, жінок – 75 років.
«Саме тому важливо критикувати такі патріархатні стереотипи, адже вони впливають на здоров’я і життя чоловіків. І якщо ми хочемо відтворювати українську націю, то чоловіки так само важливі у цьому, їхнє здоров’я і самопочуття», – підкреслила вона.
Демократичні цінності замість російських «скрєп»
Росія як імперія, а потім у формі Радянського Союзу намагалася століттями нав’язати українському суспільству свою систему цінностей, яка містить чітку патріархальну ієрархію і відповідні обмеження – наразі їх українці глузливо називають «скрєпами».
Наприклад, в російському суспільстві впроваджується культ війни, де «справжній чоловік» має бути агресивним та жорстоким, а учасники загарбницьких воєн (зокрема і воєнні злочинці) героїзуються.
Україна ж за роки відновлення незалежності зробила чимало кроків у напрямку до демократичних цінностей.
«Стереотипні уявлення, якими мають бути чоловіки і жінки, формуються в тому числі і державною політикою. За 32 роки Україна, у порівнянні з іншими країнами колишнього Радянського союзу і сусідніми державами, має досить хорошу політику забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», – пояснила в коментарі для «Гречки» Тамара Марценюк.
Наприклад, в Україні закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» був ухвалений ще у 2005 році, де визначена низка понять, зокрема що таке дискримінація за ознакою статі, і державна політика рівності формується протягом років на базі цього закону та інших міжнародних документів.
Вже після повномасштабного вторгнення Росії Україна навіть в умовах війни продовжує впроваджувати політику гендерної рівності. Так, у червні 2022 року в країні ратифікували Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, а в серпні 2022 український уряд схвалив Державну стратегію забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків до 2030 року.
«Україна своєю політикою показала те, що ми не хочемо мати нічого спільного з концепцією так званого “ русского міру”, який пропагує наш ворог Росія і який базується на “домострої”, патріархаті і гомофобії. Ми показуємо, що прагнемо до європейського суспільства, для якого рівні права і можливості, протидія дискримінації є базовими цінностями», – зазначила науковиця.
Як війна ламає стереотипи в Україні
В умовах російсько-української війни, яка почалася у 2014 році, в українському суспільстві зміни уявлень про чоловіків і жінок стали ще вагомішими. Як зазначає соціологиня Тамара Марценюк, це стало помітно на рівні громадської думки, зокрема щодо залучення жінок в таку традиційно «чоловічу» сферу, як сектор оборони, яка стала більш егалітарним. Егалітарність – це концепція суспільства, в якому передбачені рівні можливості управління і доступу до матеріальних благ всім його членам (на противагу елітаризму).
Ще від початку російсько-української війни у 2014 році Тамара Марценюк разом з командою втілюють проєкт «Невидимий батальйон», в рамках якого досліджують інтеграцію жінок в сектор безпеки і оборони. Згідно з результатами досліджень, за дев’ять років кількість військовослужбовиць у лавах ЗСУ зросла майже вдвічі й наразі перевищує кількість жінок в одних з найбільших армій Європи – Великої Британії, а також Італії і Франції.
У дослідженні акцентується на тому, що військові жінки стали більш видимими і визнаними. Так, Згідно з наказом Міноборони від 10 лютого 2022 року, усі посади рядового, сержантського, старшинського і офіцерського складу в Збройних Силах України доступні жінкам.
Головнокомандувач ЗСУ та президент публічно визнають внесок українських жінок, зокрема військовослужбовиць, у захист країни, а національний День захисників перейменовано в День захисників і захисниць. Крім того, у серпні 2023 року в українській армії затвердили жіночій однострій.
Як пояснила «Гречці» Тамара Марценюк, через зміну ставлення суспільства до участі жінок у війні змінюється і уявлення про чоловіків.
«Змінюється уявлення щодо жінок, і відповідно і щодо чоловіків. І деякі військові ветерани самі виступають проти надмірної “героїчної маскулінності”, через яку чоловікам начебто не дозволяється бути вразливими чи потребувати допомоги», – зазначила вона.
Зміни образу чоловіка як захисника у війні в Україні можна простежити від початку російського вторгнення у 2014 році. Наприклад, упередження щодо гомосексуальних чоловіків як «слабких» руйнували зокрема і через такі проєкти, як фотовиставка про ЛГБТКІ-військових Антона Шебетка «Ми були тут» у 2018 році, створення громадських організацій на кшталт «Українські військові ЛГБТ за рівні права» тощо. У березні 2023 року у Верховній Раді зареєстрували проєкт про цивільні партнерства для одностатевих та різностатевих пар.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні почали активно популяризувати піклування про психологічне здоров’я зокрема і чоловіків: з’явилися безоплатні волонтерські платформи, гарячі лінії підтримки тощо. Тобто образ чоловіка-військового стає більш олюдненим.
«Військові чоловіки менше соромляться проявляти емоції і відходити від стереотипів. Наприклад, наскільки популярними є зараз фото і відео військових з тваринами, про яких вони піклуються на фронті і проявляють ніжність. Або говорять про важливість залучення до татівства», – наголосила вона.
Як розповів «Гречці» кропивничанин Олег І., який наразі в лавах ЗСУ воює проти російських загарбників на Донецькому напрямку, у його підрозділі служать і жінки.
«Наприклад, Настя ще у 18-річному віці, більше 10 років тому, пішла в армію танкісткою, а я в армії лише з 2022 року. Звісно, вона більш досвідчена і тому є командиркою екіпажу. Як на мене, зважати на стать, а не навички і досвід, не раціонально», – розповів він.
Також у підрозділі Олега служить Ганна. Ще до повномасштабного вторгнення вона вирішила стати військовою і підписала контракт.
«У Ані троє дітей, про них піклується її чоловік. Вони обрали таку форму родинних стосунків, яка їм зручна, і це нормально. Від цього ні вона не перестала бути чудовою матір’ю, ні її чоловік не став менш мужнім», – додав військовослужбовець.
Чи є мобілізація дискримінацією чоловіків?
В Україні під час воєнного стану підпадають під мобілізацію, насамперед, чоловіки. Та чи є це проявом дискримінації за ознакою статі?
Згідно статті 15 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» «на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років…».
У статті 6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» визначено, серед іншого, що не вважаються дискримінацією за ознакою статі «обов’язкова строкова військова служба для чоловіків, передбачена законом».
Отже, і мобілізація стосується, насамперед, чоловіків.
«Хоч чоловіки є тією групою, яку насамперед мобілізують, проте частина жінок також підпадають під мобілізацію у силу своєї професії. Також жінки йдуть доброволицями на фронт», – зазначила Тамара Марценюк.
Водночас кандидатка соціологічних наук закликає не соромити і не зневажати всіх чоловіків, які наразі не є військовими в Україні.
«Не всі чоловіки мають змогу бути на передовій, воювати, бути сміливими – і це нормально. Хоча ми розуміємо, що при нападі на країну захист – це очікування насамперед від чоловіків», – сказала вона.
Такий же заклик ще у липні 2022 року опублікувала на своїй сторінці у Facebook адвокатка і військовослужбовиця Євгенія Закревська. Вона зазначила, що багато чоловіків відчувають провину, що «навіть жінки на фронті», а вони ні.
«Не всі на війні ефективні, люди різні. І це обумовлюється не статтю, а досвідом, фізичним станом, генетикою, особливостями психіки тощо. Не всі чоловіки повинні воювати. Це не той критерій, за яким потрібно обирати. Це примітивне спрощення, яке призводить до неефективного використання людського ресурсу. Найбільш дефіцитного ресурсу на цій війні», – написала вона.
Війна показує недолугість поширених гендерних стереотипів. Стереотипне уявлення про образ жінки, яка гарно вбрана, із макіяжем і на високих підборах зникає. У час російського вторгнення жінки носять зручне взуття, у якому можна швидко пересуватись у разі чергової загрози від ворога. Стереотипне уявлення про чоловіка, який справляється із усім самостійно, теж не працює. Бо опір і захист рідної країни – спільна справа. Збільшується розуміння у військових, що варто звертатись за допомогою, бо самим справлятись із травмами і болем, фізичними чи душевними ранами не варто. Розподіляти обов’язки у сім’ї по догляду за дітьми й іншими членами родини, йти у військо, цінувати одне одного, проявляти емоції…Люди не цураються справжніх емоцій, розуміють, що наразі не час на відповідність якимось уявним образам і ролям.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
