Ризик для порятунку цивільних: спогади офіцера про службу у миротворчій місії ООН у Югославії

«Коли вбивають людей, немає різниці, де їх вбивають, де ти бачиш цю смерть, — каже Володимир Крючков. — В Югославії, чи в Іраку, чи під Донецьком — обставини різні, але смерть усюди однакова».

Балканська криза та виклик для Києва

На початку 1990-х розпад Югославії перетворив Балкани на найкривавішу точку Європи з часів Другої світової війни. Найскладнішою була ситуація в Боснії та Герцеговині, де століттями поруч жили боснійці-мусульмани, серби-православні та хорвати-католики.

Коли в березні 1992 року на референдумі більшість проголосувала за незалежність Боснії, серби його бойкотували. Прагнучи залишитися в орбіті Белграда, вони проголосили власну «Республіку Сербську», територіальні претензії висунули й хорвати. Спалахнув конфлікт: збройні формування трьох сторін воювали за території, вдаючись до етнічних чисток, створення концтаборів та масових убивств. Столиця Боснії та Герцеговини, Сараєво, опинилася в глухій облозі: житлові квартали розстрілювали з артилерії, а цивільні виживали без води, їжі та ліків.

Щоб зупинити кровопролиття, Рада Безпеки ООН розгорнула миротворчу місію. Але війна масштабувалася швидше, ніж прибували війська, і в червні 1992 року Генсек ООН звернувся до керівництва України з проханням надати підрозділ для супроводу гуманітарних вантажів.

Для Києва це був серйозний виклик. Незалежна Україна лише будувала власні безпекові інституції, а Збройним силам заледве виповнилося пів року — парламент щойно ухвалив базове законодавство для їх створення. Тривав процес перепідпорядкування округів, Міноборони тільки формувалося, а військові ще складали присягу.

Попри економічну кризу, на початку липня 1992 року Верховна Рада дала зелене світло на відправку українського батальйону до Югославії — перше самостійне відрядження молодої держави на міжнародну арену. У наступні роки місія розширювалася, а умови служби ставали жорсткішими. Саме на 1995 рік, один із найважчих періодів місії, припала служба на Балканах офіцера Володимира Крючкова.

Початок військового шляху

Володимир Крючков почав військову кар’єру у 80-их. Здобув фахову освіту у Київському вищому загальновійськовому командному училищі на факультет військової розвідки. Його зарахували до групи з поглибленим вивченням китайської мови, де готували офіцерів для служби на східному напрямку.

Служив на Кордоні з Китаєм, в пустелі Гобі у Монголії, а у 1988 році Крючкова перевели до 9-ї бригади спеціального призначення у Кропивницькому. У 1994-му, вже будучи командиром батальйону, він добровільно подав рапорт на участь у миротворчій місії й погодився обійняти нижчу посаду — командира роти.

Підготовка тривала три місяці, з листопада 1994 по січень 1995 року, у навчальному центрі в Миколаєві. З 300 добровольців, які приїхали з усієї України, командир відібрав лише сотню. 

Про справжню мету відрядження 33-річний Крючков тоді не сказав навіть батькам — у батька було хворе серце. 

«Сказав, що їду на курси підвищення кваліфікації, — зізнається він. — Напряму з батьками потім не розмовляв, бо знав, що, почувши мій голос, мама щось запідозрить». 

Тому весь час рідні вважали, що син просто навчається в Миколаєві. Насправді ж у січні 1995 року підрозділ вилетів до Сараєва.

Служба під снайперським вогнем

До нової реальності Володимир Крючков готувався заздалегідь. Спілкувався з побратимами з попередніх ротацій і не мав ілюзій щодо того, куди летить. Командир знав, що аеропорт обстрілюється сербами, тому діяти треба було дуже швидко.

«Сідаємо в літак у бронежилетах, — пригадує ветеран. — Але потім віддаю команду: бронежилети знімаємо, кладемо на лави. Чому? Бо поки будемо заходити на посадку, стрілятимуть знизу».

Рота під його командуванням дислокувалася в казармах у мусульманській частині Сараєва. Централізованого водопостачання не було — тільки технічна вода, а питна залишалась розкішшю. Під час активних артилерійських обстрілів рота переходила у режим повної ізоляції: пересування територією припинялися, особовий склад перебував у казармі.

Бійці опинялися в замкнутому просторі. Вікна будівлі були наглухо закладені мішками з піском, а верхній поверх лежав у руїнах. У такі дні харчувалися виключно сухпайками. За словами Володимира Крючкова, цей обмежений простір тиснув на психіку військових не менше, ніж самі бойові дії. Додавався й інформаційний вакуум: зателефонувати додому можна було лише раз на місяць. Вистоявши чергу, військові мали рівно п’ять хвилин, щоб сказати рідним по радіозв’язку, що вони живі.

Основними завданнями роти були охорона дислокації, супровід гуманітарних конвоїв і антиснайперські чергування на центральній вулиці Сараєва, яку миротворці називали «Снайпер-стріт». З висоти місто прострілювали снайпери — українці мали виявляти й придушувати вогневі точки, щоб дати цивільним можливість перетнути небезпечну ділянку. Окремі пости миротворців охороняли пункти здачі зброї на сербській території, куди за умовами перемир’я мали здавати озброєння місцеві формування.

Мандат ООН залишав надто вузьке поле для дій: відкривати вогонь на ураження можна було лише у відповідь, першими стріляти заборонялося за жодних обставин.

Одного разу, за словами Крючкова, на блокпост миротворців на повній швидкості мчала сербська машина, що не реагувала на сигнали. За статутом боєць не мав права стріляти на випередження — і вибіг назустріч, перекривши шлях власним тілом. Машина зачепила його, і тільки тоді водій загальмував. «Ось вам мандат ООН, — коментує Крючков. — Поки в тебе не почнуть стріляти, поки тебе не поранять, ти не маєш права застосовувати зброю».

У полоні: живий щит для чужої війни

Наприкінці травня 1995 року ситуація на Балканах різко загострилася. У відповідь на авіаудари НАТО по сербських військових об’єктах командування боснійських сербів почало брати миротворців ООН у заручники. Їх планували використовувати як живий щит на стратегічних об’єктах, аби уникнути подальших бомбардувань.

Тоді ж блокпост під командуванням Крючкова опинився в облозі. Близько двох десятків українців та три легкі БТРи щільно оточили значно переважаючі сили сербів за підтримки танків та БМП. Сербські офіцери висунули ультиматум: негайно здати зброю і техніку. Почалася сутичка. 

Близько 30 українських миротворців потрапили до полону. Їх вивезли до колишніх казарм та військових об’єктів у місті Баня-Лука. Володимир Крючков згадує, що умови утримання були надзвичайно суворими: спати доводилося на холодній цементній підлозі, зігріваючись лише теплом одне одного, а годували бранців мізерними порціями бобів у томатному соусі без хліба.

Особливо жорстоко серби повелися з відокремленою групою з п’яти українців. За словами Крючкова, їх тримали у підвалі, де вони постійно стояли по коліно у воді. Через ці катування в одного з солдатів паралізувало ноги, після звільнення його виносили на ношах. До фізичного виснаження додавався психологічний тиск: до туалету дозволяли ходити лише під прицілом автоматів, офіцери відкрито погрожували розстрілом. Попри це, українці відмовлялися сліпо коритися, гуртувалися і вимагали дотримання міжнародних конвенцій. У полоні миротворці перебували до свого звільнення 12 червня 1995 року.

Про власні переживання Крючков говорить стримано, зате чітко формулює те, що визначало кожне його рішення:

«Для мене головне було зберегти життя солдатів, адже саме солдат — головна діюча особа на війні. Про щось інше вже не думаєш. Мозок працює, як перед шахівницею: якщо серби зроблять так — я зроблю так, якщо так — то так. Варіантів тисячі, і жодного відпочинку — навіть уві сні мозок не спить».

Не допустили «другу Сребреницю»

У 1993 році, аби запобігти міжетнічній різанині, Рада Безпеки ООН оголосила кілька мусульманських міст, оточених сербськими військами, цивільними безпековими зонами — анклавами. Захист анклаву Сребрениця доручили нідерландському батальйону. Відповідальність за сусідні анклави — Жепу та Горажде — поклали на українських миротворців із 240-го батальйону. Тож поки частина українського контингенту несла службу в Сараєві, інші підрозділи тримали оборону в цих ізольованих містечках.

У липні 1995 року сербська армія на чолі з генералом Ратком Младичем розпочала наступ, щоб ліквідувати ці зони. Спочатку вони захопили Сребреницю. Нідерландські миротворці залишили свої позиції, після чого сербські війська вбили там понад 8 тисяч боснійських мусульман.

Наступною ціллю Младича стала сусідня Жепа. Її охороняли всього 79 українських миротворців на дев’яти легких БТРах — серед них були й бійці з роти Крючкова. Ситуація була критичною: лише за одну годину на позиції падало по кілька десятків мін, палива й води бракувало. Серби висунули ультиматум — залишити анклав і цивільних.

Українці відмовилися. Заступник командувача сектору полковник Микола Верхогляд вийшов на прямі перемовини з Младичем. Полковник наполіг на тому, що миротворці зберігатимуть нейтралітет, але своє головне завдання — евакуацію мирного населення Жепи — виконають за будь-яких умов.

Щоб не дати сербам повторити сценарій Сребрениці — відокремити чоловіків від жінок і дітей для подальшого розстрілу, українці застосували ризиковану тактику: у кожен евакуаційний автобус посадили озброєного українського солдата. Колону виводили невеликими групами через мінні поля, під безперервними обстрілами. Завдяки цьому вдалося врятувати понад 5 тисяч людей. Український контингент не втратив під час цієї операції жодного бійця.

Для Володимира Крючкова це стало головним підсумком усього відрядження: усі сто його підлеглих повернулися додому живими — так, як він і обіцяв їхнім матерям перед вильотом.

У 1996 році офіцер звільнився зі Збройних сил і змінив сферу діяльності: здобув диплом магістра агрономії та багато років присвятив фермерству на Кіровоградщині, водночас брав участь у житті ветеранської спільноти. Його дії під час югославської місії були оцінені на державному рівні. У 2013 році Указом Президента України №77/2013 підполковника запасу Володимира Крючкова було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня — за значний особистий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молоді, мужність і самовідданість, виявлені під час виконання військового обов’язку. А 7 березня 2014 року офіцеру було присвоєно чергове військове звання — полковника.

Замість післямови: 36 місій і досвід для власної війни

За тридцять років українські миротворці взяли участь у 36 військових операціях по всьому світу під егідою ООН та НАТО — від Балкан та іракської пустелі до джунглів Демократичної Республіки Конго. Загалом через ці місії пройшли 44 тисячі українських військовослужбовців, 55 із яких загинули.

Точну кількість людей, врятованих українцями у різних куточках планети за ці роки, підрахувати неможливо. Але про масштаб їхньої роботи свідчить хоча б той факт, що влітку 1995 року під час евакуації з боснійського анклаву Жепа маленький контингент із 79 українців врятував від етнічних чисток понад 5 тисяч цивільних.

Ця історія закордонних місій завершилася наприкінці лютого 2022 року. Тоді Президент України відкликав усі українські миротворчі контингенти додому. Тисячі військових з унікальним бойовим досвідом повернулися, щоб стати на захист власної держави. Адже, як каже полковник запасу Володимир Крючков, спираючись на балканський досвід: ті, хто не зламався і зміг гідно захистити чужих людей, завжди зможуть захистити свою країну.